Анімаційна документальна драма «Схід Аврори» (Aurora’s Sunrise) висунута Вірменією на премію «Оскар» у категорії «найкращий міжнародний фільм». 23 жовтня у Голлівуді у присутності режисера фільму Інни Саакян (Inna Sahakyan) відбудеться північноамериканська прем’єра фільму у рамках фестивалю Animation is Film.
Світова прем’єра “Сходу Аврори” відбулася на найбільшому анімаційному кінофестивалі в Аннесі (Франція). На міжнародному фестивалі “Золотий Абрикос” у Єревані стрічка отримала приз “Срібний Абрикос”.
Декілька європейських фестивалів, включаючи IDFA в Амстердамі, також планують показати «Схід Аврори» у своїх програмах.
У центрі сюжету – справжня історія вірменської дівчинки Аврори Мардіганян, яка дивом урятувалася від смерті під час геноциду вірмен 1915 року. Після того, як майже всі її рідні були вбиті, а рідне село повністю розорили, Аврора пережила мандри сирійською пустелею і була продана в сексуальне рабство. Пройшовши неймовірні випробування, через чотири роки вона опинилася в Нью-Йорку, де її історія набула широкого резонансу. Аврора стала в Америці медійною сенсацією та зайнялася організацією допомоги дітям, які вціліли жертвам геноциду.
У прес-релізі фільму повідомляється, що створений із цією метою фонд врятував життя 132 тисячам сиріт і зібрав 116 млн доларів. У голлівудському німому фільмі “Аукціон душ” (Auction of Souls), який став хітом, Аврора зіграла себе. Фільм довгий час вважався втраченим, але у 90-ті роки було виявлено його плівки приблизно на 20 хвилин.
“Схід Аврори” – копродукція Вірменії, Німеччини та Литви.
Кореспондент Російської служби «Голосу Америки» поговорив з сервісу Zoom з Інною Саакян, яка на той час перебувала в Марселі.
Олег Сулькін: Інно, що вас привело до Марселя?
Інна Саакян: Я тут беру участь у форумі жінок-кінематографістів Середземноморського регіону. У рамках пітчингу я робила презентацію свого нового проекту.
О.С.: Ми, як останнім часом анімація стрімко розширює охоплення тематики. І все одно дещо несподівано використання її для розповіді про таку страшну трагедію, як геноцид вірмен на початку 20-го століття. У вашому фільмі анімація поєднується із фрагментами архівного інтерв’ю з Авророю Мардіганян та кадрами з німого фільму «Аукціон душ». Ви з самого початку вирішили поєднати ці формати?
І.С.: Хочу уточнити: документальна анімація вже відносно давно використовується у кіно. Мої два найулюбленіші фільми у цьому форматі – «Персеполіс» (Persepolis, фільм режисерів Марджани Сатрапі та Вінсента Пароно 2007 року) та «Вальс з Баширом» (Waltz with Bashir, фільм режисера Арі Фольмана 2008 року). Найгучніше кіно цього жанру – «Втеча» (Flee, фільм Йонаса Расмуссена 2021). Але для Вірменії це знову. Це перший анімаційний повнометражний документальний фільм про геноцид вірменів.
О.С.: Як виникла ідея фільму?
І.С.: З архівних інтерв’ю Аврори Мардиганян, які я побачила випадково, роблячи рисерч на іншу тему для Інституту Зоряна – некомерційної організації, яка працює зараз у Канаді та вивчає історію вірменського народу. Вони збирали відеосвідчення жертв геноциду. Серед цих записів я знайшла інтерв’ю Аврори. Коли я побачила, як вона розповідає свою історію, я зрозуміла, що люди мають дізнатися про неї. Її історія є унікальною. І глибину її характеру могла передати лише анімація.
О.С.: Чому анімація?
І.С.: Тому що анімація може передати світло, фактуру, настрій. Ще один важливий фактор: історія Аврори дуже важка, сповнена страждань. Анімація дозволяє розповісти її з певної дистанції. Тобто ти бачиш і розумієш, що відбувається, і водночас непрямо. Анімація дає можливість використовувати символи та алегорії. Ми мали можливість робити докудраму, але ми всі, наша творча група, вирішили робити анімацію.
О.С.: А ви раніше колись знімали анімаційне кіно?
І.С.: Ні. Ніколи.
О.С.: Чи було відчуття ризику? Адже ви увійшли до нової для себе сфери.
І.С.: Так звичайно. Я раніше робила тільки документальне кіно, так що будь-який варіант із двох – анімація чи документальна драма – був чреватий ризиком. Кіно – колективне мистецтво. У нас була дуже гарна команда. У мене ніколи не було амбіцій робити все самою. Ми робили анімацію спільними зусиллями двох студій – вірменської та литовської. Все було вперше, та ще й такого масштабу. А тут почалася пандемія ковида. І трохи згодом до Вірменії прийшла війна. Через що ми пройшли, роблячи цей фільм, важко описати.
О.С.: Скільки часу зайняв весь проект?
І.С.: Більше семи років, з яких понад три роки зайняли підготовку сценарію, дослідження матеріалів та пошук фінансування. І приблизно три з половиною роки зайняло саме виробництво.
О.С.: У який момент вас застав ковид?
І.С.: Під час виробництва, під час зйомок на зеленому тлі. Ми вже зняли Америку, треба було знімати Вірменію, але нам довелося зупинитись.
О.С.: Як ви виходили зі становища?
