Латвійський фільм “Віск” (Squeal), знятий режисером Айком Карапетяном спільно з Бельгією, 19 серпня виходить на екрани Америки. Його покажуть у кінотеатрах Нью-Йорка та Лос-Анджелеса і одночасно на кількох стрімінгових платформах, включаючи Apple TV/iTunes, Amazon, Google Play. Прокатом займаються компанії Good Deed Entertainment та Cranked Up Films.
Головний герой фільму «Візг» Семюел їздить на автомобілі глухою європейською околицею в пошуках батька. Дивний дорожній інцидент приводить його на свиноферму і знайомить з Кіркою, дочкою фермера, її суворим батьком і не менш похмурими мешканцями сільської глибинки. Одночасно Сюмюел стає фактично рабом місцевих жителів, якого вони тримають на ланцюгу у свинарнику і жорстоко б’ють за спроби вибратися з полону. Нещасний уперто сподівається на диво, і воно не завадить виявити свою прихильність до чужинця найнеймовірнішим чином.
«Це казка про помилкове і оманливе сприйняття подій та людей, яких ми зустрічаємо на життєвому шляху, – йдеться у заяві режисера, вміщеній у матеріалах для преси. – Іноді ми повинні пройти через тяжкі випробування, щоб зрозуміти просту правду і усвідомити, що якщо ми хочемо, щоб нас любили, ми маємо піклуватися один про одного… Я фокусувався на оригінальності історії та простоті, і водночас мене займають такі універсальні теми, як любов, свобода, жадібність, жорстокість, ніжність та ревнощі. Моєю метою було вивчати ці речі, нічого не ускладнюючи, із самоіронією та тонким глузуванням, що, я сподіваюся, буде зрозуміло будь-якій аудиторії. Ми хотіли створити наш власний, дуже особливий та унікальний світ із його власними правилами та законами, перетворюючи все, що можна, на чорну комедію».
Айк Карапетян народився у 1983 році у Вірменії, виріс у Латвії, де закінчив Латвійську академію культури. Здобув ступінь магістра з кінорежисури у Міжнародній академії мистецтв у Парижі (ESEC). Його перша ігрова картина “Люди там” (People Out There) була показана у конкурсній програмі кінофестивалю в Карлових Варах. Він зняв хорор «М.О.Ж.» (The Man in the Orange Jacket) та трилер «Первісток» (Firstborn), показані на багатьох кінофестивалях. Айк також працював як режисер оперних вистав у Латвії, Франції та інших країнах.
Кореспондент Російської служби «Голосу Америки» поговорив з режисером Айком Карапетяном із сервісу Zoom.
ОЛЕГ СУЛЬКІН: Айк, перше питання скоріше технічне. В американський прокат картина виходить під назвою “Віск” (Squeal), а на сайті IMDB вона фігурує під назвою “Подорожі Семюела” (Samuel’s Travels). Як правильно?
АЙК КАРАПЕТЯН: Для американського глядача краще підійде «Віск», а для європейського, мабуть, – «Подорожі Семюела». Це посилав до фільму Престона Стерджеса «Подорожі Саллівана» (той, своєю чергою, відсилає до роману Джонатана Свіфта «Подорожі Гулівера». – О.С.). Ми обговорювали це питання з нашими американськими прокатниками та зупинилися на Squeal.
О.С.: Сценарій ви писали разом із Олександром Родіоновим, відомим російським драматургом тепер уже середнього покоління. А починав Родіонов разом із такими представниками нової хвилі російського кіно, як Микола Хомерики, Валерія Гай Германіка та Борис Хлєбніков. Хто був ініціатором ідеї вашого нового фільму, хто вигадав його зав’язку?
О.К.: Це була моя ідея, я її вигадав років дванадцять тому. І писав сценарій із іншим сценаристом. Історія була схожа: іноземець зупиняється на ніч у сім’ї незнайомців, а далі відбувається те, що ми знаємо. Ми написали драфт, але далі в нас нічого не йшло. Нам довелося розлучитися. Я обговорював із продюсером, кого б запросити замість нього, і назвав Олександра Родіонова. Справа в тому, що я є великим шанувальником фільму «Божевільна допомога» (його сценарій написаний Олександром Родіоновим разом з режисером Борисом Хлєбніковим. – О.С.). Я послав Сашкові тритмент. Йому все сподобалося. Стали працювати. Завдяки Сашкові все змінилося. Він мені шепнув у вухо, що це історія Одіссея та Кірки (у давньогрецькій міфології під час морських мандрівок Одіссей потрапляє на острів чарівниці Кірки, і вона перетворює його супутників на свиней. – О.С.). У цей момент для мене все стало простіше та легше.
О.С.: Я впевнений, що знайдуться глядачі, які будуть у певному здивуванні від дивної комбінації похмурого реалізму, страшної казки та прихованої іронії, яка мені частково нагадала стилістику Ларса фон Трієра. Вас цікавило поєднання різних жанрів?
А.К.: Я з вами погоджуся у всьому, крім першого твердження про реалізм. У мене був у фільмі початок, де головного героя був показаний у нормальному світі, який ми знаємо добре. Але під час монтажу я почав прибрати. Я хотів, щоб глядач одразу потрапив до країни, назва якої невідома, як і національність її мешканців. Для мене головним стало, як це все подати. Те, що було написано на папері, можна було зняти по-різному. Я тоді згадав мій улюблений фільм Баррі Ліндон Стенлі Кубріка. На мене він дуже вплинув: усі ці мальовничі краєвиди, зміна планів із великого на загальний, дуже довгі кадри, іронічний закадровий голос наратора. Тоді я знайшов ключик до цієї історії. Іронічна казка, місцями похмура, але в жодному разі не реалістична історія.
