У вільнюському кінотеатрі PASAKA відбулася європейська прем’єра документального фільму «Анастасія». Раніше стрічка кінорежисера Сари Маккарті вже демонструвалася у Сполучених Штатах у присутності головної героїні фільму – Анастасії Шевченка.
Шевченка, російська громадянська активістка та політичний діяч, у 2017-2018 роках була координатором ростівського відділення руху «Відкрита Росія», пізніше очолила регіональне відділення партії «Громадянська ініціатива», брала участь у багатьох акціях протесту, у тому числі – в акції проти пенсійної реформи.
У червні 2019 року Анастасія Шевченка була удостоєна «Премії Бориса Нємцова» – за сміливість у відстоюванні демократичних цінностей. Нагороду за неї отримала дочка Влада, оскільки раніше Анастасію було поміщено під домашній арешт рішенням Ленінського районного суду Ростова-на-Дону. Приводом для цього стала “участь у діяльності небажаної організації”, якою в РФ була визнана “Відкрита Росія”. Через 8 днів після арешту померла старша донька громадянської активістки Аліна.
У лютому 2019 року в багатьох містах Росії відбулися масові акції солідарності з Анастасією Шевченком (https://www.golosameriki.com/a/ai-mothers-march-in-saint-petersburg-in-russia/4780580.html).
У серпні 2022 року Анастасії Шевченку разом із сім’єю вдалося перебратися до столиці Литви, де вона і проживає нині.
Про історію створення документальної стрічки вона розповіла в інтерв’ю російській редакції литовського інформаційного порталу Delfi: “Автор фільму Сара Маккарті зателефонувала мені після вироку і сказала, що дізналася мою історію і хотіла б познайомитися”.
Зйомки фільму проходили у 2021 році, коли Анастасія вирішила розвіяти порох своєї старшої дочки над Чорним морем. Сара Маккарті запитала, чи може вона надіслати свою знімальну групу, щоб зафіксувати цю траурну церемонію.
«Я вирішила, що цю історію треба розповісти, я вважаю, що смерть Аліни не має бути марною», – продовжила Анастасія Шевченко. А оскільки події документальної стрічки розгорталися в період суворих карантинних обмежень, пов’язаних із пандемією Covid-19, то Сара Маккарті працювала над фільмом віддалено зі свого лондонського офісу.
«Ми побоювалися, що фільм трохи запізнився»
Після показу фільму у вільнюському кінотеатрі PASAKA кореспондент Російської служби Голосу Америки поспілкувалася з оператором-постановником Денисом Синяковим.
«Для нас (знімальної групи), це переважно людська історія, тобто, швидше, розповідь про маму, ніж про політичного активіста. Тому про її політичну діяльність ми взагалі нічого не знімали, а дуже важливим моментом стало, коли сім’я прощалася із сестрою та донькою, тому для нас було дуже важливо стати друзями цієї родини. І якщо режисерка кілька місяців спілкувалася з Настею та її родиною до початку зйомок фільму, то ми практично почали знімати одразу як приїхали. Ми всі просто закохалися в цю сім’ю, і після закінчення роботи нам трохи прикро, що ця чудова мама (Анастасія Шевченка) не зовсім розкрита, як і чудові стосунки всередині сім’ї. Адже наскільки Настя потужний політичний активіст, настільки вона прекрасна мати, що буває нечасто. Ми багато знімаємо подібних історій і завжди буває щось одне. А тут це в одній людині зійшлося», – розповів Денис Синяков.
Оператор фільму додав, що раніше він був військовим фотокореспондентом агентств Reuters та France-Presse, і йому доводилося працювати у багатьох «гарячих точках», включаючи Ізраїль, Грузію, Узбекистан та Афганістан.
«Ми побоювалися, що фільм трохи запізнився, бо задуманий він був у 2019 році, знімався 2021-го, а вийшов тільки зараз і був перемонтований після початку війни. Там з’явилася вступна частина і дещо змінився синопсис. І ми думали, що якщо в Україні вбивають тисячі людей та сотні дітей, то як світ може зазнати емпатії до втрати однієї дитини? Але я впевнений, що може й відчуває – зважаючи на те, що Настя розповідає, як люди плачуть після переглядів цього фільму і як вони співпереживають цій історії. Виходить, історія розказана добре і варто розповідати про життя кожної людини», – вважає оператор-постановник фільму «Анастасія».
«Зараз це, у певному сенсі, ще й історичне кіно»
Прем’єрний показ вів журналіст Костянтин Еггерт. Він зазначив, що реакція аудиторії, яку – поряд з місцевими жителями, політемігрантами з Росії та Білорусі – становили й іноземні дипломати, була «дуже емоційною та пропорційною тому, про що говорить це кіно».
«І мені здається, що це дуже хороший знак, тому що люди з різних соціальних сфер і різних країн однаково сприйняли головну героїню і ті проблеми, які це кіно ставить», – поділився Еггерт враженнями з кореспондентом Російської служби «Голосу Америки».
Хорошою, на думку Костянтина Еггерта, виявилася наступна дискусія. “Ми не уникали гострих тем, включаючи відповідальність росіян за війну, і мені здається, що ця прем’єра фільму в Європейському Союзі, звичайно, вдалася”, – додав журналіст.
