Фільм «20 днів у Маріуполі» (20 Days in Mariupol) тримає глядача у постійній напрузі, і часом хочеться відвести від екрана очі. Війна – це кров, біль та жах, і жахливий образ війни адекватно відображений в українському фільмі-документі. Він був представлений у конкурсній програмі світового документального кіно на фестивалі Санденс у Парк-Сіті, штат Юта, що завершився в неділю, 29 січня. Фестиваль оголосив про премії, якими нагороджено фільми у різних категоріях.
Картина «20 днів у Маріуполі», знята Мстиславом Черновим та його колегами Євгеном Малоліткою та Василісою Степаненком у перші тижні широкомасштабної агресії Росії в Україні, удостоєна премії глядацьких симпатій.
Сила факту
Кінокритики, які висвітлюють Санденс, зазначають, що знімальна група Чернова здійснила професійний подвиг, майже три тижні з прямим ризиком для життя ведучи «репортаж з пекла». Російська артилерія безперервними обстрілами та бомбардуваннями фактично стерла Маріуполь з лиця землі, вбивши тисячі мирних жителів.
Мстислав Чернов – журналіст та кінематографіст, президент Української асоціації професійних фотографів. Знятий ним та його колегами фільм – спільне дітище агентства Associated Press та програми PBS Frontline.
«Все місто стрімко поринуло в повний хаос, – розповів Мстислав Чернов, який приїхав на фестиваль, в інтерв’ю Емі Гудман і Нермін Шаік, оглядачам глобальної незалежної інформаційної платформи Democracy Now! – Люди впали в шок та паніку. Вони не знали, що робити» (тут і далі переклад з англійської. – Ред.)
Гудман запитала Чернова, як співвідноситься його фільм із найновішими подіями війни в Україні.
«Відбулося кілька (фестивальних) переглядів, – відповів він. – Дуже сильна реакція аудиторії. Люди схвильовані, дуже схвильовані. Люди плачуть. Люди в гніві. Вони питають, чим вони могли б допомогти. Ми зняли перші три тижні війни. А скоро буде рік, як почалася (великомасштабна російська агресія). Цим угром я дзвонив батькові до Києва, питав, чи гаразд він, чи живий він. І всі мої друзі пишуть мені, що вони ховаються у сховищах, на станціях метро, щоби вижити».
Чернова запитали про фрагмент відеозйомки, що отримав широку популярність, де тяжко поранену при масованому обстрілі вагітну жінку несуть на ношах через засипаний уламками зруйнованої будівлі лікарні двір. Пізніше надійшла інформація, що і жінка, і дитина в її утробі померли.
Режисер зізнався, що труднощі монтажу цього епізоду та інших полягали у пошуку потрібного балансу між тактовністю та натуралізмом, щоб не відлякати глядача шокуючими деталями.
«Очевидно, все побачене вплинуло на мене, як на батька, – сказав далі Чернов. – Це вплинуло на мене як на українця, як на людину, вплинуло у різних стосунках. Один із аспектів – твердження російської сторони, що всі (постраждалі) жінки були актрисами, що це неправда, все це інсценування. Це також було дуже болісно чути».
У фільмі показано, як жителі багатостраждального міста намагаються вижити без газу, електрики, води та постачання продуктів харчування. Як лікарі роблять операції постраждалим від обстрілів без потрібних препаратів, насамперед без знеболювальних та антибіотиків. Катастрофічно не вистачало ліжок, і родичі залишали поранених біля входу до шпиталю. Лікарі кажуть у фільмі, що за відсутності необхідних ліків єдиним способом врятувати життя пораненому часто була ампутація кінцівок. Тіла померлих у чорних пластикових мішках укладали у вантажівки та ховали на цвинтарі у братських могилах.
Як розповів Чернов, він та його колеги дивом врятувалися, коли російські війська оточили лікарняну будівлю та готувалися її штурмувати. Українським військовим вдалося в останній момент визволити їх із оточення.
За словами режисера, фільм, що виходить до глядачів, стає частиною незаперечної бази фактів військових злочинів російської армії.
«Це особливо важливо для правдивого інформування людей у США, Європі, Україні та Росії, – сказав він. – Кремлівським пропагандистам легко ставити під сумнів 30-секундні кліпи або поодинокі фотознімки, але їм набагато важче оголошувати фальшивкою 30-хвилинні або годинні відеорепортажі з місця подій».
Окрім «20 днів у Маріуполі», у тій же програмі світової документалістики Санденса демонструвався повнометражний фільм-розслідування «Залізні метелики» «Залізні метелики» (Iron Butterflies), знятий українським режисером Романом Любим. Він реконструює аварію малайзійського «Боїнгу 777», збитого на Донбасі російським «Буком» у 2014 році, коли загинули усі 298 пасажирів та членів екіпажу.
Як повідомили у дирекції фестивалю, у кількох секціях, як конкурсних, так і неконкурсних, було показано 111 повнометражних та 64 коротких фільмів. Перегляди проходили в живому форматі в Парк-Сіті, Солт-Лейк-Сіті та у курортному містечку Санденс. Три чверті всіх фільмів програми можна було побачити, придбавши віртуальні квитки на стрімінг із фестивальної онлайн-платформи.
Історія та пам’ять
У секції американського ігрового кіно журі присудило Гран-прі жорсткій сімейній драмі Тисяча і один (A Thousand and One). Молода чорношкіра мешканка ньюйоркського району Гарлем намагається влаштувати своє життя з маленьким сином, якого вона шляхом махінації забрала з родини, яка прийняла його. Головну героїню виразно грає Тейяна Тейлор.
