У Франції оголосили переможців 70-го міжнародного фестивалю креативності “Каннські леви”. Вручаючи нагороди, організатори фестивалю привітали з першим «канським левом» Вірменію, яка досі не отримувала призів.
Проект Nuclear Moscow у номінації «Аудіо реклама» та «Аудіо крафт» представила креативна агенція Tastes like Blue. Його засновники – рекламники Олена Паламарчук та Михайло Раков – переїхали до Вірменії з Росії після початку мобілізації.
Проект Nuclear Moscow складається з аудіодрами «Ядерний апокаліпсис. The End» про наслідки ядерної війни – і сайту з малюнками та спогадами людей, які пережили вибухи атомних бомб у Хіросімі та Нагасакі.
Над проектом про ядерну катастрофу Михайло та Олена почали працювати задовго до того, як загроза ядерної війни стала настільки гострою.
Голос Америки: Ви поїхали з Росії після 24 лютого?
Михайло Раков: Ми лишали пізніше. У Росії у нас теж було рекламне агентство, і воно складалося наполовину з хлопців із Росії, наполовину з українців. Тож після 24 лютого все було для нас дуже складно. Коли почалася мобілізація, ми поїхали та у грудні 2022 відкрили креативне агентство Tastes like Blue у Вірменії. Але проект розпочинався раніше. Спочатку він не мав бути антивоєнним. Довелося переробити, коли почалася війна.
Г.А.: Якою була початкова концепція?
М.Р.: Ми збиралися робити проект, пов’язаний із атомною війною, але з погрозами від уряду. Він мав вийти до 6 та 9 серпня, річниці Хіросіми та Нагасакі. У той час дуже багато офіційних осіб у світі заявляли, що настав час відмовитися від ядерної зброї, і світ перестав цього лякатися, а «Годинник Судного дня» (проект американського журналу Bulletin of the Atomic Scientists, що демонструє ступінь ядерної загрози – ГА), все більше і більше наближалися опівночі. І ми хотіли зробити про це проект. Нам було цікаво зробити кіно для сліпих, це був по суті експеримент, і ми взяли тему атомної війни. Але це ніяк не стосувалося погроз з боку уряду на той час. Потім нам довелося переробити кінцівку сценарію.
Г.А.: Як ви змінили кінцівку?
М.Р.: Кінцівка була іншою, там не було руйнувань. Відповідно, не було головного посилу, що коли офіційні особи загрожують комусь ядерною бомбою, вони загрожують нам усім. Це було написано навіть після запису акторів. Весь процес продакшена ми зробили до війни. До 24 лютого ми думали зробити кіно для сліпих. Хотіли говорити з Disney: а давайте зробимо для сліпих дітей повнометражне аудіокіно. Крутимо його в кінотеатрах, зрячим теж буде цікаво, бо це незвичайний досвід». Можливо, з Netflix щось зробимо.
Але коли 24 лютого трапилося, щодня ми чули по телебаченню: «Давайте знищимо Варшаву, давайте скинемо на Берлін, Лондона не буде, Нью-Йорк – хороше місто, але його не стане». Чесно кажучи, ми дуже злякалися. Це не нормально. А зараз, якщо ти розмовляєш із звичайними споживачами телебачення, їх це не лякає – наче ракета лише в один бік полетить.
Якось вдалося переконати людей, що відповіді не буде. Всім можна спокійно сидіти вдома. Але це не так. І нас це дуже сильно зачепило. Ось Олена, наприклад, народилася в Україні, вона з Одеси. І дуже багато хлопців, хто з нами працював і дехто продовжує працювати, з України. Для нас ця війна стала особистою справою. 24 лютого ми не знали, як проводити спільний дзвін.
Г.А.: Які актори зайняті у проекті?
М.Р.: Вони живуть у Росії, і ми не можемо їх вказувати. Але це російські актори, хтось грає у театрі, хтось у кіно.
Г.А.: А з ними ви погоджували зміну концепції?
М.Р.: Ми зателефонували другому режисеру, і я сказав, що ми змінимо кінцівку і зробимо її трохи радикальнішою. Ми не почули «ні», але ми й не називали тих учасників проекту, які залишилися в Росії, або хтось вважає, що йому зараз не варто згадуватися в проекті. І таких було чимало.
У проекті взяло участь близько 15 осіб. Окрім запису акторів, ми робили весь проект віддалено. Ми тоді перебували у Росії. А деякі хлопці були в Україні. Один із наших друзів живе у Дніпрі, і коли ми робили проект, ми чули, як включали сирени. Він утік від вікон у коридор, і ми одразу зберігали проект – мало що може статися. Було дуже страшно.
Г.А.: Чому ви вирішили опублікувати проект анонімно?
Олена Паламарчук: Ми опублікували його анонімно, бо перебували у країні. Чесно кажучи, ми самі трошки злякалися, можливо навіть зайве. Влада взагалі не любить, коли її за язик хапають. Ну от події минулого тижня – це просто принадність: то буде кримінальна справа, то ні. Але якщо я почну про це стояти з плакатом, то я отримаю…
І ми злякалися, але нам потрібне було поширення. Ми відкрили нову агенцію у Вірменії, але у нас існує на території Росії наше поточне агентство. Ми маємо клієнтів – це не державні компанії, приватні організації, які складаються з адекватних людей. І просто сказати: «ви погані росіяни, а ми добрі росіяни, ми поїдемо і відкриємо іншу організацію» – було не дуже…
Ми злякалися і за себе, і за те, що їм може влетіти через те, що вони зв’язалися з такими вільними радикалами. Тому у проекті ми підписувалися як анонімні художники. Ми дуже вдячні «Новій газеті Європа», яка нас підтримала у цьому, бо загалом від ЗМІ ми отримали більше відмов, ніж підтримки.
