Актриса Джоді Фостер приїхала до Рочестера (штат Нью-Йорк), щоб здобути премію імені Джорджа Істмана. Ця престижна нагорода вручається з 1955 року за здобутки кінематографічної кар’єри.
Вибір актриси
Тут, у музеї, що носить ім’я Істмана, Фостер представила переповненій залі знаменитий фільм “Мовчання ягнят” (Silence of the Lambs), знятий режисером Джонатаном Деммі у 1991 році та удостоєний п’яти премій “Оскар”. У 2011 році цей фільм, який має «культурне, історичне чи естетичне значення», був включений до Національного реєстру фільмів Бібліотеки Конгресу США.
Цей магнетичний хорор глядачі, звичайно ж, бачили раніше, а деякі й неодноразово. І, мабуть, можна було у її фільмографії знайти щось менш відоме. Але як повідомив у телефонному інтерв’ю «Голосу Америки» Петро Багров, старший куратор музею Джорджа Істмана, сама Фостер обрала для ретроспективного показу у Рочестері саме цю стрічку.
60-річну актрису вітали директор музею Брюс Барнс, Петро Багров та куратор музею з кіновиставок Джаред Кейс.
Одна з найяскравіших і найнезвичайніших актрис свого покоління, Джоді Фостер зіграла десятки ролей, що запам’ятовуються. Вона удостоєна двох премій «Оскар» за головні ролі у вже згаданому «Мовчанні ягнят» та кримінальній драмі «Обвинувачені» (The Accused), знятій трьома роками раніше. Вона також здобула ще дві оскарівські номінації та чотири премії «Золотий глобус». У 2012 році Фостер стала лауреатом премії імені Сесіла ДеМілля за визначні досягнення у сфері кінематографа.
Раніше премію імені Джорджа Істмана отримували найбільші зірки Голлівуду, зокрема Лорен Беколл, Чарлі Чаплін, Майкл Дуглас, Грета Гарбо, Одрі Хеїберн, Грегорі Пек, Мартін Скорсезе, Меріл Стріп, Джеймс Стюарт. Минулого року її вручили Джулії Робертс.
Етапи кар’єри
«Я пишаюся цією нагородою, – сказала Джоді Фостер, – Тобі ніби делікатно нагадують, що ти ще не померла і що тебе ще пам’ятають. Моя кар’єра в кіно почалася в 60-ті роки, продовжилася в наступні десятиліття і дійшла до гуркотливих 20-х. І все, я тепер назавжди відбита в целулоїді. Скромно вважаю, а втім це зовсім нескромно, що якісь мої фільми витримали випробування часом».
«З одного боку, Джоді Фостер – один із наймолодших лауреатів нашої премії, – розповів Петро Багров. – З іншого боку, вона має одну з найдовших кар’єр у Голлівуді, адже вона знімається з 3 років, тобто понад п’ятдесят років. У 70-ті роки вона багато знімалася у дитячих фільмах, а також у рекламних роликах, про що мало хто пам’ятає, окрім глядачів того покоління. Вона зіграла у Скорсезе у фільмі «Аліса тут більше не живе», а у 12 років постала в етапному фільмі Скорсезе «Таксист» у ролі малолітньої повії, що принесло їй першу номінацію на «Оскара». З того моменту вона стала вважати себе дорослою актрисою. Починаючи з фільму «Обвинувачені», за який вона отримала першого «Оскара», розпочалася серйозна кар’єра в Голлівуді. Паралельно нею стали цікавитися європейські продюсери та режисери. Вона знімалася у Франції та Італії, абсолютно вписуючись у європейський стиль гри. Допомогло їй і те, що вона абсолютно вільно розмовляє французькою».
За словами Багрова, актриса демонструє глибоке знання та розуміння природи кінематографа як мистецтва, що взагалі-то для більшості голлівудських зірок не характерно.
Куратор розповів, що Джоді разом зі своєю дружиною Алекс Хедісон ходила музеєм Істмана кілька годин поспіль, уважно розглядаючи експозицію. Його вразило, з яким інтересом вона розглядала оригінальну розфарбовану від руки кінокопію фільму Жоржа Мельєса, одного із піонерів кіномистецтва.
