Характерно, що для майбутнього відкриття фестивалю документального кіно «Мімесіс» (Mimesis Documentary Festival) у Болдері (Колорадо) його організатори обрали «Пісню про солю» (Song of Salt), скромну елегічну картину в жанрі спостереження про маленьке містечко, що повільно згасає в Каліфорнії. .
Фестиваль «Мімесіс» вітає кіно експериментальне, правдиве, етнографічне, що вдивляється у невибагливий життєвий уклад мільйонів американців, який Голлівуд зазвичай обходить стороною.
Раніше картина «Пісня про солі» показувалася на кінофестивалі Lighthouse у курортному містечку Лонг-Біч-Айленд, штат Нью-Джерсі.
У центрі фільму – життя крихітного містечка Трона, що розташоване в окрузі Сан-Бернардіно, штат Каліфорнія. Колись, у пору економічного розквіту на початку 20 століття, тут проживали близько 7 тисяч жителів, а сьогодні їх тут приблизно 1200 осіб. Трона знаходиться біля висохлого озера в долині Сірлз, на південний захід від Долини Смерті. Назву вона отримала від мінералу трону, різновиду природної солі, покладами якої багата місцева земля.
Тут на початку 20-го століття у промислових масштабах стали добувати поташ (карбонат калію), який активно використовують у різних галузях промисловості та сільського господарства. Трона – типове мономістечко, яке переживає в останні десятиліття затяжну кризу через бурхливу автоматизацію. Починаючи з 80-х років минулого століття дуже багато мешканців втратили і продовжують втрачати роботу. Глядач бачить у фільмі прикмети занепаду: забиваються магазини та офіси, екскаватори зносять житлові будинки та громадські будинки.
Це, безумовно, авторський фільм Емми Байади (Emma Baiada), яка зняла його разом із Ніколасом Снайдером (Nicolas Snyder) у кінокомпанії Hierophant Films. Емма тут єдина в багатьох особах, вона і співрежисер, і продюсер, і співоператор та співмонтажник. Ніколас виступив співрежисером, співоператором, а також композитором та звуковиком фільму.
Як зазначають критики, Байада та Снайдер зняли фільм у жанрі «Синема вірите» (У перекладі з французької – правдиве кіно). Декілька головних героїв, включаючи старшокласницю Тіару, сім’ю Мей і Мері Крендолл, представляють різні покоління і, відповідно, різний погляд на життя на краю світу. Є і місцевий патріотизм і стоїцизм, взагалі властиві маленьким американським громадам, об’єднаним єдиною вірою (тут це пресвітеріанська церква). Але все ж таки переважає неяскраво виражений скептицизм і тривожне очікування майбутніх катаклізмів.
“Пісня про солі” це зразкове документальне спостереження, – пише оглядач кіноманського сайту FilmThreat. – Трона, можливо, рухається до свого зникнення, але це не означає, що та сама доля спіткає її мешканців. Завдяки зусиллям Байади, Снайдера та їх команди любителі кіно стають свідками злетів та падінь чудових людей, причому зняли вони це проникливо та глибоко».
Режисер фільму Емма Байада, що знаходиться в Лос-Анджелесі, відповіла на запитання Російської служби «Голосу Америки» із сервісу Zoom.
Олег Сулькін: Мені здавалося, я вже бачив за своє життя багато дивовижних і дивних місць на Землі. Але ви своїм фільмом відкрили мені і, певен, багатьом глядачам зовсім неймовірне місце – містечко Трона у Каліфорнії з його химерними соляними полями. Як ви дізналися про його існування?
Емма Байада: Одного разу ми з моїм співавтором Ніколасом Снайдером подорожували Долиною Смерті і проїжджали повз Трону. Заходило сонце, яке гарно освітлювало церкву, масивну будівлю із цементу з трикутним фасадом та масивним хрестом, спрямованим у небо. До речі, вигляд цієї церкви так і не увійшов до фільму.
О.С.: Цікаво, чому?
Е.Б.: Ми ретельно структурували послідовність кадрів, і в нас тричі фігурує план із покажчиком, що веде до церкви, не кажучи вже про кадри всередині іншої церкви та епізоду проповіді. Церква, віра мешканців – дуже важливий мотив фільму, і він значно представлений на екрані.
О.С.: Пастор, який читає проповідь під склепіннями церкви, дуже демократично поводиться з парафіянами, зовсім на рівних.
Е.Б.: Так водиться у пресвітеріанській церкві. Я впевнена, що в його стилі поведінки та спілкування з паствою немає нічого незвичайного.
О.С.: На сайті фільму наголошується, що люди в таких містечках, як Трона, «забуті та вільні». Що в цьому твердженні для вас важливіше – забуття чи свобода? І чи вправі ми називати такі містечка справжньою Америкою?
Е.Б.: Так, в Америці безліч таких громад, у яких немає повноцінного продуктового магазину та закладів охорони здоров’я, і куди вода подається здалеку іржавими трубами. Так, про цих людей забули. Багато американців навіть не уявляють собі, як жити в таких умовах.
О.С.: Соляні родовища дуже ефектні візуально, ми бачимо приголомшливі величні краєвиди із соляними покладами. Ви довго спостерігали за життям Трони. Чому, на вашу думку, містечко ніяк не вийде з кризи?
Е.Б.: Поташ, який там добувають, давно використовують як добриво, як сировину хімічної промисловості, для виробництва скла та багато чого. На початку 20 століття в містечку почався бум, адже поташ використовували для виготовлення пороху, і в роки Першої світової війни Трона почала бурхливо розвиватися. Тут відкрився великий універмаг, багато установ та сервісів, кінотеатр. У 70-ті роки минулого століття компанія, що займалася видобутком солі, змінила власника. Автоматизація виробництва позбавила роботи багатьох мешканців. Зараз здобиччю солі займається міжнародний конгломерат, якому немає до мешканців містечка та їхнього благополуччя. І справи містечка, на жаль, неухильно йдуть під схил.
