Національному стенду України на кіноринку кінофестивалю у Торонто є що показати гостям. Українське кіно помітно представлене на цьому найбільшому кіноогляді Північної Америки, який завершується 18 вересня. Представлено не лише кількома фільмами у програмах огляду, а й стендом у готелі Hyatt Regency на Кінг-стріт та великою делегацією українських кінематографістів.
Розуміння та солідарність
Безперечно, героїчна боротьба українського народу з російськими агресорами не могла не посилити інтерес до сучасного українського кіно, про яке на Заході практично нічого не знають. Про можливі шляхи подолання цього незнання і про, власне, саму кінопрограму ми поговорили з Іванної Хіцинської (Ivanna Khitsinska), директор Асоціації кіноіндустрії України.
«Цей стенд є парасолькою для кінокомпаній України, – сказала Іванна Хіцинська. – Ми надаємо їм допомогу у пошуку партнерів за кордоном, у встановленні контактів із тими, хто хотів би з нами співпрацювати. Два роки тому ми підписали договір із Канадою про співпрацю у галузі копродукцій. Нині кілька таких проектів перебувають на стадіях девелопменту та виробництва. Звісно, коли у лютому розпочалася війна, всі проекти виявилися замороженими. Але ми не зупинилися у прагненні розвивати співпрацю, чому є підтвердженням нашої активної участі у нинішньому кіноринку та фестивалі в Торонто».
Іванна розповіла, що очолювана нею асоціація – неурядова структура, яка об’єднує кінокомпанії та продюсерів України.
«Асоціація діє незалежно, – зазначила Іванна, – але, звісно, ми співпрацюємо з іншими кіноорганізаціями, насамперед із Державним агентством України з питань кіно. Із початком широкомасштабної російської агресії бюджетне фінансування кіногалузі практично припинилося. Ці кошти пішли на потреби оборони та гуманітарні цілі. Багато наших кінематографістів відклали у бік кінокамери і взяли до рук зброю. Вони захищають свою батьківщину на фронтах, серед них, на жаль, є поранені та вбиті. Розуміючи всю складність нашої ситуації і на знак солідарності з Україною, що бореться, кінофестиваль у Торонто надав нам стенд на кіноринку безкоштовно. Ми відчуваємо підтримку як влади Канади, так і простих людей, включаючи, звісно, українську громаду Канади».
Масштаби кризи
Картина «Люксембург, Люксембург» (Luxembourg, Luxembourg) – трагікомічна історія двох українських братів-близнюків Колі та Васі, котрі обрали в житті дуже різні шляхи. Героїв грають брати-близнюки Аміль та Раміль Насірові, учасники хіп-хоп групи «Курган та агрегат». Брати мають прийняти важке рішення. Вони отримали звістку, що в Люксембурзі вмирає їхній батько, з яким їхня мати давно порвала всі зв’язки. Коля збирається їхати в загадковий Люксембург, а Вася чинить опір. Як повідомлялося, режисер фільму Антоніо Лукіч поклав основою сюжету деякі події свого життя. Він обрав жанр ексцентричної комедії, пронизуючи гумором, часом ризикованим та грубуватим, ситуації, в яких опиняються герої фільму.
Американський режисер російського походження Євген Афініївський (Evgeny Afineevsky) знімав свою нову документальну стрічку “Свобода у вогні: Боротьба України за свободу” (Freedom on Fire: Ukraine’s Fight for Freedom) у копродукції з Україною, США та Великобританією. Він простежує зародження збройного конфлікту на Донбасі 2014 року, одразу після повстання на Майдані. Російська агресія змусила мільйони українців кидати свої будинки та квартири. Режисер простежує долі як тих, хто виїхав, так і тих, що залишилися. Як вважають рецензенти, йому вдалося показати масштаби гуманітарної кризи та жорстокість війни, що сіє смерть та руйнування. Нарратором виступила Хелен Міррен.
Нинішні покази в Торонто – це північноамериканські прем’єри як для фільмів Лукича та Афініївського, так і для документальної короткометражної картини режисера Дмитро Сухолиткого-Собчука (Dmytro Sukholytkyy-Sobchuk) з інтригуючою назвою “Літургія протитанкових перешкод”.
У ній йдеться про те, як у воєнний час кожен українець хоче допомогти своїй країні. Люди змінюють професію. Скульптори роблять протитанкові загородження та ліплять маленькі теракотові фігурки покровителів та захисників народу.
Трагічним настроєм пофарбовано повнометражну документальну стрічку «Маріуполіс 2» (Mariupolis 2) литовського режисера Мантаса Кведаравічюса (Mantas Kvedaravičius), вбитого в Україні російськими окупантами за непідтверджених обставин. Його нареченій вдалося врятуватися від смерті та вивезти із зони бойових дій зняту ними хроніку. У співдружності з кінематографістами Литви, Франції та Німеччини було змонтовано фільм, присвячений пам’яті Мантаса Кведаравічюса. У фільмі показано те, що можна назвати «пейзажем після битви» – людей, які розбирають завали після обстрілу, гіркий побут імпровізованого притулку при церкві, диких собак та неприкаяних голубів. У повітрі фільму відчувається прихована напруга, адже будь-якої секунди може повернутися пекло, що вивергає снаряди та бомби.
Крім того, українська сторона взяла участь у виробництві ізраїльської мелодрами “Валерія виходить заміж” (Valeria Is Getting Married) режисера Міхаль Вінік. Іммігрантка, колишня наречена поштою, яка живе в Ізраїлі, намагається видати заміж за ізраїльтянина свою сестру, яка приїжджає з цією метою з України. Але події набувають несподіваного обороту.
