За кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну п’ятеро молодих жінок і чоловіків залучені в унікальну театральну постановку. У ній покоління Майдану намагається співвіднести себе, свої болі, тривоги та сподівання із болісним пошуком істини шекспірівського Гамлета.
Такою є сюжетна зав’язка нового польсько-німецького фільму «Синдром Гамлета» (The Hamlet Syndrome). Його національна прем’єра відбулася на Краківському кінофестивалі, де фільм отримав кілька премій, включаючи нагороду за найкращий польський фільм.
Днями на кінофестивалі в Локарно, в рамках секції Тиждень критики, пройде міжнародна прем’єра картини, знятої польськими режисерами Ельвірою Невера (Elwira Niewiera) і Петром Росоловським (Piotr Rosołowski), живуть у Берліні.
Для кожного персонажа їхнього фільму сцена – це можливість докласти гамлетівське питання «бути чи не бути» до досвіду свого власного життя. Славік, солдат, що пройшов горнило війни та полону. Катя, яка записалася до армії всупереч волі її матері. Родіон, гей, уродженець Донбасу, що втік звідти від гомофобії. Роман, парамедик, який досі переживає травму пам’яті про жахіття війни. І, нарешті, Оксана, яка хоче забути про все і швидше виїхати з країни.
Режисери фільму «Синдром Гамлета» Ельвіра Невера та Петро Росоловський відповіли на запитання кореспондента Російської служби «Голосу Америки» із сервісу Zoom.
Олег Сулькін: Цікава сама природа фільму – це документальне кіно, і квазідокументальне, і ігрове. Кому спало на думку такий непростий концепт? Яким був початковий імпульс?
Ельвіра Невера: По-перше, ми хотіли привернути увагу до війни в Україні, яка продовжується з 2014 року, а з лютого цього року стала широкомасштабною. По-друге, ми хотіли ближче вдивитись у нове покоління українців, яке виросло у незалежній Україні. Який вибір постає перед ними? Як це дорослішати під час війни? Ось питання, які нас цікавили.
Петро Росоловський: Нас дуже зацікавило покоління Майдану. Життя наших протагоністів чітко ділиться на «до» та «після» Майдану. Причому не обов’язково вони брали безпосередню участь у тих подіях та у військових діях на Донбасі. З п’ятірки головних героїв Родіон та Оксана не служили в армії. Катя та Славік брали участь у військових діях, а Роман служив парамедиком на передовій. Наша ідея була поставити театральну п’єсу, засновану на «Гамлеті», і, створивши якийсь сценічний простір у центрі Києва, розповісти про нове покоління.
Е.М.: Так, наші герої згадували свій реальний травматичний досвід минулого, але на сцені ніхто з них не прагнув зображати щось, а просто залишався собою.
О.С.: Дещо особняком тримається режисер вистави Роза, яка веде репетиції та підштовхує хлопців згадувати минуле. Вона – реальний режисер?
П.Р.: Звісно! Її звуть Роза Саркісян. Вона український режисер, людина документального театру, вміє працювати із непрофесійними акторами. Нас із нею познайомили спільні знайомі зі світу польської сцени. Ми не втручалися у процес репетицій, а робили свою справу – знімали документальний фільм. Тобто паралельно відбувалися дві речі – робилася театральна вистава та знімався документальний фільм.
О.С.: Це дуже незвично. А історії, які згадують ваші герої – вони реальні?
Е.М.: Так! Ми знімали репетиції протягом сорока днів. Але у фільм увійшли зйомки перших двох тижнів, коли наші герої вперше розповідали про свій життєвий досвід. Власне всі визначили ці перші репетиції, коли ми проектували проблеми наших героїв на проблеми, які займають шекспірівського Гамлета.
П.Р.: Я хочу пояснити. Ми зробили репетиції стрижнем нашого фільму. Усі герої привнесли у творчий процес свій особистий життєвий досвід, причому він у ряді випадків включав і акторський досвід. Як, наприклад, Роман, який одночасно і актор Театру імені Лесі Українки, і парамедик, ветеран війни в Луганській області. Акторський досвід є і у Оксани.
