“Чорні російські: Червоний експеримент” (Black Russians: The Red Experiment). Так інтригуюче називається новий документальний фільм режисера Олени Демиковської (Yelena Demikovsky), який був показаний днями в Інституті Харрімана, дослідному центрі при Колумбійському університеті.
Як розповіла після перегляду Олена Демиковська, цей фільм – перший сегмент великого документального проекту, що складається щонайменше із трьох частин. Фільм фокусується на долях афроамериканців, які у першій половині 20 століття пов’язали своє життя з Радянським Союзом. Люди різних професій – інженери, будівельники, фахівці з бавовни, вони поїхали з Америки від сегрегації та насильства, поїхали з країни, охопленої Великою депресією, залучені антирасовою комуністичною риторикою. Але чи знайшли вони волю, яку мріяли? Чи шкодували вони, їхні діти та онуки, про доленосне рішення переїхати до Радянського Союзу? Використовуючи унікальні архівні матеріали, свідчення членів сімей «чорних росіян» та думки експертів-істориків, режисер відтворює драматичні життєві колізії та вибагливі лінії доль своїх героїв.
У центрі першої частини фільму – його головна героїня Олена Ханга, яка стала зіркою російського телебачення у 90-ті роки минулого століття та на початку 21-го. Бабуся і дідусь Олени були серед тих прекраснодушних американців, хто повірив гарним гаслам радянської пропаганди і переїхав до країни «соціалізму, що переміг».
Олена Демиковська народилася у Радянському Союзі та у 90-ті роки переїхала до США. Вона заснувала у Нью-Йорку незалежну кіновиробничу компанію Red Palette Pictures. Її приваблюють сильні, неабиякі характери, які ніколи не зупиняються в русі до своєї мети.
У послужному списку Олени Демиковської кілька документальних стрічок, які вибороли призи на міжнародних кінофестивалях. Серед них – «Історія Фініста» (The Story of Fenist), «Щасливі бути такими» (Happy To Be So) і «Віра: інтимний малюнок» (Vera: An Intimate Sketch). Вона також виступила режисером та продюсером кількох ігрових короткометражок.
З Оленою Демиковською з сервісу Zoom поговорив кореспондент Російської служби «Голосу Америки».
Олег Сулькін: Олено, що спонукало вас взятися за цю тему?
Олена Демиковська: Рішення робити цей фільм стало і для мене несподіванкою. Багато років тому я побувала на конференції славістів у Бостоні. Випадково натрапила на книгу професора Елісона Блейклі про роль чорношкірих американців у російській історії. Один із глав особливо зацікавив – він розповідає про афроамериканців, які у 20–30 роки минулого століття вирушили до Радянського Союзу, захоплені ідеєю будівництва справедливого суспільства.
На одній із ілюстрацій не можна було не впізнати Джеймса Паттерсона, якого ми всі пам’ятаємо за роллю чорношкірого малюка в найпопулярнішій комедії «Цирк». Джим, який уже давно живе у Вашингтоні і з яким я згодом потоваришувала, виявився сином одного з тих афроамериканців, який приїхав до СРСР 32-го року і там залишився. На мій подив їх виявилося чимало – темношкірих американців, які приїжджали у 20–30 роки навчатися, жити та працювати до Радянського Союзу. Деякі з них одружилися з російськими жінками, завели сім’ї, дітей. Але хто це сьогодні знає? І я подумала: добре було б зібрати щось на кшталт симпозіуму, запросити їх усіх. Досвід у цій справі в мене вже був, я на той час вже організувала два симпозіуми, присвячені пам’яті Рудольфа Нуреєва. Тоді я познайомилася з Елісоном Блейклі. Ми з ним довго обговорювали цю тему. Оскільки я вже здобула в Бостоні ступінь магістра з відео та ТБ, то подумала, що краще зробити документальний фільм. Адже ні в Росії, ні в Америці ця тема майже не висвітлювалася.
О.С.: А чому, на вашу думку?
О.Д.: У Радянському Союзі у 30-ті настав час сталінських репресій та Залізної завіси. 37-го почався великий терор. Сталін запропонував усім, хто приїхав будувати велику державу, або залишитися тут назавжди, відмовившись від громадянства своєї країни, або їхати. Їхній приїзд і позитивний внесок в економіку та культуру СРСР на той час уже ніяк не вписувалися в пропагандистські кліше про «кільце ворогів», про «західні шпигуни». Долі більшості іноземців, що залишилися, виявилися сумними. Багато хто був відправлений до ГУЛАГу або розстріляний.
О.С. Це стосувалося й темношкірих американців?
О.Д.: В деякій мірі. Хтось ще раніше повернувся до США, хтось поїхав у 37-му, а хтось залишився, бо мали вже сім’ї та дітей. Драматична і повчальна, наприклад, доля Ловетта Форта-Уайтмена. У 30-х він був викладачем у радянській школі, а раніше працював у Комінтерні. Його називали «найчервонішим із чорних». Дуже освічена, висококультурна людина, яка вірила у комуністичні ідеї. Гучно висловлював сумніви щодо правильності курсу партії. Він був, звичайно, заарештований і помер у таборі на Колимі.
О.С.: Ви сказали, що і в Америці цю тему не висвітлюють…
О.Д.: Раніше не висвітлювали, що багато в чому пов’язано з маккартизмом і Холодною війною. А багато з тих, хто поїхав до Радянського Союзу, вважалися такими, що співчувають комуністичним ідеям. І ще якось незручно було визнати, що великий бізнес Америки, провідні промисловці, зокрема Генрі Форд, спочатку допомагали більшовикам, брали активну участь в індустріалізації СРСР. Нині інтерес зростає. В останні років десять у США почали багато говорити і писати про «червоних чорних».
