Не всім подобається, коли творці фільмів допускають явні відхилення від історичної правди. Англієць Бен Паркер (Ben Parker) зняв квазіісторичний трилер «Поховання» (Burial), побудований на вигаданій версії долі останків Адольфа Гітлера.
2 вересня дистриб’юторська та прокатна компанія IFC, яка спеціалізується на авторському та незалежному кіно, випускає картину «Поховання» в окремих кінотеатрах Америки, включаючи центр IFC у Нью-Йорку, у стрімінгові мережі та «відео на замовлення» (VOD).
Травень 1945 року, останні дні війни. Групі радянських солдатів, до якої входить безстрашна розвідниця Брана, доручено важливу секретну місію. Таємним наказом Сталіна їм доручено доставити труп фюрера, вміщений у дерев’яний ящик, до Москви. По дорозі на вантажівку місії нападають розрізнені частини гітлерівських військ. Якоїсь миті їм доведеться боротися з «вервольфами» і ціною життя не допустити, щоб вантаж потрапив до рук нацистів.
Брану, ключову учасницю секретної місії, грає іспано-британська актриса та модель Шарлотт Вега. У прес-матеріалах до фільму 28-річна актриса зізнається, що була здивована важливою роллю, яку грали жінки у Радянській армії у роки Другої світової війни. Готуючись до ролі, вона прочитала матеріали про радянських жінок-снайперів та льотчиць авіаційного полку «Нічні відьми», а також документальну книгу Світлани Олексійович «У війни не жіноче обличчя».
«Усі ці жінки воювали, – каже вона, – але, коли поверталися додому, їх третювали, наказували мовчати та приховувати правду».
Анну, так у пізні роки звуть Брану, грає 71-річна британська актриса кіно, театру та ТБ, володарка багатьох нагород Харрієт Волтер. В інших ролях – Девід Александер Паркер, Ден Скіннер, Баррі Уорд, Білл Мілнер, Крістян Укскула, Том Фелтон та Естер Кунту.
«Це фільм про небезпеку приховування правди та ціну брехні, – йдеться у заяві режисера для преси. – Історія показує, що війна може зробити монстра з кожної людини. Але вона створює і героїв, яких, на жаль, надто швидко забувають».
Британський режисер та драматург Бен Паркер живе у Норт-Лондоні. Його дебютний фільм, “Камера” (The Chamber), саспенс-трилер з Йоханнесом Кунке (“Форс мажор”) розповідає про те, як невеликий підводний човен намагається дістати американський військовий дрон з океанського дна біля берегів Північної Кореї. Фільм показувався в США (у тому числі на Amazon Prime) та Великій Британії, а також на багатьох кінофестивалях.
Режисер Бен Паркер відповів на запитання кореспондента Російської служби «Голосу Америки» із сервісу Zoom.
Олег Сулькін: Бене, питання до вас у мене з’явилися відразу ж у перші хвилини перегляду фільму. Ми знаємо, – і це документально підтверджено численними експертизами та свідченнями, – що Адольф Гітлер покінчив життя самогубством у своєму берлінському бункері 30 квітня 1945 року, а потім його тіла та Єви Браун були спалені у дворі бункера. А у вас труп фюрера відправляють до Москви. Чому ви вирішили переписати історію?
Бен Паркер: Іноді мені здавалося, що це жахливо переписувати історію. Ні, мені не хотілося нічого прикрашати. Але є така штука, як розвага. Дивіться, наскільки це ефектно, – щелепа і зубні останки фюрера зберігаються в сигарній коробці, а обгорілий труп поміщений у дерев’яний ящик, який радянський спецназ таємно везе до Москви за власним наказом Сталіна.
О.С.: Що спонукало вас взятися за цю тему?
Б.П.: Я працював над іншим сценарієм, про генерала Андрія Власова (радянський воєначальник, який у ході війни перейшов на бік нацистської Німеччини. Страчений у 1946 році за вироком Військової колегії Верховного Суду СРСР. – О.С.). У процесі роботи я читав книгу «Проти Сталіна і Гітлера» (книга Вільфріда Штрік-Штрікфельдта, що вийшла 1970 року – О.С.). У примітках розповідалося, як помер Гітлер, як його останки спочатку закопали, а потім знову викопали. Мене вся ця історія дуже зацікавила. Я натрапив на ім’я Олени Ржевської. Вона була лейтенантом радянської армії та брала участь у розслідуванні обставин самогубства Гітлера, про що й написала у захоплюючій книзі. У примітках до неї я прочитав, що колись Сталін захотів, щоб труп Гітлера був доставлений до Москви. Я виявив різночитання у версіях смерті Гітлера та долі його останків. І сьогодні існують конспірологічні теорії, у тому числі про Гітлера, якому нібито вдалося втекти до Аргентини чи Іспанії.
О.С.: Я згадав, що спочатку не міг прийняти зухвале переписування історії війни та нацизму Квентіном Тарантіно у його «Безславних ублюдках». Щось у мені протестувало проти такого вільного трактування. Але згодом я упокорився з таким підходом, характерним сьогодні для історичного фентезі. Боротьба Добра зі Злом може в кіно набувати різних форм, включаючи комікси в стилі «Марвел».
Б.П.: Щоб досягти шокового ефекту, я зробив останки Гітлера впізнаваними. Ти дивишся на людей, які відчиняють ящик, і бачиш потрясіння на їхніх обличчях. Я також додав зіткнення радянського спецназу з військами «вервольф» (німецьке ополчення для ведення партизанської війни в тилу військ противника, створене наприкінці Другої світової війни. – О.С.). “Вервольф” означає перевертень, і це виправдовує їхню появу у фільмі жахів. Вони у фільмі діють досить активно, що також можна вважати вільним припущенням в ім’я розваги та саспенсу.
О.С.: Давайте на хвилину погодимося з версією вашого фільму про те, що труп Гітлера спеціальний підрозділ Радянської армії везе до Москви за секретним наказом Сталіна. У вас вантажівка супроводжує менше взводу солдатів. Насправді це була б колона машин, рота чи полк спецназівців, а то й бронепоїзд у супроводі винищувачів. Жарт сказати, наказ Сталіна…
Б.П.: Тут інша логіка. НКВС віддавав перевагу повній секретності і ніякому галасу. Вони розуміли, який ефект може зробити те чи інше офіційне повідомлення про останки фюрера на тих, хто продовжував бойові дії проти військ союзників.
О.С.: В історії Другої світової війни ще багато білих плям. Як ви вважаєте, чому?
Б.П.: Під час війни Радянський Союз та США були союзниками. Але коли після закінчення війни настала ера холодної війни, багато її документів було засекречено. Цікаво зараз, після багатьох років, занурюватися в її деталі.
О.С.: Що вас особисто пов’язує зі Східною Європою та Росією?
Б.П.: Коли я був молодшим, я багато подорожував. У Чехії вивчав матеріали про Власова. Одна з поки що нездійснених витівок – подорож Транссибірською залізницею. Я одержимий російськими народними казками. Кохана – про Бабу-Ягу.
О.С.: Один із героїв фільму каже: війна закінчилася! На що інший персонаж заперечує: ні, війна ще не закінчилася! І справді, дивіться, війна в Європі в повному розпалі, в Україні гинуть люди, страшна трагедія розгортається у всіх на очах. Що ви думаєте? І як ця війна вплине на кіно, на вибір тем та підходів?
Б.П.: Мене дратує та обурює, коли якісь деталі про війну (в Україні) не повідомляються чи перекручуються. Першою війною, яку не можна було приховати від людей, став В’єтнам. Сьогодні ми бачимо, що відбувається у режимі реального часу. Добре, що світ все бачить та прагне допомогти жертвам агресії. Чи змінює війна ситуацію у культурі? Я ріс у 80-ті роки, коли всі лиходії у голлівудських фільмах були росіяни. Сьогодні ситуація може повторитися тільки не в грубій чорно-білій інтерпретації, а з більш тонкими нюансами. Взагалі я не впевнений, у якому напрямку все розвиватиметься
О.С.: Як проходив кастинг? Де йшли зйомки?
Б.П.: Локейшн шукали в Уельсі, Польщі, Болгарії та Чехії. Але зупинилися на Естонії з її гарними лісовими краєвидами та чарівною столицею Таллінном. Ми прагнули отримати акторів, які могли стати органічними та переконливими на екрані. У нас зайнято багато естонських акторів, а на ролі росіян ми запросили британських акторів. Тож естонці зіграли німців, а британці – росіян.
О.С.: Що ви можете сказати про Естонію?
Б.П.: Естонія – дуже приємна країна. Ми туди двічі приїжджали до зйомок для пошуку локейшн. Я виріс у горбистій місцевості, а в Естонії дуже рівнинний ландшафт. Люди дуже доброзичливі. Значна частина населення – російськомовні, отже знання російської там може знадобитися. У нас знімалися два російські актори, і нам вони допомогли скоригувати деякі життєві деталі.
О.С.: На початку вересня фільм виходить до американського глядача. А чи ви його вже показували на публіці?
Б.П.: Поки що ні. Тільки акторам та знімальній групі. Зараз одночасно із релізом у США, «Поховання» покажуть у Лондоні на кінофестивалі. Сподіваюся, його побачать і в Естонії.
О.С.: На самому початку фільму ви перекидаєте місток із 1945 року у 1991–92. Разом із героїнею Анною, постарілою учасницею тієї секретної місії, ми бачимо на екрані телевізора Горбачова та Єльцина хвилювання у Москві. До Анни в будинок вдирається молодий неонацист, який упевнений, що ця російська старенька знає щось про долю останків Гітлера. Чи можна вважати, що цей епізод має символізувати небезпеку відродження нацизму? І хто, крім фанатів жанру хорор, на вашу думку, може зацікавитися вашою картиною?
Б.П.: Мої батько, дідусь і мій дядько всі військові. Думаю, їм фільм буде цікавим. Дискусія – корисна річ. Нехай неонацисти посперечаються зі мною, і я із задоволенням повторюю їм, що Гітлер мертвий і мертва його жахлива ідеологія.