Е.М.: Нас надихав документальний театр, який народився під час революції на Майдані в 2013-2014 роках як творча відповідь на реальність, що динамічно змінюється. У будівлях заводів, що закрилися, і підвалах Києва молоді режисери та драматурги запросили звичайних глядачів на сцену, щоб ті розповіли про свій життєвий досвід.
П.Р.: Однією з головних фігур цього руху стала Наталія Ворожбіт.
О.С.: Я бачив її фільм “Погані дороги”.
П.Р.: Наталя здобула міжнародне визнання за свої театральні постановки, одна з яких, «Щоденники Майдану», виросла з листування у фейсбуці. Ми говоримо таким чином про становлення постдокументального театру в Україні.
О.С.: Ваших п’ятьох героїв можна вважати колективним Гамлетом. Як і принц датський, вони безперервно ставлять собі екзистенційні питання, причому головне питання «бути чи не бути» представлене і його варіаціями – «залишатися чи їхати», «наслідувати серце або слідувати розуму». Як ви обрали саме таку п’ятірку «Гамлетів»?
Е.М.: Ми шукали наших “Гамлетів” два роки. Переглянули приблизно вісімдесят потенційних кандидатів. Деякі, здавалося, цілком підходили до фільму, але не дуже підходили для сцени. Ми розглядали лише тих, хто пройшов курс терапії. На Славика ми вийшли через Розу. Катю обрали під час прослуховування, коли ми наглядали кандидатів. Родіона шукали дуже довго – нам дуже хотілося мати у цій групі представника ЛГБТ-громади, причому з Донбасу. Роман мав безцінний військовий досвід. Щодо Оксани (Черкашиної), то вона відома в Україні актриса, зіграла головну роль у фільмі «Клондайк», який показувався на кінофестивалі Санденс. Загалом, підібралися різні люди, з різним бекграундом, різними поглядами, які являють собою покоління Майдану. Усі вони пережили політичне пробудження під час цих подій. Вони стали іншими людьми. А троє з нашої п’ятірки «Гамлетів» сьогодні після російського вторгнення знову змушені воювати.
О.С.: Що змінилося у сприйнятті фільму для вас після 24 лютого?
Е.М.: Коли війна розпочалася, ситуація нас паралізувала. Троє наших героїв знову вирушили на фронт, хоча вони ще не оговталися від психологічної травми, яку зазнали під час війни на Донбасі. Ми почали допомагати їм, надсилати гуманітарну та військову допомогу. Продовжуємо це робити і сьогодні.
П.Р.: Війна дуже багато змінила в наших героях. Гамлетівська рефлексія значною мірою втратила актуальність. Сьогодні треба не міркувати, а діяти.
Е.М.: З гамлетівської дилеми «бути чи не бути» зникла друга частина. Звісно, «бути»! На карту поставлене життя – не лише твоє, а й усього народу.
П.Р.: Так, пішли півтони, все стало чорно-білим, екстремальним.
О.С.: Ваші герої говорять українською, часто переходять на російську та мовну суміш, яку називають суржик. Ви знаєте українську чи російську? Як ви спілкувалися на зйомках?
П.Р.: Ми говоримо російською та розуміємо українську. У польській та українській багато спільних слів. Взагалі, для Києва характерно, коли одна людина розмовляє українською, а інша відповідає їй російською, і ніякої незручності ніхто не відчуває. У нашій групі Славік та Роман розмовляють українською, Роза, Оксана, Катя з Харкова, вони російськомовні українці, які після Майдану вважають за краще говорити українською. Родіон також розмовляє двома мовами.
О.С.: Днями у Локарно відбудеться міжнародна прем’єра фільму. Ваші очікування?
П.Р.: Ми живемо у Берліні і бачимо, що німці, як і вся Європа, схоже, звикають до війни. B Локарно ми запросили Славика. Його відпустили з його військової частини, щоб він, безпосередній учасник бойових дій, розповів про них.
Е.М.: Настає критичний момент у війні. Дуже важливо, щоб світ стежив за тим, що відбувається в Україні, і продовжував їй допомагати. Ми дуже хочемо, щоб наш фільм цьому сприяв.