О.С. Ви кажете, що плануєте фільм у трьох частинах. У першій ви познайомили глядачів із Оленою Хангою, вона тут головний герой. Чому ви обрали її? Чи будуть такі самі герої у другій та третій частинах?
О.Д.: Олена Ганга цікава з низки причин. Вона, напевно, найвідоміша афроамериканка, яка живе у Росії. Дивовижна історія її сім’ї. Її бабуся Берта Бялек і дідусь Олівер Голден обидва американці, які вирішили виїхати з Америки до СРСР, причому дідусь – чорношкірий, а бабуся – біла та ще й дочка рабина. За професією Олівер агроном-селекціонер, став у СРСР фахівцем з бавовни. 37-го дивом уникнув арешту в Узбекистані, де вони проживали. Атмосфера терору діяла на них гнітюче. Вони постійно втрачали друзів. Квартири в будинку, де вони жили, одна за одною опечатувалися через арешти мешканців. Після того випадку у 37-му Олівер пішов у глибоку депресію та помер у 1940 році від серцевої недостатності.
Мама Олени Хангі, Лія Голден, навчалася у Московському університеті, стала великим вченим-африканістом. Вона дружила з дочкою Сталіна Світланою Алілуєвою. Коли відкрився Університет дружби народів імені Патріса Лумумби, Лія познайомилася з майбутнім студентом-африканцем Абдулою Касімом Хангою, який згодом став прем’єр-міністром Занзібара (він загинув у в’язниці, куди його покинули після державного перевороту. – Ред.). А Олена Ханга стала у 90-ті телезіркою у перебудовній Росії, автором та ведучим цілого ряду програм та ток-шоу.
О.С.: Тобто саме ця родина, її три покоління – колективний герой майбутньої трилогії?
О.Д.: Так, ця сім’я проведе глядача як червону нитку через різні епохи – 30-ті, Холодна війна, перебудова. Долі цієї сім’ї дозволяють наочно показати історію і сегрегаційної Америки, і репресивної Росії. І всі історії інших «чорних росіян» зливатимуться воєдино як струмки в одну спільну річку. Щоправда, мій європейський продюсер Джейн Куіглі вважає, що якщо виникне інтерес до інших родин, ми можемо зробити серіал.
О.С.: Серед гостей та коментаторів фільму не можна не згадати легендарного співака та громадського діяча Гаррі Белафонте. Ви зробили оригінальне інтерв’ю з ним чи використовували чиюсь зйомку?
О.Д.: Звісно, це оригінальне інтерв’ю. Досягти зустрічі було складно. Але вийшло. Спочатку знайомство у його офісі у мідтауні, а потім і зйомка. Я тоді дружила з власниками ресторану «Moscow 57» у даунтауні Нью-Йорка, якого нині вже немає. Запропонувала їм зняти інтерв’ю у них у ресторані. Вони були щасливі та закрили ресторан під час зйомки. Білафонте, дізнавшись, що це буде російський ресторан, спитав: «А пельмені дадуть?» Пельмені для високого гостя ліпив особисто шеф-кухар Сет Голдман. Гаррі дав нам двадцять хвилин, але ми проговорили з ним набагато довше. Він і пельмені з’їв, і чарку горілки випив. Приголомшлива, харизматична особистість, дивовижне почуття гумору.
О.С.: На презентації фільму в Інституті Харрімана ви різко висловились проти агресії Росії в Україні. І запевнили, що тепер ви до Росії ні ногою. Чи не боїтеся спалювати мости?
О.Д.: Коли війна в Україні почалася, я, як і багато хто, відчула жахливий шок. Він був пов’язаний і з війною, і про те, як змінилися мої стосунки з тими, кого я вважала своїми друзями. Я почула від них, що не все так однозначно, а деякі просто перестали зі мною спілкуватися. З іншого боку, ті друзі, які засуджують Росію за агресію, або виїхали з країни, або просто мовчать від жаху, втопивши депресію. Для мене, на жаль, Росія закрилася назавжди. Це країна-окупант. І відчуття жаху та сорому не минає.
О.С.: Коли ви знайомитеся з американцями, кажете їм, що ви російська?
О.Д.: Звичайно. Я це не приховую. До речі, народилася я в Україні, у Харкові, правда там майже не жила.
О.С.: Зараз багато хто на Заході вважає слово Russians, російським, токсичним, насторожено ставляться до тих, хто розмовляє російською, часом навіть не вникаючи в те, на чиєму ви боці в цьому конфлікті. Вам це заважає? Чи не побоюєтеся, що ця ворожість негативно позначиться на долі вашого фільму тільки тому, що в його назві є слово Russians?
О.Д.: Ні, анітрохи. Поки що реакція на назву дуже сприятлива. Люди висловлюють цікавість та здивування. Американські чорні у Росії?! Ось це так! І що це за «червоний експеримент»? Я живу в Нью-Йорку, постійно знайомлюся з новими людьми, переважно англомовними. Ніякого відторгнення, жодної неприязні я не відчуваю. Навпаки, всі запитують про війну та моє ставлення до Росії.
О.С.: Я розумію, що зараз складний час для озвучування конкретних планів, і тим не менш – який є приблизний план виходу до глядача всіх трьох серій фільму?
О.Д.: В даний час ми шукаємо дистриб’юторів. Першу серію можна показувати як окремий фільм, що ми робимо.