У чесько-словацько-німецькій копродукції «Жертва» (Victim) словацького режисера Міхала Блашка, яка також показується на нинішньому TIFF, головну роль відіграла українська актриса Віта Смачелюк. Її героїні Світлані, іммігрантці з України, яка оселилася в затишному прикордонному чеському містечку, доведеться пережити серйозні випробування. Її син-підліток поміщений до лікарні з тяжкими травмами, і мати намагається розібратися у тому, хто винний у його побитті.
Труднощі та емоції
У студії CBC Glenn Gould, яка носить ім’я канадського піаніста-віртуоза, у рамках фестивалю відбулася дискусія «Вплив війни в Україні на міжнародну кінопромисловість».
Гостей з України та аудиторію вітала провідна відбірниця TIFF Дорота Лех (Dorota Lech), яка відповідає за регіон Центральної та Східної Європи. Вона настільки розхвилювалася, що не змогла стримати сльози.
Дискусію вів український продюсер Ендрю Фесяк (Andrew Fesiak), фундатор компанії F Films. Він багато років прожив у Канаді
«Коли Росія вторглася в Україну, – сказав Ендрю Фесяк, відкриваючи обговорення, – ніхто не припускав, що війна йтиме так довго і що ми перейдемо у контрнаступ. Багато наших колег воюють на фронтах, інші ж воюють із кінокамерою в руках. Коли росіяни захоплюють нашу землю, наші міста, перше, що вони роблять, знищують культуру – руйнують музеї, університети та бібліотеки, спалюють книги. Путін відмовляє нам у праві вважати себе українцями, він вважає, що ми всі маємо стати росіянами».
Ігор Савиченко (Igor Savychenko), продюсер з компанії Directory Films, зізнався, що його, як і решту спікерів, обурюють емоції.
«Щоб не розтікатися у часі, – зауважив він, – треба тримати себе в руках. Коли в лютому почалася агресія, це, крім іншого, створило перешкоди для кіновиробництва. Скажімо, ми домовилися про співпрацю з ВВС, потрібно заповнювати купу паперів, зокрема страхові документи. Але про яку страховку може йтися під час війни? Цензура стала суворішою, що абсолютно зрозуміло. Найважче стало брати участь у кінофестивалях. Діє комендантська година, чоловіки військовозобов’язаного віку не повинні залишати країну.
Є й етичні моменти. Так іноземна компанія хоче знімати фільм на території України. І просить нас позичити на зйомку 15 танків. Це що, ми проситимемо військових забрати на якийсь час танки з передової, щоб зняти кіно?! Іноземні хронікери беруть інтерв’ю у дітей відразу після обстрілу. Виникла ціла категорія «фіксерів» з-поміж кінопрофесіоналів, які допомагають іноземцям домовлятися про зйомки в Україні.
Сьогодні ми піонери, ми розпочинаємо з нуля. Наразі ведемо переговори із західними державними кіноорганізаціями про можливі копродукції. Ситуація складна, і ми прагнемо обмінюватися один з одним новою інформацією. Можна сказати, що відносно непогано йдуть справи із документальним кіно. Починаючи з 2014 року, в Україні зняли близько 400-450 коротких документальних фільмів та відеороликів. І лише один повнометражний документальний фільм, напевно, для них зараз ще не настав час».
«Ніхто не скаржиться»
Вікторія Ярмощук (Victoria Yarmoshchuk), голова компанії FILM UA Group та виконавчий директор Української кіноасоціації, наголосила на глобальному характері війни в Україні.
«Більшість країн усвідомлюють, що це війна не лише України, а й усього світу, – сказала вона. – Криза української економіки може призвести до колапсу усієї європейської екосистеми. Якби ця розмова відбувалася півроку тому, я сказала б, що українська кіноіндустрія знаходиться на підйомі, включаючи міжнародні копродукції. Державна підтримка мала цього року потроїтися. Через війну бюджет кіногалузі урізали у 14 разів. Ніхто не скаржиться, але ми покликані шукати інших джерел фінансування. Касові збори впали вдесятеро, рекламні надходження практично закінчилися. Але дивно, що українці продовжують ходити в кіно. Деякі хоробрі іноземні кінематографісти приїжджають до України. Постпродашкн, анімація та інші речі, які в епоху ковіда почали активно робити онлайн, активно розвиваються в Україні. І це дозволяє нам не втрачати людського потенціалу. Деякі поїхали з кінцями, але більшість збираються повернутись. Усі борються, усі роблять свою роботу. Кіностудія у Києві стала притулком під час обстрілів і для її співробітників, і для мешканців, і гуманітарним центром допомоги військовим та городянам. Ми стаємо сильнішими, мудрішими і творчо винахідливішими. Я впевнена, що наша кіноіндустрія в кооперації зі світом вистоить і стане набагато сильнішою».
“Чому я тут? – запитав канадський продюсер Радж Паніккар (Raj Panikkar), старший віце-президент та партнер компанії Fifth Ground Entertainment. І сам відповів: «Я багато працюю в Україні, використовую свій майже двадцятирічний досвід роботи в канадській кінопромисловості, переважно на ТБ. Домовленість про копродукції з Україною, досягнута два роки тому, є гарною основою для розвитку співробітництва. Але півроку тому ситуація кардинально змінилася. І стала особливо гострою необхідність залучати до України…