О.С.: Ще одна традиція, якою ви слідуєте, свідомо чи інтуїтивно, це страшні історії про «реднеків», недобрих та неосвічених мешканців глухих околиць. До них потрапляє безневинний прибулець, або прибульці, які стають їхніми жертвами. Ви, звичайно, знаєте фільм Джона Бурмана «Порятунок» (Deliverance), де в полон до жахливих місцевих жителів потрапляють невинні люди. Як і у вашому фільмі, там йде послідовне наростання саспенсу. Ваш герой потрапляє в полон до схожих селян, причому вони не мають явних національних ознак. Адже Національну приналежність цих людей ви не позначаєте?
О.К.: Так, як вони живуть, ніхто не живе. Не в тому сенсі, що живуть вони гірше чи краще за інших. Та й говорять вони архаїчною мовою. Мата не використовують, російською з латиської не переходять, не згадують якісь конкретні події та обставини. На початку я хотів знімати щось на зразок вестерну, надихаючись фільмами Сема Пекінпа. Навіть назву вигадав – Pigging-pah (обігрується слово «свиня» та прізвище режисера). Може, щось від того варіанта у фільмі залишилося.
О.С.: Ми вже торкнулися питання впливів, ви назвали Кубріка та Пекінпа, я згадав Бурмана та фон Трієра. А хто для вас, так би мовити, дороговказ, чий творчістю ви надихаєтеся?
А.К.: Свідомо чи напівсвідомо – Кубрик. Майже всі мої фільми – це посилання на його фільми.
О.С.: Фільм ви знімали у Латвії. А чи були у вас західні партнери?
А.К.: Не було б Кіноцентру Латвії, не було б самого фільму. У нас були співпродюсери з Бельгії, завдяки яким ми отримали Кевіна Янссенса, який зіграв Семюела. Частину постпродакшн ми робили в Антверпені – корекцію кольорів, переформатування і так далі. У нас це все збіглося з ковідом і сталося багато обломів (сміється). Хотіли працювати і з іншими країнами, але всі тоді злякалися ковида.
О.С.: Виконавець головної ролі Кевін Янссенс відомий у Бельгії як актор кіно та ТБ. Розкажіть про виконавицю ролі Кіркі Лаури Силіної, вона латвійська актриса?
А.К.: Так, Лаура Силіна грає у Латвійському національному театрі. Це її перша роль у кіно. Раз її прообраз – грецька богиня, хотілося знайти обличчя, нетипове наших місць. Ми поговорили з нею дві хвилини, і я зрозумів, що вона підходить.
О.С.: Ви народилися у Вірменії, жили у Латвії. Ваш батько – художник. Наскільки вплив батька виявився важливим для вас при виборі професії?
А.К.: Батько підтримав мене і допоміг у здобутті освіти. То був довгий шлях. Я закінчив Академію культури у Латвії, потім навчався у Франції.
О.С.: Ви активно працюєте у театрі, ставите оперні спектаклі. Це приробіток чи повноважна творчість?
А.К.: Мій режисерський дебют був в опері, хоча я до цього жодної опери не бачив і не чув. Все вийшло несподівано, в якійсь компанії я висловив директору оперного театру свої ідеї, і вони йому сподобалися. Я тоді ще закінчував свій перший фільм, був на монтажі. Я закохався в оперу. Люблю працювати там. За рік до ковіда я протягом одного року поставив три оперні спектаклі, що дуже багато. Але потім виникла довга пауза. Потрібно з нуля починати. Я дуже сумую за оперою. Дуже хочу туди повернутись. Що може бути кращим, коли ти перебуваєш у театрі, грає гарна музика і ти всім кажеш, що робити (сміється). Ця робота легша і комфортніша, ніж кіно, звичайно. Кіно займає надто багато часу. І ви правильно помітили у своєму питанні про заробіток. З погляду заробітку опера навіть вигідніша за рекламу, яку я тоді знімав.
О.С.: Обстановка в Східній Європі зараз через війну в Україні дуже тривожна і не має, очевидно, нормальної творчості. Ця ситуація якось відбивається на вашій роботі та житті?
А.К.: На роботі – ні, на житті – так. Атмосфера гнітюча, звичайно. Через страх всі стали злішими. Я всім говорю: головне – не боятися. Страх – це зараз головна зброя Росії як поза країною, так і всередині. Ті, хто не бояться, дають відсіч.
О.С.: Припустимо, вам запропонували цікавий проект у Росії. Ви погодитеся?
О.К.: Зараз – ні.
О.С.: Як ви це обґрунтуєте?
А.К.: Я не можу працювати у такій атмосфері. У мене багато друзів у Росії серед театралів та кіношників. Багато хто поїхав, а ті, хто залишився, збираються невеликою компанією і пошепки кричать. Бо жахливо: можуть закрити, заарештувати. Навіщо мені працювати у місці, де таке відбувається? Тим більше, якщо фінансування державне, значить, це гроші країни, яка воює. Мені й у Вірменії пропонували ставити оперу. Я відмовився. Це було відразу після війни у 2020 році (йдеться про військовий конфлікт Вірменії та Азербайджану в Нагірному Карабаху. – О.С.). Мені здається, там зараз ще не час робити опери чи знімати кіно, гроші мають бути вкладені у конструктивніші речі.
