У конкурсній програмі Міжнародного фестивалю документального кіно Artdocfest/Riga є один фільм, який також фігурує у шорт-листі премії Американської кіноакадемії «Оскар» у відповідній категорії. Це українсько-польсько-французька стрічка “У дзеркалі заднього виду” молодого польського режисера Мачека Хамели.
Він має ступінь магістра французької літератури в Університеті Сорбони і є володарем премії Doc Alliance Award (Канни, 2021).
Формально, «У дзеркалі заднього виду» – типовий представник популярного жанру road movie, тобто фільму-подорожі, дія якого розгортається, поки герої добираються на автомобілі з пункту відправлення до пункту призначення. Але в даному випадку, оскільки це не художній фільм, а документальний, не буде захоплюючих погонь, сутичок «хороших хлопців» із «поганими», швидкоплинних любовних зв’язків тощо.
Все простіше і водночас драматичніше: невеликий міні-вен, за кермом якого сидить польський водій, він же автор фільму, що їде зі східних областей України, охоплених війною, у відносно мирні та безпечні західні області. У фургоні сидять українці, які рятуються від російської агресії, в дорозі вони поділяються між собою своїми історіями.
У першій же групі мимовільних мандрівників привертає увагу літня пара, яка згадує, що вдома вони залишили коня і корову. Про останню журиться господиня, кажучи, що корова була така гарна, спокійна, як вона її кохала і, відвернувшись до вікна, жінка витирає сльози, що котилися з очей. На іншій зупинці при посадці в автомобіль раптом лунає крик, і камера показує чорно-білого кота, що вискакує з кошика і мчить до спорожнілого рідного будинку. Жінка, вже сидячи в салоні, гладить м’якаючого втікача і вибачається тоном пояснює, що коту тільки п’ять місяців і він ніколи ще не їздив у машині.
«Цей фільм спеціально зроблений дегероізованим чином»
Після демонстрації цього фільму кореспондент Російської служби «Голосу Америки» поговорила з відомим журналістом та музикознавцем Артемієм Троїцьким, який останні кілька років живе у Таллінні.
Він розповів, що товаришує з директором фестивалю Віталієм Манським багато років, і навіть колись допоміг йому зняти фільм про рок-барда Олександра Башлачова. Також Троїцькому доводилося в минулому бути у складі журі фестивалю, а зараз він заїхав на Artdocfest/Riga фестиваль з власної ініціативи.
На питання, чим його зачепив фільм «У дзеркало заднього виду», Троїцький відповів: «По-перше, він дуже незвичайно знятий, майже весь фільм йде на одному плані, змінюються лише персонажі і він абсолютно природний – у ньому немає жодної награності, ніякої постановочності. Це абсолютно чесний і об’єктивний миттєвий знімок реальності, і це справляє величезне враження. Більше, ніж роблять страшні телевізійні репортажі з будинками, що горять, вибухами до яких ми вже, на жаль, звикли. А тут просто обличчя людей, невимушені розмови. Адже вони не стільки відповідають на запитання, скільки самі щось говорять, бурмотять і це чудово».
Артемій Троїцький наголосив, що він захоплюється Мачеком Хамелою, бо той став волонтером і займається вивезенням незнайомих людей з окупованих територій, причому абсолютно безкоштовно та ризикуючи власним життям. «Я навіть хотів його запитати на обговоренні фільму, які були найстрашніші епізоди під час цих подорожей та цих зйомок, чи підпадали під обстріли, бомбардування, чи зустрічали російських окупантів, але передумав. Тому що цей фільм спеціально зроблено таким дегероізованим чином і саме по собі це дуже здорово. Мачок молодець і як волонтер, і як кінематографіст», – додає музикознавець.
«Зустріч незнайомих сімей народжувала цікавий обмін інформацією, обмін досвідом»
Кореспондентові Російської служби «Голосу Америки» вдалося поговорити і з самим автором фільму «У дзеркалі заднього виду».
Мачек Хамела (Machek Hamela) розповів, що спочатку він їздив без камери і просто вивозив людей, подібно до багатьох інших волонтерів. Потім з березня 2022 року ми почали знімати, а я продовжував їздити до вересня того ж року. Потім до травня 2023 року продовжувався монтаж, і це була дуже велика робота, причому не тільки моя, а й усієї команди».
Скільки кілометрів довелося проїхати українськими дорогами Мачеку та його пасажирам, ніхто не рахував, тим більше що за півроку він їздив на чотирьох машинах. До речі, один автомобіль йому надала в’єтнамська родина, яка живе у Варшаві. За цей час Мачек Хамела вивіз до безпечних регіонів України близько чотирьохсот людей. «І була ще велика кількість людей, яких ми допомагали евакуювати або автобусами, або такими ж машинами», – додає режисер. І уточнює, що всього у фільм «У дзеркалі заднього виду» потрапили історії п’ятнадцяти поїздок, тобто оповідання приблизно вісімдесяти людей.
«Найважливіше для нас було показати, як розповіді про своє життя виникають у момент роздумів: коли очі людей дивляться вперед, туди, куди їде наша машина, і в цей час вони говорять про те, що з ними сталося, що вони покинули, що з ними буде. Із цього народжуються розмови і люди починають ділитися тим, що відбувається у них у головах. І це я хотів показати», – розкриває свій задум автор стрічки «У дзеркалі заднього виду».