О.С.: Документальне кіно спостереження, як у вашому випадку, створює враження деякої випадковості у виборі героїв та об’єктів для зйомки. Тобто життя йде своєю чергою, а ви її об’єктивно зображаєте. Це так?
Е.Б.: Нам з Ніколасом здавалося важливим поєднувати пейзажні кадри, що створюють враження грандіозності та краси природи пустелі, з великими планами мешканців Трони. Ми надихалися ідеєю контрастності образів архітектора Френка Ллойда Райта. Так, у дизайні вхідних дверей він навмисно підкреслював її мініатюрність, але коли ти її відкривав і входив у приміщення, виникав ефект великого простору.
О.С.: Чому ви не стали обирати одного головного протагоніста, а дали екранний час кільком героям?
Е.Б.: Розумієте, наш колективний герой – саме це містечко. Поліфонія думок, оцінок та доль покликані створювати ефект присутності.
О.С.: Мені здається, вам вдалося зберегти баланс між соціальною критикою та поезією кіно. Те, що свого часу намацав краще за інших Джим Джармуш, який поєднував у своїх ранніх фільмах показ непричесаної реальності, насмішкувату іронію та красу світу.
Е.Б.: Ми знаходили поезію у щоденній реальності, спостерігаючи за нашими героями, мешканцями Трони. Нам цікаві характери та взаємини людей, їхня доброта і любов, які завжди є в людях, потрібно лише їх розглянути.
О.С.: Хто ваші улюблені режисери? Хто на вас найбільше вплинув?
Е.Б.: Фредерік Уайзман вплинув на мене. Він справжній поет документального кіно. Італійський режисер Джанфранко Розі, який поставив фільм «Море у вогні», афроамериканський режисер Рамелл Росс з його картиною «Округ Хейл цього ранку та цього вечора», брати Росс, які дебютували стрічкою «45365», і, звичайно, Шанталь Акерман.
О.С.: Що потрібно, щоб зняти вдале незалежне кіно? Чи є для цього зведення правил та рекомендацій?
Е.Б.: Наскільки я знаю, непорушних правил немає. Завжди є частка імпровізації. Кожна ситуація є неповторною. Коли я починала роботу над «Піснею про солі», я була досить наївна. Мотивують завжди цікавість та пристрасне бажання робити кіно. Надихає знайомство з цікавими людьми та приїзд у незнайомі місця. Допомагає інтуїція. Важливо вірити у себе. Ділові міркування ніколи не були для мене пріоритетом.
О.С.: А як же фінансування? Без нього жодного проекту не здійснити.
Е.Б.: Треба на першому етапі розсилати заявки на гранти – чим більше, тим краще. Нам допоміг грант від Каліфорнії, від штатного відділення Національного фонду мистецтв (NEA). Я також брала участь у фінансуванні як приватна особа.
О.С.: Що ви маєте на увазі?
Е.Б.: У мене були деякі заощадження у банку. Та й витрачати спочатку не довелося. Я працювала повний робочий день в іншому місці, і тільки по уїк-ендах займалася своїм фільмом. Камера в мене була раніше. Тож я витрачала зовсім небагато. Власне, витрати почалися, коли знадобились монтажер, звукорежисер, обробка кольору, ліцензування музики, все, що входить у постпродакшн.
О.С.: Наскільки важливими є кінофестивалі для долі незалежного фільму?
Е.Б.: Думаю, дуже важливі. Нам було нелегко, оскільки фільм вийшов до глядачів у розпал ковіда. Фільм-спостережень взагалі важко знайти дистриб’ютора, а тут ще несподівані жорсткі обмеження.
О.С.: В останні роки традиційні форми кінопрокату поступаються місцем новим, насамперед, стрімінгу. Молодь воліє дивитися фільми на таблетках та інших гаджетах. Наскільки ці новації впливають на незалежне кіно?
Е.Б.: Можна на ці процеси поглянути з різних поглядів. Для мене важливо, що електронний пейзаж все активніше включає альтернативні візуальні продукти. Тобто, для наших фільмів з’явилися нові можливості дійти до масового глядача.
О.С.: Ми знаємо, що молодь надає перевагу доступним, полегшеним форматам, коли дія динамічна і картинки змінюються швидко. Ви думаєте, повільний ритм вашої картини не ускладнить її сприйняття таким глядачем?
Е.Б.: Добре це чи погано, але я довіряю своїй інтуїції та сподіваюся, що наше бачення виявиться цікавим глядачеві. Я готова пожертвувати перспективою сподобатися ширшій аудиторії задля збереження лояльності відданих і розуміючих поціновувачів.
О.С.: Чи маєте ви новий проект?
Е.Б.: Так. Я сподіваюся, що ми отримаємо всі необхідні дозволи. Я збираюся знімати фільм про Кемпхілл вілледж у штаті Нью-Йорк, спеціальному ком’юніті для людей з особливостями розвитку. Його 250 довічних мешканців зайняті на власній фермі, в палітурній та гончарній майстернях, в інших гуртках за інтересами. Ми там житимемо і зніматимемо фільм.
О.С.: Емма, розкажіть про себе.
Е.Б.: Я родом із Мурстауна, штат Нью-Джерсі, це східне передмістя Філадельфії. Моя мати китаянка, батько – змішаного італійсько-сербського походження. Вважаю, що моє походження вплинуло на те, як я дивлюся на світ. Я навчалася у квакерській школі, де заохочують доброту та прищеплюють повагу до всіх людей. Я…