Акторка розповіла Багрову, що з 10 років мати водила її на іноземні фільми. Вона завжди мріяла стати режисером. У виборі ролей та сценаріїв завжди прискіплива і дуже вибіркова. Віддає перевагу складним, неоднозначним характерам. Для півстолітньої кар’єри у Фостер не так багато акторських робіт, а загалом у її кар’єрі не так багато фільмів, які мали великий комерційний успіх.
Травми та терапія
Чому Фостер обрала для урочистої презентації «Мовчання ягнят»?
«Джоді, мабуть, вважає, що це фільм для всіх на будь-який смак, – сказав Багров. – Страх є однією з найголовніших емоцій у житті людини. Ось чому фільми жахів стабільно популярні, починаючи з епохи німого кіно – згадайте хоча б «Кабінет доктора Калігарі» та «Дракулу». Перегляд фільму жахів – свого сеансу роду садомазохізму, який різною мірою властивий багатьом. Це і своєрідна терапія. Вважаю, що фільми жахів є реакцією суспільства на травми».
“Мовчання ягнят” – фільм про механізм страху, про те, чого люди бояться найбільше. Джоді, за її визнанням, найбільше хотілося в образі агента ФБР Клариси Старлінг не загубитися на тлі блискучого Ентоні Хопкінса, для якого роль серійного вбивці Ганнібала Лектера стала справжнім бенефісом».
«Такий виклик був їй цікавий, – зауважив Багров. – Її завжди цікавило розширення креативних можливостей для жінок у кіно, у цьому сенсі у неї цілком феміністський порядок денний. Вона сказала, що не любить відігравати ролі «супержінок», бо їх у житті не існує».
Музей та життя
Музей, що носить ім’я Джорджа Істмана (The George Eastman Museum), є найстарішим у світі музеєм фотографії та одним із найстаріших кіноархівів, що відкрився в Рочестері в 1947 році. Музей вважається лідером у збереженні кінофільмів та фотографій, де проходять навчання та обмінюються досвідом архівісти та мистецтвознавці з усього світу. Музей розташований на території маєтку відомого підприємця та філантропа Джорджа Істмана (1854–1932), засновника компанії «Істман-Кодак». У музейній колекції зберігається понад 400 тисяч фотографій, 28 тисяч кінофільмів, зразки фото- та кіноапаратури та велика бібліотека з фотографії та кіномистецтва.
Російський кінознавець та архівіст Петро Багров працює у музеї з 2019 року. Раніше він працював старшим куратором у Держфільмофонді Росії, керував фестивалем архівного кіно «Білі Стовпи». Нещодавно Багрова було обрано президентом Міжнародної федерації кіноархівів (FIAF).
Петро Багров живе у Рочестері з родиною, дружина, Ганна Ковалова – за професією філолог та кінознавець. В них двоє дітей.
«Ми опинились у Рочестері в дивний час, незадовго до початку пандемії, – розповів Багров. – Рочестер – провінційне місто, тут усі пересуваються на автомобілях, а не на громадському транспорті. Отже, пандемію тут набагато легше було пережити. Взагалі-то я звик жити у великих містах – Петербурзі та Москві. Але у Рочестері виявилося легше зосередитися на роботі. Чи не відволікають численні друзі, набагато менше культурних заходів. Загалом, менше суєти. І я відчув, що цей час пішов мені на користь».
Відповідаючи на запитання про те, як війна в Україні вплинула на його роботу та самовідчуття, Петро Багров сказав: «Нічого, окрім співчуття, я тут, в Америці, не зустрічаю. Моя дружина народилася у Львові. Моя позиція щодо війни є абсолютно чіткою: я проти дій російської влади. Мене турбує доля моїх українських друзів, доля Довженка-центру – українського національного кіноархіву у Києві. Війна впливає дуже багато. Чотири роки тому, незадовго до мого від’їзду, ми в Держфільмофонді зібрали велику ретроспективу відлижних фільмів 60-х років, причому відбирали ті фільми, автори яких були живі. Вони всі приїхали і все пройшло чудово. Минулого року хотіли вивезти цю ретроспективу до Болоньї, але розпочалася війна, і ідея зі зрозумілих причин затихла. Так ось, ми підрахували, що за цей час більше половини авторів цих фільмів померли. Так, звичайно, старечі хвороби ніхто не скасовував, але загальний настрій, певен, негативно вплинув.