Говорячи про обраний авторами стиль – показати Анастасію Шевченку не як громадського діяча, а як людину, яка дбає про свою родину – Костянтин Еггерт зазначає:
«Звичайно, вирішувати творчі завдання можна по-різному, і, мабуть, можна було вибрати інший шлях, але фільм вийшов саме таким. Він дуже сконцентрований на емоційній частині прощання з прахом дочки Анастасії – Аліни, яка померла. І це створює якийсь фокус, перш за все для західної аудиторії, яка не дуже добре уявляє, що відбувається в Росії. І в цьому сенсі фільм, напевно, виконує своє завдання. Якби він призначався російській аудиторії, напевно, його можна було б зняти трохи інакше, але, на жаль, ясно, що в Росії дуже мало хто його побачить, тому що навіть якщо він буде викладений у Youtube, то це буде якийсь “розмазаний ефект” . А так мені здається, що він виконує завдання, привертаючи увагу до цієї людської історії, але водночас зрозумілий контекст.
І ще я маю сказати, що дискусія та обговорення цього фільму дуже корисні, тому що вони ставлять цей фільм у політичний контекст. І мені здається, що коли ти дивишся цей фільм зараз (через рік після зйомок – А.П.), то це в якомусь сенсі ще й історичне кіно. І це надає йому гостроти і, якщо завгодно, щемливе почуття».
Авторські права на фільм «Анастасія» мають кіностудію «Paramount», тому очікується його показ на телеканалі «Paramount+». Випустити стрічку у відкритому доступі поки не планується, найближчим часом має відбутися показ у Лондоні, потім в Ізраїлі, а у листопаді фільм візьме участь у фестивалі документального кіно DOC NYC у Нью-Йорку, де демонструватиметься тричі. Фінансування стрічки здійснювали лондонські компанії MBK Productions та Passion Pictures.
“Для мене дуже важливо розповідати про те, що всередині Росії існує опір”
Кореспондент Російської служби «Голосу Америки» також поговорила із самою Анастасією Шевченком.
«Для мене це був не перший показ, але найбільш хвилюючий. По-перше, тому що вперше його дивилася зі мною в кінозалі моя мама, по-друге, вперше у залі був оператор. І потім це був перший показ у Європі, і тут я чекала іншої реакції, тому що в Америці люди нічого не знають про репресії. [в России], Для них вся історія дивовижна в цілому. Європейці ж знайомі з тим, що в Росії працює репресивна машина, багато людей у залі знали мою історію. Але, тим не менш, дуже тепло прийняли [фильм]і мені здалося, ніби відбулося щось важливе між нами та аудиторією», – поділилася вона своїми почуттями після прем’єри у кінотеатрі «PASAKA».
Згадавши про те, що зйомки фільму велися до початку повномасштабної агресії російської армії в Україну, Анастасія Шевченко зазначає:
«Зараз деякі мої судження, висловлені тоді, здаються мені трохи наївними. Дивитись цей фільм мені завжди важко, бо це дуже особиста історія, щоразу болить голова, і я плачу. Але для мене дуже важливо розповідати про те, що в Росії існує опір».
Після кожного перегляду громадянська активістка отримує безліч відгуків глядачів. «І читаючи їх, я розумію, що зараз – найкращий час розповідати цю історію. В Америці люди підходять і кажуть: “Дякую, що розповіли, ми не знали, що в Росії люди опираються режиму, ми думали, що всі підтримують Путіна”. І зараз у Вільнюсі підходили співробітники різних консульств і казали: “Дякую, що представили позицію інших росіян, і це дуже важливо почути, що ви продовжуєте боротися”. Вони вважають, що документалістика – один із способів активізму, бо можливо, коли ти вийдеш на пікет чи мітинг, тебе побачать тисячі людей. Але коли бачать твою історію набагато більше людей, це має сильний ефект. А фільм, безумовно, змушує замислитись. Я хотіла розповісти, як довго ми боремося з цим режимом, і на які жертви ми готові йти, і що ми продовжуватимемо це робити. Сьогодні на показі було багато активістів, які виїхали з Росії, які побачили кожен щось своє у цьому фільмі. І в Америці після показу до мене теж підходили активісти, що поїхали, і щоразу ми говоримо, що якщо ми поїхали, то це не означає, що ми повинні мовчати, навпаки – ми можемо говорити за тих, хто залишився. У цьому наше основне завдання зараз», – переконана Анастасія Шевченко.
«Дуже важливо продовжувати говорити про те, що відбувається у наших країнах»
На виході із кінотеатру кореспондент Російської служби поцікавилася думкою деяких глядачів. При цьому виявилося, що далеко не всі готові назвати свої прізвища, пояснюючи це тим, що на батьківщині залишилися члени їхніх родин, і вони не хочуть, щоб вони мали неприємності.
Активістка з Росії Наталія сказала: «Я прийшла на цей фільм, тому що це важлива соціальна подія, в тому числі для емігрантської громади, тому що я знала історію Анастасії і тому, що мене як і раніше цікавить усе, що пов’язане з протестом. , що відбувається і відбувалося у Росії. Я не надто глибоко поринала в історію, але знала, що відбувалося на суді, коли вона (Анастасія) була під домашнім арештом. Знала історію з її дочкою Аліною і, як на мене, це була жахлива історія».
Наталя зізналася, що чекала від фільму більш політичного ухилу, розповіді про протестну активність головної героїні, суд над нею.
«А фільм виявився таким тонким, зворушливим, дуже сімейним. І, незважаючи на те, що тут нічого не йдеться про протести, про політичне…
