Фільм із Латвії «Січень» (January) став одним із переможців міжнародного кінофестивалю Трайбека, що завершується в неділю, 19 червня. Він отримав головну нагороду у конкурсній програмі світового ігрового кіно.

Історія дорослішання юнака, одержимого кінозйомками, поміщена в драматичний контекст здобуття Латвією незалежності 1991 року, коли руйнувалася колишня радянська імперія. Фільм представив американським глядачам його режисер Вієстур Кайріш.

В американській конкурсній ігровій секції найкращою названо ще одну драма дорослішання. «Хороша дівчина Джейн» (Good Girl Jane) – авторський проект драматурга та режисера Сари Елізабет Мінц. Юна актриса Рейн Спенсер, яка зіграла у цьому фільмі, здобула премію за найкращу акторську роботу. Тінейджер Джейн залишає приватну школу, свариться зі своїми розлученими батьками та «зависає» в маргінальній тусовці, де підпадає під вплив харизматичного «поганого хлопця».

mi zhili pid damoklovim mechem putinizmu - «Ми жили під дамокловим мечем путінізму»

“Хороша дівчина Джейн”. Courtesy photo

Кращим документальним фільмом визнана стрічка Лори Чековей «Печера Адуллама» (The Cave of Adullam), спродюсована Лоренсом Фішберном.

Документальна стрічка «Діти Катріни» (Katrina Babies) отримала новий спецприз за найкращий фільм про природу. Жителі Нового Орлеана, що подорослішали, згадують події серпня 2005 року, коли місто було практично затоплено найбільшим ураганом в історії США.

1655908279 46 mi zhili pid damoklovim mechem putinizmu - «Ми жили під дамокловим мечем путінізму»

“Діти Катріни”. Courtesy photo

Мішель Гарза Сервера отримала премію імені Нори Ефрон за мексикансько-перуанський фільм жахів «Кістяний каркас» (Huesera). Вона також названа найкращим новим режисером ігрового кіно.

За найкращу операторську роботу відзначений фільм «З тим самим успіхом ми могли бути мертвими» (We Might as Well Be Dead), знятий у Німеччині емігранткою з Росії Наталією Синельниковою.

mi zhili pid damoklovim mechem putinizmu - «Ми жили під дамокловим мечем путінізму»

“Печера Адуллама”. Courtesy photo

Загальна грошова «доважка» до призів Трайбеки склала 165 тис. доларів. Загалом у рамках фестивалю відбулося понад шістсот прем’єр та інших подій. Серед пам’ятних подій фестивалю можна згадати ретро-прем’єру «Хрещеного батька» за участю Ала Пачіно та Роберта Де Ніро. Легендарний фільм Френсіса Форда Копполи відзначив 50-річчя.

Власник однієї з головних нагород Трайбекі-2022 Вієстур Кайріш (Viestur Kairiss) – відомий латвійський режисер кіно, театру та опери. Він народився в Ризі у 1971 році. Після закінчення Латвійської академії культури став режисером-постановником у Новому Ризькому театрі. Його оперні вистави отримали міжнародне визнання. Виступив режисером кількох документальних та семи ігрових картин.

Вієстур Кайріш відповів на запитання кореспондента Російської служби «Голосу Америки» щодо сервісу Zoom.

Олег Сулькін: Зважаючи на все, ваш фільм автобіографічний. Я маю на увазі, що вигадати такі деталі майже неможливо.

Вієстур Кайріш: Да ви праві. Це був дуже важливий момент для Латвії, один із небагатьох, яким ми можемо пишатися як нація. Ми загалом люди досить пасивні. Якщо нас окупують, ми говоримо: ну, а що робити? Але тоді, в 1991 році, люди вийшли на вулицю, виявили залізну волю, щоб уникнути Радянського Союзу, забути про нього. Мені тоді було 19 років, і як і багатьом друзям і знайомим мені була властива синефільська, гормональна потяг до свободи. Я пам’ятаю, як руйнувався Радянський Союз, пам’ятаю, з якою жадібністю ми дивилися відеокасети VHS, всю світову кінокласику, причому з перекладом російською мовою. Все йшло із Союзу. Щоб вивчитися на режисера, треба було їхати до Москви, до ВДІКу. Англомовний світ нам незнайомий. Наприклад, я навчався у німецькій школі. Все тоді кипіло. Ми обговорювали фільми Вендерса, Фассбіндера, Бергмана. Той пам’ятний січневий тиждень, коли в Ризі на вулицях будувалися барикади, був ще дуже інтенсивним за сексуальністю. Руйнувалися пари, створювалися нові. Енергетика була якоюсь божевільною. Це я відчував дуже глибоко та запам’ятав добре.

О.С.: Крім вашого протагоніста, у фільмі є ще один головний герой – кінокамера. Через її об’єктив ми бачимо бурхливі події 91-го року, чи то ігровий наратив, чи архівна хроніка. Як ви поєднували те та інше, як монтували?

В.К.: Це надзвичайно важливий аспект. Я пам’ятаю, як шукав свій перший кадр, знятий на 8 мм. Але, на жаль, не знайшов. Довелося все відтворювати наново. Взагалі камера 8 мм це так круто, дає таке неймовірне відчуття часу. Я маю сказати, що той період історії Латвії досить добре відображений на плівці. Багато відеоматеріалу, багато документальних фільмів. У Латвії багато цих кадрів знають напам’ять. Ми вирішили знімати на Бетакам. Багато скептиків казали нам, що з плівкою відео не зрівняється. А зараз це відео – ну, просто витвір мистецтва.