Від ЗМІ ми отримали більше відмов, ніж підтримки
М.Р.: Ми розуміли, що багато газет відмовляться (писати про проект). Тому хотіли розміщуватись у піратських кінотеатрах. Тобто там, де взагалі у цензури немає. І оскільки росіяни залишилися без законного контенту, кількість відвідувань всіляких піратських кінотеатрів зросла. Але там нам казали: Ні, тільки за гроші. Блогери взагалі майже всі відмовилися: «Ні, ми до в’язниці не підемо». Ну, це було очікувано, але навіть ті, хто поїхав, якось не дуже висловили інтерес. Висновок такий: ядерна загроза особливо світ не хвилює.
Г.А.: Проект складається з двох частин: аудіо та сайт. Чому ви обрали таку форму?
М.Р.: Нам потрібно було, щоб аудіо кудись вело. Щоб люди подивились, чим це загрожує. Коли ми це робили, саме трапилася Буча. І в нас був вибір – або з Бучі ставити картинки, тому що були кошмарні кадри, або показати весь цей кошмар (наслідки ядерної війни). Але багато хто не вірить у Бучу, а в Хіросіму вірить усі. І ми знайшли книгу (…), для якої дорослих людей, хто пережив Хіросіму, попросили намалювати спогади та написати. І ми перемішали їхні цитати із офіційними заявами з телевізора.
Г.А.: Де ви брали гроші на проект?
М.Р.: Ми оплачували проект самі, але більшість людей, які брали в ньому участь, не брали гроші. Це нормально для креативної агенції. Часто агенції вкладають свої гроші, щоб зробити якийсь проект. Усі мають амбіції, хтось хоче подати на Канни, хтось просто хоче реалізувати ідею.
Є.П.: Це не перший захід, коли ми експериментуємо за свій рахунок. Мишко прийшов і каже: Буде кіно для сліпих. Він уже експериментував із аудіо. Він мав два проекти зі спробою створити занурення за допомогою аудіо. Всі експерименти ми робимо спочатку за наш рахунок. І якщо виходить, ми далі намагаємося це продати, масштабувати – тобто вже запропонувати ринку. Багато хлопців, які працювали над проектом, не попросили гонорару. Для них це також, з одного боку, був досвід. А з іншого, їм дуже сподобався сценарій.
М.Р.: Люди, які брали участь до війни, просили гонорар, бо це не здавалося якоюсь важливою справою. А ті, хто підключився після початку війни, майже все робили безплатно. Ми платили за студію, за такі речі, але за свою роботу ні саунд-дизайнер, ні композитор, ні моушн-дизайнер, ні веб-дизайнер не взяли ні копійки. І я, відповідно, теж.
Г.А.: Ви шукали для проекту спонсорів? Чи це був важливий момент?
М.Р.: Ні, річ не в принципі. Розумієте, після 24 лютого було страшно прийти в компанію і сказати: давайте зробимо щось антивоєнне. Була хвиля стукотності, заяв… У нас була проблема: ми записали все, і потрібний був останній голос, який скаже фінальну фразу. Коли я шукав цей голос, я залазив до всіх кандидатів у соцмережі та дивився, що вони публікують. Чи є там букви Z? Чи є там «Гойда»? Написати було дуже страшно, інакше ми підставили б усіх. Мені сподобався один голос, і я побачив у цього чоловіка у друзях мого друга. Я спитав у нього: «Чи можеш ти мене звести? Ось маю таку ідею». Я був упевнений у своєму приятелю, я трохи розповів йому ідею і запитав, як ця людина взагалі, чи вона підтримує все це чи ні? Виявилося, що він проти (війни), він нормальний хлопець. Приятель мене з ним звів і ми записали кінцівку. Але цей пошук зайняв місяць. Було стрімко спитати, бо ти не знаєш, чим це закінчиться. Тому жодних спонсорів ми не шукали.
Г.А.: Чи приніс цей проект вам якісь проблеми?
М.Р.: Можна переглянути коментарі на сайті «Нової газети Європа», це єдине місце, де вони є. Там хлопці з України багато писали. Наскільки я пам’ятаю, хтось навіть слухав із Харкова під час сирен. Жодного негативного коментаря. Ну були такі: “це безглуздо, це не допоможе” – такі завжди є. Але, мабуть, аудиторія, яка нас слухала, – це не Z-аудиторія.
Г.А.: Партнери в Росії не побоялися працювати з вами після публікації проекту?
Є.П.: Наші партнери привітали нас. Ми опублікували у себе у Facebook, що трапилися Канни, і тому ми отримали вітання від наших поточних клієнтів. Жодного засудження не було.
Мабуть, ніхто більше за світ у рекламній сфері не виступає
Г.А.: Ви вирішили відкрити свої імена після Канн?
М.Р.: Ми відкрили свої імена раніше. Це не перший фестиваль, на який ми подаємо заявку, і там треба писати творчу групу. Тож ми писали себе. Я, Олена та хлопці з України, підписували свої реальні імена – їм нічого боятися.
Г.А.: У яких ще фестивалях ви брали участь?
Є.П.: Ми цього року подавали на фестиваль PHNX (AdForum). Нас запросила туди Катерина Челпанова. Вона раніше працювала на Київському міжнародному фестивалі реклами, там ми з нею познайомились.
М.Р.: Катя – українка. Вона написала всім російським агентствам: «Буде фестиваль, я хотіла б, щоб ви взяли участь у категорії «Креативні – за мир», якщо у вас є робота в цій категорії». Вона особисто переконала…
