“Так звучить Бог, так звучить душа”. Один із користувачів соцмереж емоційно охарактеризував музику Едуарда Артем’єва, видатного російського композитора, який помер 29 грудня у віці 85 років від ускладнень, спричинених пневмонією.
Його творчу спадщину багатогранно і широко, він писав музику в різних жанрах – опери, симфонії, кантати, сюїти, інструментальну музику, електронні композиції та багато іншого. Але не буде перебільшенням сказати, що до масової свідомості він увійшов як автор музики до фільмів Андрія Тарковського, Микити Міхалкова та Андрія Кончаловського.
Едуард Миколайович Артем’єв народився Новосибірську. Початкову музичну освіту здобув у Московському хоровому училищі. 1960 року закінчив Московську консерваторію за класом композиції.
Найширшу популярність принесла Артем’єву його робота у кіно. Він написав музику більш ніж до 200 художніх фільмів, документальних та мультиплікаційних стрічок. Серед них фільми Андрія Тарковського «Соляріс», «Дзеркало», «Сталкер», фільми Микити Міхалкова, Андрія Кончаловського та Вадима Абдрашитова.
«Пішов Едуард Миколайович Артем’єв, – пише у Фейсбуці кінознавець, організатор кінофестивалів В’ячеслав Шмиров. – День у день з Андрієм Тарковським, лише за 36 років. Артем’єв – це “Соляріс”, “Дзеркало”, “Сталкер”, багато інших гідних фільмів. І, звичайно, він не лише автор кіномузики… Світла пам’ять, видатна людина».
«Без його музики сучасне вітчизняне кіно уявити неможливо, – вважає кінокритик, кінооглядач «Нової газети» Лариса Малюкова. – Без нього оніміли б фільми Тарковського, Михалкова, Кончаловського, Абдрашитова, Прошкіна. Як можна уявити собі «Свій серед чужих, чужий серед своїх» без цього соло труби, що злітає до неба? Його музика ніколи не була ілюстрацією зображення, вона розкривала смисли, сперечалася, спричиняла глибини характерів і сюжетів. Вона існує самостійно, її ораторії, симфонії, кантати виконують у концертних залах. Але коли її слухаєш, чомусь згадуєш карету і друзів, що летять з пагорба догори догори, до своєї молодості».
Автору цих рядків лише одного разу довелося поспілкуватися з Едуардом Артем’євим. Було це у лютому 2008 року у Голлівуді, під час передоскарівських тусовок. На прийомі на честь номінованого фільму Микити Міхалкова «12» серед гостей був і автор музики до фільму Едуард Артем’єв. Фуршет проходив просто неба, сам режисер бурхливо спілкувався з Робертом Дювалом та іншими американськими зірками. Артем’єв же скромно стояв у темному куточку і явно нудьгував. Ми познайомилися, і він подарував мені CD з електронною музикою свого твору.
Едуарда Артем’єва можна сміливо назвати піонером та ентузіастом електронної музики. Ще 1960 року він зайнявся дослідженнями синтезу звуку та електронної музики. Працював у першій у СРСР експериментальній студії електронної музики.
«Я його знав у молоді роки, коли він експериментував з електронним звучанням, – пише на своїй сторінці у Фейсбуці блогер та журналіст Андрій Мальгін. – У нього навіть був оригінальний терменвокс, на якому за переказами одного разу В.І.Ленін зіграв “Жайворонка” Глінки (ви знаєте, що Ілліч цікавився електричною музикою?). І жив Артем’єв у такому собі експериментальному будинку майбутнього – у вежі на дивовижних для того сірого часу бетонних ногах кооперативу «Лебідь» на Ленінградському шосе. Квартира вся блимала різнобарвними лампочками апаратури, як у Шуріка у фільмі “Іван Васильович змінює професію” (таке я бачив у 70-ті роки лише у Чеслава Немена у Варшаві). Він у всьому був людиною з майбутнього, жодна технічна новинка не проходила повз його увагу. Ми всі пам’ятаємо його музику до “Соляріса”, “Дзеркала”, “Сталкера”, майже до всіх фільмів Микити Міхалкова. На жаль, дружба з Михалковим далася взнаки і на його поглядах на життя, але це не скасовує ні таланту, ні заслуженого місця в російській музичній культурі».
«Його всі називали Льошею, він не виносив своє офіційне ім’я, – згадує на прохання «Голосу Америки» колекціонер Борис Симонов, власник музичного магазину «Трансільванія», у минулому радіоведучий. – З Льошею я познайомився вдома в Кузьминках у Кості Орлова (Костянтин Орлов – гуру раннього прог-року) в один день з Олексієм Козловим влітку 1972 року. Ми тоді слухали всі разом «Кінг Кримсон», «Пінк Флойд» та «Дженесіс», і Льоша Артем’єв у найбільш патетичних місцях витирав сльози. Декілька разів ми бачилися у Кості і досить часто в студії електронної музики в музеї Скрябіна, де вони разом з іншими композиторами та за допомогою Юрія Богданова освоювали передовий британський синтезатор Сінті 100, таємно вивезений до студії з виставки. Але потім Артем’єв зі своїх гонорарів за всі відомі роботи в кіно виплатив його вартість Петру Зінов’єву, англійцю російського походження та творцю цього синтезатора. Він напрочуд добра, відверта людина, без найменшого натяку на зоряність. Останні десятиліття мій торговельний заклад підтримує робочі та дружні стосунки з його сином Артемієм. Донедавна передавали один одному привіти через нього. Шкода, що посоромився підписати платівку з електронною музикою за участю Е. Артем’єва, створену ще на першому вітчизняному синтезаторі АНС. Тепер уже й не вийде.
«Яка чудова музика! – пише про Артем’єва у Фейсбуці користувач під ніком Oлеся Miriam. – До глибини душі! До мурашок по шкірі! Від такої музики оживає душа і серце б’ється швидше».
«Так вийшло, що я з ним не була знайома, ми ніколи не спілкувалися, – розповіла «Голосу Америки» актриса Олена Соловей, яка багато років проживає в США. – Я вважаю Артем’єва геніальним композитором. Чому? Я не можу нічого зараз сформулювати. Сльози починають литися. Музика з «Раби кохання» вічна. Саме музика створила світ цієї картини. Без неї не було б «Раби кохання». Якось на одній зустрічі, як мені передали, Артем’єв сказав, що «Раба кохання» – його улюблена картина. Все зійшлося для нього в цій картині, його особисті почуття, світовідчуття, виник космос. Був момент, коли ми знімали в Одесі, Микита Сергійович виїхав до Москви. Коли повернувся, він сказав, що показав знятий матеріал Артем’єву і що той пише геніальну музику. Так, він тоді так і сказав і мав рацію. Ця музика залишиться назавжди».
