Три нещодавні кінофестивалі, у Венеції, Теллурайді та Торонто, позначили коло фільмів та їхніх творців, які мають найкращі шанси засвітитися у майбутній оскарівській гонці. Пропонуємо до вашої уваги огляд імовірних фаворитів, які отримали позитивні оцінки кінокритиків та фестивальної публіки. Про деякі стрічки ми вже не раз говорили, зокрема, про головного претендента на нагороди Американської кіноакадемії, автобіографічного фільму Стівена Спілберга «Фабельмани» (The Fabelmans).
Несолодка парочка
Отже, «Фабельмани» вже у всіх на слуху, а ось непросту назву нового фільму режисера Мартіна Макдони любителям кіно доведеться запам’ятати. «Банші Інішеріна» (The Banshees of Inisherin) показали в Торонто відразу ж після Венеції, де він удостоївся двох нагород – Колін Фаррелл отримав приз як найкращий актор, а Макдона став володарем призу за найкращий сценарій. У світовий прокат картину планують випустити у жовтні.
Макдон, відомий за чорними комедіями «Залягти на дно в Брюгге» і «Три білборди на кордоні Еббінга, штат Міссурі», поселив своїх двох головних героїв на неіснуючому острові Інішерин поблизу узбережжя його рідної Ірландії. У пару до Фаррелла він узяв Брендана Глісона, і ця несолодка парочка відразу відсилає глядача до кримінальної комедії «Залягти на дно в Брюгге», і, в першу чергу, до їхніх нескінченних пікірувань, що висікають гумор, переважно ядрений і злий.
У новій картині, зустрінутій у Торонто вибухами сміху і захопленою овацією у фіналі, Фаррелл і Глісон грають нерозлучних друзів Патріка і Колма, з якими глядач знайомиться в момент їхньої незрозумілої сварки. Призвідником її стає Колм, герой Глісона – скрипаль і музикант, якому, за його словами, смертельно набридли щоденні посиденьки за пінтою темного пива з простакуватим і малоосвіченим Патріком. Дивний конфлікт на порожньому місці переростає в екзистенційну шекспірівського напруження драму, що загрожує «загибеллю всерйоз». Але фільм не тільки про нестикування характерів і крах дружби. Це і свого роду алегорія нестиковки великих людських мас, що перероджується на масштабне кровопролиття. Адже дія відбувається у 20-ті роки, коли в Ірландії вирувала громадянська війна.
Сила року
Картина французького режисера Флоріана Зеллера «Син» (The Son) – той рідкісний випадок, коли добре знайома та виїжджена схема мелодрами наповнюється справжніми почуттями, що викликають глибоке співпереживання.
«Син» – друга частина трилогії Зеллера про ментальні проблеми та другий його ігровий фільм як режисера. Попередній його фільм «Батько» (The Father) був випущений у 2020 році, отримав високі оцінки кінокритиків та шість номінацій на премію «Оскар», які відлилися у статуетки за найкращий адаптований сценарій та найкраще виконання чоловічої ролі Х’ю Джекманом. Блискуче і лякаюче достовірно зіграв у тому фільмі батька Ентоні Хопкінс, що втрачає розум, зайнятий і в новій картині. Він грає батька головного героя.
Фільм «Син» слідував багато в чому театральній п’єсі Зеллера, яка була поставлена в Парижі в 2018 році і в Лондоні через рік. Сценарій Зеллер написав на місці з Крістофером Хемптоном, з яким він поділив «Оскар» за сценарій «Батька».
Лора Дерн та Х’ю Джекман грають Кейт та Пітера, розлучених батьків 17-річного Ніколаса (Зен Макгрет), який невпинно занурюється у глибоку депресію. Ванесса Кірбі виступає в ролі Бет, другої дружини Пітера, якій доводиться розриватися, балансуючи між турботою про свого новонародженого малюка та спробами достукатися до прийомного сина, який бачить у ній ворога.
Головний нерв фільму – стосунки між Пітером та Ніколасом, який не може пробачити батька за відхід із сім’ї та розлучення з Кейт. Пітер переконаний, що можна відновити спалені мости, якщо докласти великих зусиль. Він прагматик, оптиміст і взагалі хороша людина. Але суворим відкриттям для нього стане усвідомлення гіркої істини – у житті часом виникають нерозв’язні ситуації, з яких неможливо видертися навіть умілому прагматику. Не випадково критики в розмові про «Син» згадують давньогрецькі трагедії, де рок завжди виявляється потужною нездоланною силою, впоратися з якою людині не судилося. Х’ю Джекману пророкують акторського «Оскара».
“Син” – це фільм, який я давно хотів поставити, – каже Флоріан Зеллер. – Мене так захопила ця історія, що я ні про що інше не міг думати. Він сповнений емоцій, мені дуже близьких. Мені захотілося розповісти цю історію, тому що багатьом людям доводиться мати справу з проблемами психічного стану. Я знаю, що з цими станами пов’язані сором, почуття провини та невігластво. Я сподіваюся, що цей фільм якимось чином стане ще одним упередженим голосом у дискусії про проблеми психіки».
Сюрреаліст та його муза
Під завісу фестивалю в Торонто організатори його подарували любителям мистецтва загалом, і шанувальникам Сальвадора Далі, зокрема.