І.С.: Знімати було не можна, але всі ілюстратори та аніматори і у Вірменії, і у Литві працювали дистанційно з дому. Все йшло дуже повільно, здавалося, що ми ніколи не закінчимо. Але найважчий період випав на 2020-й, коли розпочалися бойові дії проти військ Азербайджану у Нагірному Карабаху. Частина знімальної групи вирушила на війну. Це був критичний момент для зйомок. Я дуже вдячна литовцям, вони багато що взяли тоді на себе. У нас був і третій партнер Німеччина. Вони відповідали за музичну частину.
О.С.: Ви згадали «зелене тло». Розкажіть трохи про технологію. Що є основою анімаційних кадрів?
І.С.: Ця технологія називається “перекладка” (покадрова зйомка плоских фігур з паперу або картону). Якби ми працювали не на комп’ютері, використовували б фігури з паперу. Ми не малюємо 24 кадри на секунду і навіть 12 не малюємо. Діснеєвський тип мультиплікації – це дуже дорого і довго, як і 3D. У нас у кадрі лімітований рух. Ми використовували фотошоп та комп’ютерні спецефекти, тобто зелений екран. Спочатку я зробила, звичайно, розкадрування. Вибрала потрібні шматочки інтерв’ю Аврори, фрагменти її фільму «Аукціон душ». Весь таймлайн фільму, всі 90 хвилин, із цими шматочками стояв у мене на моніторі, а анімаційні фрагменти відповідно до сценарію, звичайно, заповнювали вільні проміжки. Спочатку з анімацією нічого не виходило. Рух виходив дуже погано. І тоді нам довелося все знімати із живими акторами на зеленому тлі (технологія хромакей). Ці складні зйомки робив досвідчений режисер ігрового кіно Рубен Газарян. Маючи перед очима зняті епізоди з акторами, ми з аніматорами вибирали потрібні кадри. До кожного анімаційного фрагмента вибиралася необхідна швидкість зміни кадрів – коли 2 кадри на секунду, коли 4, коли 10, залежно від мистецького завдання передачі характеру руху, виразів осіб, емоцій.
О.С.: А де ви знайшли типи осіб, особливості антуражу, одягу та житла?
І.С.: Ми спиралися на документальні джерела на той час – кінохроніку, фотографії, малюнки. Я сама побувала у всіх місцях, де жила Аврора, – у Нью-Йорку, у Туреччині, у тому числі у селі, де жила її родина. Наскільки це можливо, ми прагнули максимальної правдивості. Звісно, зверталися до істориків.
О.С.: Як формувався бюджет фільму?
І.С.: Ми довго не розпочинали зйомки – шукали гроші. Бюджет наш у результаті виявився значно скромнішим, ніж у аналогічних європейських проектів. Частина людей працювали безкоштовно або за свідомо низькими розцінками. Людський фактор виявився дуже важливим. Крім трьох країн-партнерів – Вірменії, Литви та Німеччини, нам надав допомогу Eurimages – Європейський фонд підтримки спільного кіновиробництва та прокату. Інститут Зоряна також брав участь у фінансуванні. Допомогли і невеликі гранти від різних фондів та товариств.
О.С.: Ваш фільм висунутий Вірменією на премію «Оскар» у категорії «найкращий міжнародний фільм». Якою була ваша реакція?
І.С.: Спочатку я зраділа, а потім почала думати про те, з ким нам доведеться змагатися і які величезні кошти великі студії вкладають у рекламу та популяризацію фільмів під час передоскарівських перегонів. Ці суми набагато більші, ніж весь наш скромний виробничий бюджет. Але ми сподіваємось на диво. Нам важливо потрапити до шорт-листу. Для Вірменії дуже важливо, щоб історію Аврори дізналися якнайбільше людей у світі. Адже геноцид 1915 року – це наш незагойний біль.
О.С.: Адже минуло вже понад сто років…
І.С.: Так, але річ у тому, що Туреччина, винуватець геноциду, продовжує відмовлятися визнавати його. Так, багато країн визнали геноцид вірмен, включаючи США, і ми дуже їм усім за це вдячні. Коли Туреччина визнає цей факт, рана почне затягуватись. Зараз політична ситуація і в нашому регіоні, і у світі дуже складна, і ми можемо лише сподіватися на краще. Історія юної дівчини Аврори може стати прикладом самовідданості, хоробрості та доброти для багатьох людей. Це нагадування, що історія повторюється, що потрібні зусилля багатьох, щоб виправити ситуацію і покращити життя людей.
О.С.: Розкажіть про себе, як прийшли в кіно.
І.С.: Я народилася у Вірменії, Закінчила Академію мистецтв у Єревані, отримала диплом мистецтвознавця. Писала дисертацію про Параджанова, але не закінчила. До кіно я потрапила, можна сказати, випадково. З 2002 року почала працювати на студії документальних фільмів менеджером офісу. Освоювалася у новій для мене сфері, набиралася досвіду. У 2007 році розпочала роботу над своїм першим повнометражним документальним фільмом «Останній канатоходець Вірменії» (Armenia’s Last Tightrope Dancer) разом із режисером Арманом Єріцяном. Закінчили його у 2010 році. Картину дуже добре прийняли, показали на багатьох міжнародних кінофестивалях та по ТБ у різних країнах, у тому числі у США на каналі PBS. Після цього багато працювала як продюсер. Народила другу дитину, у мене дві дівчинки. Старша навчається в інституті, молодша – у школі. Мій другий повнометражний фільм «Крейда» (Mel) розповідає про штангістку-трансгендера, яка змінила стать. Це була копродукція з Нідерландами та Японією. Робота над фільмом про Аврора йшла майже паралельно, але я закінчила «Крейда» трохи раніше, ніж «Схід Аврори».