Режисер Вієстур Кайріш.  Courtesy photo

Режисер Вієстур Кайріш. Courtesy photo

Ми важко знайшли камери Бетакам, причому одна з них належала Юрісу Подніексу. Власне ми показуємо еволюцію стилю зображення, адже тоді швидко змінювалися типи відеокамер.

О.С.: Дівчина головного героя йде від нього до Поднієкса. Іде працювати асистентом, але між ними, схоже, зав’язується роман. Ця історія має під собою якісь підстави?

В.К.: Деякі колишні помічники Подниекса мене, напевно, уб’ють (сміється). Цю історію можна зрозуміти по-різному. Я з Подніекс ніколи не зустрічався. Але я знаю, що він опікувався молодими дівчатами, які йому в діти годилися. Я, звичайно, трохи цитую фільм Поднієкса «Чи легко бути молодим?». Це, звичайно, фантазія, але всі герої, всі їхні справжні розмови, взяті з життя. Збірний образ на той час.

О.С.: Чому ви зосередилися на січневих подіях 1991 року?

В.К.: Тоді відбулися дві кульмінаційні події, які відбивав на плівку Подніекс та його оператори. Спочатку штурм вежі телецентру у Вільнюсі, а потім події в Ризі, коли було вбито двох операторів зі знімальної групи Поднієкса. Мій герой спостерігає аварію свого світу. Він втрачає свою дівчину і їде до села на похорон своєї тітки.

О.С.: Рішення героя записатися до радянської армії може здатися не дуже логічним.

В.К.: Від чого ж? Це пік його романтичного саморуйнування. Герой втрачає все. Кіно гудбай, дівчина гудбай, все гудбай.

О.С.: Ваш фільм показується на кінофестивалі Трайбека у дуже драматичному контексті війни в Україні. Все, що стосується Росії та придушення свободи та демократії у колишньому Радянському Союзі, незмінно проектується на ці трагічні події. Як ви сприймаєте цей контекст? Який месидж фільму, чи він не змінився?

В.К.: Для мене як режисера те, що сталося 24 лютого, світ не змінило. Ми весь час жили під дамокловим мечем путінізму. Ця робота була логічною. Мої останні фільми стосувалися теми війни. Ми бачимо, що для Путіна друга світова війна продовжується. Не можна не відчути, як Росія м’якою рукою прагне все купити. Для мене має особливе значення, що світова прем’єра відбулася в Америці. Позиція США щодо України дуже важлива. Англосаксонський світ рішучий на боці України, – і словами, і справами. Чого не скажеш про Францію, Німеччину та Угорщину. Мене обурює їхня позиція. Вони, бачите, стурбовані тим, щоб Путін зберіг обличчя. Мої співпродюсери з Польщі та Литви поділяють мою думку. Виникла нова Європа – країни Балтії, Польща, Чехія. Ми вже не такі простачки, як раніше. Якщо дати Путіну перемогти в Україні, всьому світу настане кінець.

1655908279 704 mi zhili pid damoklovim mechem putinizmu - «Ми жили під дамокловим мечем путінізму»

“Січень”. Courtesy photo

О.С.: Як реакція на агресію Росії у світі поширюється практика «скасування російської культури». Бойкотуються російські фільми та спектаклі, припиняються культурні обміни. При цьому обмежувальні заходи стосуються російської класики. Як ви до цього ставитеся?

В.К.: «Культура скасування» мені далека. Це не моє. Тут дві речі. По-перше, ми маємо зрозуміти, що таке сучасна російська культура. Це люди, котрим дають великі гроші на творчість, а вони мають платити лояльністю до влади? Система, перекручена в основі. Важливо, що такі режисери, як Звягінцев, Сокуров, Кантемір Балагов не на їхньому боці. Справжнє мистецтво має бути чесним. Мистецтво поза політикою? Це брехня. Коли театри дозволяють поміщати на фасаді букву Z, а скажені актори виступають на путінських концертах та мітингах, це що, російське мистецтво?

О.С.: У Латвії сьогодні російськомовному режисеру дадуть поставити фільм чи спектакль?

1655908279 246 mi zhili pid damoklovim mechem putinizmu - «Ми жили під дамокловим мечем путінізму»

“Січень”. Courtesy photo

В.К.: Запитання немає. Багато моїх колег – російські латвійського походження. Я — художній керівник театру «Дайлес». Режисер із Росії Тимофій Кулябін поставив спектакль із Джоном Малковичем та Інгеборгою Дапкунайте. Він зміг це зробити після того, як зрікся путінської Росії і емігрував. Якби він цього не зробив, його робота в нашому театрі була б проблематичною. Немає питання щодо мови та культури. Є питання щодо позиції щодо фашистського режиму у Москві. Актриса Чулпан Хаматова, яка тепер працює у Ризі, обіцяє до кінця літа вивчити латиську мову. Але мова теж не питання. Ми з вами говоримо російською, а могли б англійською. Я щодня дивлюся подкасти про війну в Україні, причому багато оглядачів говорять російською, і це не має для мене значення. Віталій Манський, він теж живе у Ризі, мені багато розповідав, як у путінській Росії купують діячів культури, які величезні гроші витрачаються на підкуп творців. Багато людей розгублені, дезорієнтовані. Болюче питання. Точку можна буде поставити лише після денацифікації Росії.

О.С.: Як пройшла прем’єра у Нью-Йорку?

В.К.: Супер! Відчувається, що прийшло багато синефілів. Яка розуміє і відчуває аудиторія.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь