Чи реально за 9 хвилин мовою кіно розповісти історію формування такого унікального природного явища, як озеро Байкал?
Режисер Алісі Теленгут (Alisi Telengut), яка живе на два будинки, в Канаді та Німеччині, вважає, що оригінальна ручна анімація дає їй таку можливість. Вона зробила фільм “Baigal Nuur – Озеро Байкал”. Він включений до короткометражної програми міжнародного кінофестивалю незалежного кіно Санденс, який проходить у Парк-Сіті (штат Юта) у ці дні.
Це не перший фільм, який зняла Алісі, використовуючи варіант покадрової анімації. Це, звісно, плід її фантазії. На екрані рух кольорових та світлових потоків, що нагадує дитячу оптичну іграшку-калейдоскоп, що змушує глядача включати власну уяву. Феєрію майже абстрактних мінливих образів супроводжує жіночий голос, який бурятською мовою перераховує предмети та явища, що складають у сукупності найбагатший світ природи Байкалу. “Земля, острів, льодовик, – вимовляє наратор, – вода, озеро, тундра, тайга, дерева, олень, орел …” і так далі.
Кореспондент Російської служби «Голосу Америки» поговорив з сервісу Zoom з режисером Алісі Теленгут.
Олег Сулькін: Алісі, у вашій короткій біографії, представленій прес-службою фестивалю Санденс, зазначається, що ви викладаєте. А що саме?
Алісі Теленгут: Анімацію. Я почала викладати у вересні минулого року. Це нове для мене тертя.
О.С.: Як би ви описали спосіб анімації, який використовуєте у своїх фільмах?
А.Т.: Загалом, це один із варіантів покадрової анімації («стоп-моушн» від англ. stop motion). Камера висить над металевим листом, на якому завдяки мішаній техніці зображення змінюється кадр за кадром. І при відтворенні серії кадрів «картинка» здається рухомою, що самостійно рухається. До речі, ціна помилки при використанні цієї технології вища, ніж у дигітальній анімації, де є кілька візуальних шарів, і якщо ти помилився, можеш виправити помилку. Тут зображення неможливо «відмотати» назад, так що концепція візуального ряду повинна бути ретельно прописана заздалегідь у всіх деталях.
О.С.: Чи відвідували ви озеро Байкал? Якщо так, ваші враження?
А.Т.: Я завжди хотіла там побувати. Але жодного разу це, на жаль, не вийшло. Моя мати була на Байкалі кілька разів, і я бачила фотографії, які вона там робила. Вона була вражена дивовижною красою озера.
О.С.: Чому вам не вдалося побувати на Байкалі?
А.Т.: Спочатку завадила пандемія, що сплутала мої плани. А потім розпочалася війна Росії в Україні.
О.С.: Ви намагалися здобути російську візу?
А.Т.: Так, але нічого з цього не вийшло. Дуже сподіваюся, що вийде у майбутньому.
О.С.: А чим ви надихалися, яким матеріалом?
А.Т.: Я залучила до проекту Марину Доржієву, бурятку за походженням. Я знала кількох бурят, які живуть у Монреалі, але вони не розмовляють своєю рідною мовою. Молоді буряти не знають жодного слова по-бурятському, можливо, тільки «мама». І я почала шукати світом носіїв цієї зникаючої мови. І знайшла цю жінку, Марину, у Німеччині, у південно-західній частині країни, де за тридцять років утворилася бурятська громада. Вона вільно володіє бурятською мовою, але навіть їй довелося користуватися словником, оскільки вона тривалий час не практикувала говорити бурятською.
О.С.: Який стан бурятів у нинішній Росії? Один із ваших попередніх анімаційних фільмів стосувався становища іншого монгольського народу, який у сталінську еру зазнав репресій та депортації…
А.Т.: Ви кажете про мій фільм 2016 року «Nutag – Батьківщина», де, зокрема, я торкаюся трагічної долі калмиків, близьких родичів бурят, що живуть на північ від Каспійського моря. Їм дозволили повернутися до рідних країв у 50-ті роки, але багато хто вибрав інші маршрути. Калмиков розкидало по всьому світу. Багато традицій та артефактів відмовилися втрачені та зруйновані. Я зустрічала калмиків у Монреалі та інших місцях. Після того фільму до мене зверталися калмики, висловлюючи подяку за пам’ять про їхній народ. Щодо бурятів, то вони в даний час проживають в Республіці Бурятія недалеко від озера Байкал. Частина бурят живуть також у Китаї та Монголії.
О.С.: Я подивився кілька ваших анімацій та звернув увагу на помітний крен у бік абстракції. Якщо раніше можна було розпізнати постаті людей, тварин, пейзажі, поїзди, що рухаються, то в байкальській анімації тріумфує абстракція. Я говорю це не закид, візуально все дуже красиво. І все-таки, як ви цей тренд прокоментуєте?
А.Т.: Цікаво! (сміється). Я якось про це не думала. Так, ви маєте рацію, у фільмі про депортацію калмиків можна розглянути людей і поїзди, які відвозять їх в інші краї. В анімації про озеро Байкал можна щонайменше розглянути вулканічну активність, гори, що становлять частину пейзажу. Використання абстракції, на мою думку, доречне, оскільки я відтворюю природні процеси, які відбувалися в цих краях мільйони років тому. Я знаю, що на озері, в середній частині острова Ольхон, знаходиться мис Бурхан, який також називається скелею Шаманкою. Відомо, що у гірських породах там багато кристалічного вапняку та білого мармуру. Я почала збирати різні камені, щоб краще уявити собі реальні озерні та гірські ландшафти.
О.С.: Я читав, що на вас сильний вплив зробив південноафриканський художник та аніматор Вільям Кентрідж. Чим він привабив вас?
А.Т.: Багато років тому, коли я була студенткою, мене зацікавила його техніка. Він працює з великими форматами, малюючи вугіллям на великих аркушах паперу та знімаючи камерою кадр за кадром, ніби акумулюючи зображення. Крім того, мене привабила тематика його робіт, особливо ранніх, – масова бідність у ПАР та відчуження людей за класовою ознакою, прірва між багатими та рештою.
О.С.: Шаманізм має давні традиції у цьому регіоні. Щось чаклунське, магічне є і у ваших напівабстракціях на тему Байкалу. Наскільки важливою є містика для вас? Чи ви більше схильні інтерпретувати цю тему з філософських та екологічних позицій?
А.Т.: Скоріше вірно друге. А от для місцевих жителів шаманізм – це і релігія, і кодекс відносин людини та природи.
О.С.: Розкажіть про себе.
А.Т.: Я канадська художниця монгольського походження. Живу поперемінно у Берліні та Монреалі. Моє прізвище Теленгут – похідне від назви невеликого монгольського народу теленгутів, що мешкає в Алтайському краї та інших регіонах Сибіру. Мій батько – теленгут, моя мати родом із Внутрішньої Монголії (автономний район на півночі КНР). Я жила в кількох країнах, навчалася у Монреалі.
О.С.: Фільм про Байкале та інші ваші анімаційні мініатюри показувалися на багатьох міжнародних кінооглядах, включаючи такі важливі, як Торонто та Аннесі. Як люди реагують? Адже ваш візуальний стиль дуже незвичайний.
А.Т.: Під час перегляду фільму про Байкал в Аннесі влітку минулого року я була у залі. Там є моменти, коли гори рухаються та вулкан починає вивергатися. Звуки, що супроводжують ці тектонічні процеси, плід нашої фантазії, приємними не назвеш. Хтось узяв із собою на перегляд маленької дитини, і я почула, як та стала плакати. Ось вам жива реакція (сміється).
О.С.: А як реагує наукова спільнота? Ви консультувалися із вченими?
А.Т.: Наукою встановлено, що Байкал, найглибше озеро у світі, тектонічного походження, воно розташоване в рифтовій западині і своєму формуванню завдячує сейсмічній активності. Я вже згадувала, що збираю різні камені. І більшу частину моєї колекції становлять каміння та кристали, подаровані мені моєю швейцарською подругою. Вона їх збирала у Альпах.
О.С.: У другому житті ви, мабуть, станете геологом?
А.Т.: Сподіваюся! (сміється).
О.С.: Що ви чекаєте від показів на Санденсі?
А.Т.: Живий реакції публіки. Дуже важливо, що фільм супроводжуватимуть нові субтитри закадрового тексту з перекладом з бурятської на англійську.
