Американська артхаусна компанія Kino Lorber виставила в Інтернет 15-хвилинний відеоматеріал незакінченого авторського фільму Сергія Параджанова «Київські фрески» (Kyiv‘s Frescoes).
Видатний режисер, який працював у 50-60-ті роки на студії Довженка у Києві, після феноменального успіху фольклорного фентезі «Тіні забутих предків» вирішив зняти експериментальний фільм про столицю України та її мешканців. Студійне начальство та куратори з Москви спочатку були заколисовані тим, що випуск фільму присвячений 20-річчю перемоги Радянського Союзу у Другій світовій війні.
Але спроби, які пред’явив студійним босам Параджанов, категорично не відповідали звичному дискурсу «військово-патріотичного» кіно. Чиновники сильно перелякалися. Все здавалося їм зухвалим та чужорідним – і естетизований стиль картини, і сюрреалістичний спосіб кінооповідання. Подальша сумна доля проекту була зумовлена у Москві, у надрах Держкіно.
За кілька місяців фільм було закрито. Незабаром Параджанов, вірменин, який народився в Тбілісі, поїхав із Києва до Єревану на зйомки свого іншого проекту – фільму «Колір граната» про історію життя великого вірменського поета Саят-Нови. Так само, як і «Тіні…», він тепер вважається класикою авторського кінематографа 20 століття.
Як вважають експерти, якби партійні держиморди дозволили Параджанову завершити «Київські фрески», світовий кінематограф отримав би ще один шедевр. Але цього не сталося, і лише через двадцять років 15 хвилин дивом уцілілого футєджу вдалося пожвавити завдяки ретельній реставрації в технології.K.
Військова хитрість
«Київські фрески» – своєрідна візуальна медитація на тему мистецтва. Фантазія художника ширяє над реальністю, яку він перебудовує за своєю волею, створюючи кадри-колажі, насичені культурними ремінісценціями.
Нинішня війна в Україні неминуче змінює оптику сприйняття матеріалу, який є змонтованими пробами до так і не реалізованого фільму. У «Київських фресках» автор використовує, окрім сюрреалістичних інсталяцій, хронікальні зйомки післявоєнного Києва. Один із найсильніших візуальних образів – ігрова сцена, де наречена, що, очевидно, не дочекалася повернення з фронту свого нареченого, ріже ножицями весільну фату на тонкі смужки, щоб ними заклеїти вікна, захищаючи їх від вибухової хвилі під час обстрілів.
Оператор фільму Олександр Антипенко неодноразово розповідав, що «вибухонебезпечний» матеріал, який начальство вимагало змити, вцілів завдяки його хитрощі. Він видав ці 15 хвилин зйомок за свою дипломну роботу у ВДІКу.
Унікальний кіноматеріал українського періоду творчості Сергія Параджанова представив глядачам американський історик кіно Джеймс Стеффен (James Steffen), автор книги «Кінематограф Сергія Параджанова» (The Cinema of Sergei Parajanov).
У своєму коментарі до онлайн-прем’єри Джеймс Стеффен наголосив на величезному значенні фільму «Тіні забутих предків» для формування національної школи поетичного кіно України. Розквіт його припав на 60-70-і роки і пов’язаний насамперед з іменами режисерів Леоніда Осики, Юрія Іллєнка (він був оператором на «Тінях…»), Миколи Мащенка та Бориса Івченка. Характерно, що в Москві побачили в поетичній символіці ідеологічну крамолу, і кілька українських фільмів цього напряму були фактично заборонені до показу в СРСР. Їх вперше оприлюднили лише в пору перебудови та гласності наприкінці 80-х – на початку 90-х.
«Парасолька» для фільмів
Матеріали «Київських фресок» зберігаються у Києві, у кіноархіві при Національному центрі імені Олександра Довженка. Через бурхливу в Україні війну вони, як і тисячі інших плівок з фільмами, знятими протягом десятиліть, мають ризик бути пошкодженими або знищеними при обстрілах міста.
Олена Гончарук, директор Національного центру імені Олександра Довженка, розповіла в онлайн-презентації з Києва про зусилля щодо захисту національної культурної ідентичності перед збройним конфліктом та поєднаними у зв’язку з цим загрозами.
Очолюваний нею центр є найбільшим в Україні кіноархівом, де зберігаються приблизно 7 тисяч фільмів – ігрових, документальних, анімаційних та тисячі сторінок документів, що становлять історію українського кіно.
Центр було відкрито 1994 року на основі найбільшої в ті роки в Україні кінокопіювальної фабрики, відкритої ще 1948 року. Сьогодні центр став одним із найдинамічніших культурних інститутів нової України, що має велику мережу контактів у всьому світі.
Як повідомила Гончарук, центр служить своєрідною «парасолькою» для кіносховища із сучасною системою мікроклімату, кінокопіювальної лабораторії, єдиної в Україні, Музею кіно, мультимедійної бібліотеки та видавничого відділу. У 2015 році ряд приміщень центру зробили доступними для широкого загалу. Тут у мирний час влаштовувалися виставки сучасного мистецтва, проводились концерти та вистави.
«Місія нашого центру – розвивати нові підходи до історії кінематографу та національної історії, – зазначила Олена Гончарук. – Ми вивчаємо трансформацію національної пам’яті та вплив на історичні процеси художньої практики кіно. Українське мистецтво 20-х років минулого століття зробило вагомий внесок у розвиток феномену художнього авангарду. Достатньо назвати ім’я Леся Курбаса, видатного актора та режисера театру та кіно. У Радянському Союзі послідовно знищувалась національна ідентичність українського народу – у роки громадянської війни, Голодомору, Великого терору. Нам ще належить проаналізувати нашу ідентичність, відповісти на ключові питання – хто ми, звідки ми і куди ми йдемо».
«Образи, світло та реальність»
«Київські фрески» (1966), як і дві короткометражки Параджанова «Акоп Овнатанян» (1967) та «Арабески на тему Піросмані» (1986), були вперше відреставровані фахівцями з польської компанії. Fixafilm. Варшавську компанію Fixafilm, що займається візуальною реставрацією та постпродакшном, у 2012 році заснували три друга – Войтек Яньо, Лукаш Церанка та Анджей Луцьянек. Усі вони – ентузіасти збереження світової кіноспадщини. У послужному списку компанії – сотні відреставрованих фільмів. Програма короткометражних фільмів Сергія Параджанова у 2019 році була представлена на кінофестивалях у Роттердамі та Нью-Йорку.
Продюсером проекту реставрації фільмів Параджанова виступив американський режисер та кінознавець Деніел Берд (Daniel Bird).
В інтерв’ю «Голосу Америки» два роки тому Деніел Берд розповів, як у 2017 році займався продюсуванням релізу параджанівського фільму «Колір граната» у форматі Blu–ray. Він хотів увімкнути в диск короткий фільм Параджанова «Акоп Овнатанян», але ніде не міг знайти версію достатньої якості. Так розпочався його діалог із Національним кіноцентром Вірменії. В результаті Берд вирішив каталогізувати, сканувати і реставрувати кадри фільму «Колір граната», що не увійшли до фінальної версії. Вони стали основою інсталяції, яку він та його колеги представили на фестивалі в Роттердамі. У той же час він домовився з партнерами в Україні та Грузії, щоб Fixafilm відреставрувала «Київські фрески» та «Арабески на тему Піросмані».
Визнаний нині класиком світового кіно Сергій Параджанов пережив багато чого, зокрема заборони, цензуру, гоніння влади та ув’язнення. Він помер у 1990 році у віці 66 років. Картина «Тіні забутих предків» минулого року за версією кінокритиків очолила список ста найкращих українських фільмів за всю історію країни.
«У храмі кінематографу є образи, світло та реальність. Сергій Параджанов був володарем цього храму», – сказав Жан-Люк Годар, ще один новатор кіномови 20 століття.
Матеріал «Київських фресок» разом із коментарями Джеймса Стеффена та Олени Гончарук виставлений на сайті Kino Nowякий також проводить збирання коштів на допомогу Національному центру імені Олександра Довженка.