Режисер фільму, дебютантка у повнометражному форматі А.В.Рокуелл розповідає «багаторівневу» історію, в якій знаходиться місце і для проблем дорослішання чорного тінейджера в неблагополучному середовищі, і для прийомного батька, який полюбив йоржистого хлопчика, і для конфлікту героіні можна вважати наочним прикладом джентрифікації.
Фоном для драми обрано Нью-Йорк за двох мерів – Джуліані та Блумберга, з 1994 по 2005 рік. Ерік Кон, критик сайту IndieWire, називає такий стиль режисури «реалізмом кухонного миття», користуючись терміном, яким описувалося рух до більшої достовірності в культурі Великобританії кінця 50-х – початку 60-х років. Як повідомляється, у прокат США фільм буде випущено наприкінці березня.
Гран-прі журі у категорії американської документалістики дістався біографічній стрічці
Політ на Марс. Проект Ніккі Джованні» (Going to Mars: The Nikki Giovanni Project). Це теж історія про сьогоднішнє життя афроамериканців, але пов’язана вона не з показом тяжкості життя соціальних низів, а з біографією знаменитої чорношкірої поетеси Ніккі Джованні.
Нехай не вводить в оману марсіанська тема у назві фільму. У поетичній уяві Джованні саме афроамериканці можуть стати ідеальними астронавтами для майбутніх міжпланетних польотів – через трагічний історичний досвід, який привчив їх до довготерпіння та стійкості.
Фільм, знятий Джо Брюстером і Мішель Стефенсон, поєднує читання віршів Джованні, етапні події американської історії 20-го століття, особисті спогади героїні, якій зараз 79 років, та види зоряного неба, що символізують у свідомості героїні майбутнє, в якому рівність рас стати реальністю.
12-річна Джорджі (виразний дебют Лоли Кемпбелл) намагається пристосуватися до дорослого життя після смерті матері в сучасній міській драмі «Забіяка» (Scrapper), яка отримала Гран-прі журі у секції світової драми. Дівчинка-тинейджер, що рано подорослішала, живе в квартирі в передмісті Лондона і разом з дружком на ім’я Алі заробляє на життя крадіжкою велосипедів. Але на горизонті з’являється Джейсон (Харріс Дікінсон), який стверджує, що він – її біологічний батько, і все в житті Джорджі змінюється.
Режисерський дебют британки Шарлотти Ріган відрізняє гумор, легке дихання, ексцентрика і нетривіальність сюжетних ходів, серед яких знаходиться місце, наприклад, навіть історії про павуків, що говорять.
Критик Деймон Уайз з Deadline Hollywood підкреслює, що все у фільмі тримається на двох головних акторах, які чудово передають непросту динаміку зближення дуже різних характерів.
Журі секції світової документалістики вирішило вручити Гран-прі чилійській стрічці «Вічна пам’ять» (The Eternal Memory) режисера Маїті Альберді.
Аугусто та Пауліна живе разом 25 років. Вісім років тому лікарі діагностували у Аугусто хворобу Альцгеймера. З того моменту його дружина Пауліна стала невідлучною доглядальницею, яка невтомно тренує його згасаючу пам’ять. А згадати йому є що, адже Аугусто довгі роки був одним із провідних публіцистів та телекоментаторів Чилі.
Поняття пам’яті має у фільмі два вимірювання, що сполучаються. Громадське, пов’язане з колишньою діяльністю Аугусто з позбавлення нації спадщини режиму Піночета та відновлення пам’яті про «зниклих» противників фашистської хунти. І особисте, в якому розгортається запекла битва Пауліни за збереження залишків його пам’яті, тобто фактично за продовження його осмисленого існування.
Консерватори та радикали
“Фестивальним фаворитом”, за підсумками опитування глядачів у всіх секціях програми, проголошено американську стрічку “Радикал” (Radical) режисера Крістофера Залли. У її центрі – історія шкільного вчителя Серхіо Хуареса (у блискучому виконанні Еухеніо Дербеса) із мексиканського містечка на кордоні зі США, заснована на реальних подіях. Вчитель – новатор і романтик, який за допомогою неортодоксальних методів викладання намагається вселити у своїх підопічних інтерес до знань та принципів моралі. Цим він частково нагадує героя В’ячеслава Тихонова у радянській стрічці «Доживемо до понеділка».
Серед американських документальних стрічок симпатії публіки викликав фільм-розслідування “За межею утопії” (Beyond Utopia) режисера Мадлен Гевін. За допомогою прихованої зйомки їй та її колегам вдалося сфотографувати смертельні небезпеки переходу кордону, що відокремлює Північну Корею від решти світу. Північнокорейські прикордонники можуть вбити на момент переходу кордону. Можуть схопити, спричинити тортури і відправити до концтабору. Але кількість охочих у будь-який спосіб вибратися зі страшної «комуністичної утопії» не зменшується, що викликало до життя цілу професію «брокерів», які за чималі гроші проводять втікачів із КНДР через кордон.
Відразу два фільми про Іран та перську культуру відзначені преміями публіки.
У секції світової драми цієї нагороди отримала стрічка «Шейда» (Shayda) австралійки іранського походження Нурі Ніасарі. Героїня фільму Шейда знаходить в Австралії притулок для себе та 6-річної дочки Мони, пішовши від…