Байопік «Світ Далі» (Daliland) поставила Мері Херрон, канадка, яка живе в США і відома за фільмами «Я стріляла в Енді Воргола» та «Американський психопат». Вона й раніше серйозно цікавилася світом рок-музики, особливо панк-роком. Ми побачимо відв’язаних музикантів та іншу богему та у фільмі про Далі. Власне, у центрі історії взаємини художника-сюрреаліста з його владною дружиною Галою, російською за походженням, що має над ним якусь містичну силу. І ми бачимо їх очима юного асистента Джеймса (дебютант Крістофер Брайні), якому доля приготувала місію опинитись на короткий час у центрі світу Далі.
Дія занурює Джеймса і, відповідно, глядача фільму в середину 70-х років, до респектабельного готелю «Сент-Реджиз» у Нью-Йорку, до апартаментів 70-річного маестро та його дружини Гали, його музи, критика та ділового партнера, з якою він прожив півстоліття. Юнакові доведеться допомагати художнику готувати важливу виставку. Далі помітно нервує і заглушує тривогу шаленими вечірками у стилі римських сатурналій.
Далі грає Бен Кінгслі, один із найвіртуозніших акторів британської школи. Грає так, що після перегляду на згадку впечатується саме його Далі. Гідну компанію Кінгслі складає німкеня Барбара Зукова, яка передає складний букет якостей Гали. Спостерігати за їх театралізованими лайками, які виявляють їх фобії та комплекси, дуже цікаво, як і занурюватися в коло їх спілкування, до якого входили знакові персони культурної тусовки тієї епохи. Декого з них легко дізнатися без підказки, як, наприклад, Аманду Лір та Еліса Купера, інших ідентифікувати складніше.
Пригоди Чикі
Новий фільм Пітера Фарреллі «Найбільший пивний забіг у світі» (The Greatest Beer Run Ever) знято у жанрі військової комедії.
Кілька років тому Фарреллі, який знімав раніше грубуваті ексцентричні комедії, вразив усіх «Зеленою книгою», в якій пекуча тема расизму заломлена через мінливі стосунки чорношкірого музиканта та білого шофера, який підрядився його возити під час концертного турне південними штатами. Та картина отримала премію публіки на кінофестивалі у Торонто, а потім виборола три премії «Оскар».
Нова картина, як і «Зелена книга», також є свого роду роуд-муві. На початку 1968 року 26-річний хлопець Чикі Донахью, житель Інвуда, тоді ірландського району Нью-Йорка, вирушає до В’єтнаму з величезним речовим мішком, заповненим банками з пивом. Ідею вирушити у смертоносні джунглі, щоб пригостити улюбленим сортом пива своїх воюючих «корешів з району», багато друзів Чикі вважають ідіотською та божевільною.
Як і героя «Апокаліпсису зараз» Ф.-Ф. Копполы, Чики Донохью під час мандрівок доводиться побачити різні лики війни. Ходіння по колах пекла поступово змінює його початковий настрій на легку прогулянку. Його наївний патріотизм кудись випаровується. Друзі з мирного життя, яких він насилу відшукує у В’єтнамі, вже зовсім інші люди. Адже вони пережили таке, що Чікі не може навіть уявити.
Разом із військовим фотографом (переконливий Рассел Кроу) він сам переживає кривавий кошмар вуличних боїв американців із в’єтконгівцями. Ці кадри сповнені трагізму, і все ж таки загальний настрій фільму залишається глузливо-іронічним. Чики майже всі американські військові вважають секретним агентом ЦРУ і дозволяють йому без документів, у цивільному одязі та з мішком пива курсувати по зоні бойових дій. Цікаво, що на початку фільму з’являється титр, що в основі фільму лежить реальна історія.
Зак Ефрон, що виконав роль Чики, за свою кар’єру переграв безліч гарненьких молодиків-серцеїдів, а тут зробив впевнений крок у бік драматичних героїв «широкого профілю».
Медичний трилер
Стрімінговий гігант Netflix зробив ставку на “Хорошого медбрата” (The Good Nurse), кримінальний трилер, який обіцяють випустити у жовтні, приурочивши реліз до свята Хелловін. Можна з упевненістю сказати, що успіх картині забезпечений. Реальна історія маніяка-медбрата Чарльза Куллена, який вбив десятки тяжко хворих пацієнтів в американських лікарнях, у багатьох на слуху. А майстерно розіграна двома популярними акторами, Джесікою Честейн та Едді Редмейном, вона здатна тримати у напрузі глядача, хоча фінал і відомий.
Це не хорор у традиційному розумінні жанру, але дивитися на екран часом страшнувато. У ньому є й соціально-медичний месидж: серію вбивств, здійснених симпатягом Чарлі, можна було зупинити, якби госпітальна практика не породила масової байдужості медперсоналу. Відтрубив свою зміну без пригод і – додому. Кулленові сходили з рук десятки дивних смертей пацієнтів. Але його звільняли без галасу та розглядів, побоюючись скандалу. У нього не відбирали медичної ліцензії, не згадували нічого негативного в його характеристиці, що дозволяло йому влаштовуватися на нове місце роботи, благо медперсонал цього рівня завжди затребуваний. І лише зусилля деяких поліцейських та героїчної медсестри дозволили викрити серійного вбивцю.
У центрі сюжету – медседстра Емі у виконанні Честейн, молода одинока мати, яка страждає на хворобу серця. Їй потрібна складна трансплантація, але медичну страховку вона отримає лише відпрацювавши в новому госпіталі рік. Чарлі як добрий ангел переймається її турботами, допомагає їй у шпиталі та поза ним. І лише через довгий час вона почне щось підозрювати.
Звичайно, головний лиходій – Чарлі, абсолютний монстр на вигляд доброго ангела. Але режисер Тобіас Ліндхолм недвозначно дає зрозуміти, що черстві, бездушні адміністратори шпиталю.