Ще одна група – жінка та дві молоді дівчата були серед тих, хто був у «Азовсталі». Вони розповідають, що коли виїжджали з міста, з ними було кілька молодих хлопців. «Ми пройшли 23 блокпости, все було нормально, хлопців пропускали, а на останньому всім дозволили їхати, окрім одного. Зовсім хлопчик, у нього був рюкзак з чистими шкарпетками, футболкою та туалетним приладдям. Ми на нього чекали 45 хвилин, але його прямо на посаді насильно переодягли у російську військову форму і сказали, що він тепер у російській армії. Ми всі плакали, і він плакав, дивлячись на нас», – розповідає старша з азовчан.
Мачек Хамела вважає, що такий ступінь відвертості пасажирів став можливим завдяки невеликій місткості машини – на сім-вісім людей: «Коли заходиш у салон, одразу з усіма знайомишся, бо там їдуть лише дві-три сім’ї. А якби було п’ять-шість сімей, то було б, як у автобусі, коли всі мовчать. А тут зустріч незнайомих сімей народжувала цікавий обмін інформацією, обмін досвідом. І я вважав, що це буде найцікавішим».
У фільм не увійшли епізоди зустрічей водія та пасажира з російськими окупаційними патрулями. Насправді подібних епізодів, за словами Мачека Хамели, було достатньо: «Були обстріли, вибухи мін. Але проблема в тому, що такі моменти перевертають камеру людей на мене, на те, куди ми ховаємося. І це вже інший фільм».
На афіші фільму відображено кадр, коли дівчинка 5-6 років показує на камеру аркуш паперу з рукописним текстом. Це Софійка, яка їде разом із бабусею, мамою, подругою та маленьким братиком. У фільмі вона кілька разів виймає з кишеньки куртки, розгортає та показує цей листок. На звороті видно якийсь дитячий малюнок. Водій запитує у неї – що там написано, але дівчинка ще не вміє читати, тому вона простягає йому листок, уважно стежачи за ним очима. За виразом обличчя дитини зрозуміло, що цей листок для неї надзвичайно дорогий, він, ймовірно, все, що в неї залишилося від мирного дому та сім’ї. Водій каже, звертаючись і до Софійки та до глядачів, що на ньому прізвища, імена, по батькові її батьків, їх номери телефонів, адреса та дані самої дівчинки.
Польський режисер одразу зрозумів, що ця історія має увійти до фільму. «Там ми показуємо сім’ю, яка заходить у вен і навіть не знає, куди їм подітися – до Польщі, Західної України? Просто кудись. Вийшла дуже відверта розмова між бабусею та донькою про те, де безпечно?
Але кожна з таких історій у нас у чорновому варіанті тривала півгодини, і нас треба було всі ці історії скоротити до п’ятихвилинних епізодів. І це була дуже велика робота», – розводить руками Мачек Хамела.
Наприкінці розмови режисер сказав, що всі герої його фільму живі, деякі навіть подорожують із цим фільмом світом, наприклад, дівчина з Конго представляла нещодавно цей фільм у Парижі. Вона перенесла кілька операцій на стегні, вже може ходити і зараз живе у Берліні.
А є й ті, хто вже повернувся до України та живе вдома. “Я з деякими спілкуюся, іноді вони мені пишуть”, – свідчить Мачек. І підсумовує: Цей фільм був зроблений так, щоб люди в Європі могли побачити себе на одному з цих сидінь цього міні-вена. І подумати: “Чи я зробив достатньо, щоб самому не опинитися на цьому місці?”. І це була наша головна ціль».
Мачей Хамела також сказав, що нерідко чув висловлювання про те, що фільм «У дзеркалі заднього виду» добре було б показати в Росії. Але сам він поки не уявляє, як це можна було б здійснити за нинішніх умов, оскільки, на його думку, люди в Росії перестали вірити в те, що їм показує кожна зі сторін. І в цьому – одна з найбільших проблем.
«Це найголовніша тема на сьогодні, важливіше за неї нічого немає»
Зі свого боку, Артемій Троїцький вважає, що війна Росії проти України стала об’єктом дослідження режисерів різних країн тому, що вона зрозуміла всім, на відміну від того, що відбувається, наприклад, на Близькому Сході. «Війна в Україні відбувається майже в нас удома. Ми на щастя не потрапляємо під обстріли та бомбардування, але ми знаємо тих людей, які під ними живуть – у мене багато друзів в Україні. Ми знаємо і тих, хто здійснює цю інтервенцію з іншого боку. Я б не сказав, що знаю когось із військових, з цією кастою на батьківщині я ніколи не спілкувався. Але з боку пропагандистів і серед противників війни з іншого боку, яких саджають, заарештовують, видавлюють із країни, з багатьма я добре знайомий…».
Троїцький наголошує, що це не якась абстрактна війна, тому багатьом людям дуже хочеться якимось чином у ній взяти участь у ній на тій стороні, яку вони вважають «стороною добра». І допомагають цій стороні перемогти своїми роботами – публіцистикою, фільмами, репортажами. «Це все від пристрасного та абсолютно безкорисливого бажання якось допомогти цим “воїнам світла”», – переконаний Артемій Троїцький.
А кінокритик Антон Долін у розмові з кореспондентом Російської служби «Голосу Америки» називає це абсолютно закономірним: «Це найголовніша тема на сьогодні, важливішої за неї нічого немає, принаймні в наших “палестинах” – у наших краях, колишніх республіках СРСР. Та частина Росії, яка не збирається заплющувати очі і готова дивитися чесно на те, що відбувається, і це досить велика частина…
