Михайло Бородін: «Насильство щодо мігрантів щоденно та нескінченно»
Жителі Москви та інших великих міст Росії добре знають цей тип торгівлі. Невигадливі, збиті поспіхом продуктові магазинчики розташовуються зазвичай біля станцій метро, в спальних районах мегаполісу. Асортимент – скорочений. Все необхідне «по мінімуму» – прохолодні напої, консерви, овочі, фрукти, солодощі, алкоголь та цигарки. Графік роботи – цілодобово. За прилавком – продавці, переважно молоді жінки азійської зовнішності.
Хто ці люди? Як вони живуть? Що тягне за собою мігрантів з азіатських республік колишнього Радянського Союзу до російських мегаполісів? На ці питання прагне відповісти новий ігровий фільм «Продукти 24» (Convenience Store), знятий режисером Михайлом Бородіним, уродженцем Узбекистану, за його сценарієм. Ця картина, рідкісна за тематикою та відвертістю підходу, визнана російськими кінокритиками однією з найкращих за 2022 рік.
Головна героїня фільму Мухаббат працює у магазинчику на околиці Москви, в районі Гольяново. Господиня, владна та жорстока Жанна, тримає її та інших дівчат-узбечок у чорному тілі. Умови кабальні: у дівчат забрали паспорти, затримують чи взагалі не платять за роботу, вони стають жертвами сексуального насильства поліцейських.
Працівницям не можна відлучатися – вони живуть у напівтюремних умовах тут же, у складській частині магазину. На додаток до всіх несправедливостей господиня відбирає у Мухаббат її новонародженого сина. Зневірившись домогтися справедливості в російській столиці, дівчина їде додому, в невелике узбецьке містечко. Там вона змушена, щоб заробити на життя, записатися до бригади зі збирання бавовни. Коло її поневірянь далеко не закінчено.
Мухаббат грає дебютантка Зухар Сансізбай. Критики високо оцінили її роботу у фільмі. “Чудова Зухара Сансизбай, – пише Антон Долін на сайті Meduza, – кілька разів за фільм трансформується майже до невпізнанності”.
«На перший погляд це конкретна історія магазину в Гольяновому, але все набагато глибше, – сказала Зухара в інтерв’ю сайту Aфіша Daily. – Коли я працювала над роллю, то намагалася не відштовхуватись від реальності».
Світова прем’єра фільму «Продукти 24» відбулася рік тому на Берліналі у програмі «Панорама», де була зустрінута з великим інтересом, як одна з перших спроб розповісти мовою кіно про тяжку частку мігрантів із Центральної Азії в Росії. Фільм був показаний у кількох російських містах.
Це копродукція Росії, Словенії та Туреччини знята за підтримки європейських фондів допомоги кінематографістам-початківцям. Фільм показувався на багатьох міжнародних кінофестивалях, у тому числі в Лісабоні, Тайбеї, Аммані, Салоніках, Токіо, Лондоні, Сінгапурі та був удостоєний кількох призів.
“Продукти 24” став першою стрічкою весняної кінопрограми “Периферійний зір”, яку організують в Інституті Харрімана при Колумбійському університеті Марк Липовецький та Тетяна Єфремова з метою аналізу антиімперських наративів сучасного кіно Росії.
Кореспондент Російської служби «Голосу Америки» зв’язався з Zoom з Михайлом Бородіним, який перебував у Берліні, і поставив йому кілька питань.
Олег Сулькін: Михайле, не можу не запитати вас: чи ви в Берліні постійно живете чи приїхали у справах?
Михайло Бородін: Я перебуваю в Берліні як учасник програми сприяння режисерам, які зняли одну-дві картини. Пишу сценарій.
О.С.: «Продукти 24» – ваш перший ігровий фільм? А до цього ви зняли документальну стрічку Cotton 100% про збирачів бавовни?
М.Б.: Так, це так, лише з одним уточненням. Я починав із документального фільму про бавовну, Але так вийшло, багато в чому через «Ковід», що над ігровим та документальним фільмами я працював паралельно.
О.С.: Етнічні анклави у містах Росії існували з давніх-давен. Після розпаду СРСР стало помітно більше двірників – таджиків та киргизів. А ось дрібна роздрібна торгівля у вигляді магазинчиків зараз, як ви показали у фільмі, стала у ряді місць вотчиною мігрантів із Узбекистану. Чому?
М.Б.: Таджики та киргизи працюють не лише двірниками. Скажімо, вихідцям із Киргизстану легше отримати російські паспорти, тому мають більше шансів отримати більш кваліфіковану і високооплачувану роботу. Система сучасного рабства влаштована ієрархічно. Закони написані так, що не порушити їх мігранту просто неможливо, навіть за всього бажання дотримуватися всіх норм і правил. Найчастіше їм залишається лише груба, підсобна робота з дуже низькою зарплатою, яка виплачується «чорним» або «сірим» готівкою. Роботодавцям вигідніше найняти безправного, безсловесного мігранта, за якого можна не сплачувати податки. Непоодинокі випадки, коли таким людям взагалі не платять за виконану роботу. У них часто забирають паспорти та телефони, тримають фактично у неволі. А скаржитися на свавілля просто нікуди – репресивна поліцейська машина наскрізь пронизана корупцією. Вона не просто ігнорує прохання про допомогу, а є ще одним інструментом залякування та пограбування мігрантів. Так у Росії працюють цілі пласти економіки.
О.С.: У дискусіях про фільм після його показу на Берліналі постало питання: чи можна відвертим показом механізму нового рабства виправити ситуацію чи хоча б якось покращити становище мігрантів?
М.Б.: Я мало вірю, що мистецькі фільми можуть щось змінювати загалом. Багато городян навіть не підозрюють, що поряд з ними існує справжнє рабство. Є, звісно, міжнародні правозахисні організації, які займаються моніторингом сучасного рабства, ознаками якого є підневільна праця, примусові шлюби, сексуалізоване насильство. Вважається, що у Росії 700 тисяч сучасних рабів. Статистика досить умовна – ніхто не займається конкретним підрахунком, а сучасні рабовласники не афішують реальну кількість підневільних душ. Коли з’являється у пресі чергове викриття, коли виходить черговий фільм чи стаття-розслідування – це допомагає вивести проблему з тіні, привернути увагу суспільства до неї. З цього погляду наш фільм може бути корисним. А ось змінити ситуацію кардинально – це, як на мене, утопія.
О.С.: Перша половина фільму – щось на кшталт міського хорору. Люди намагаються виживати у замкнутому просторі магазину. Питання залишається відкритим: чому так багато охочих переселитися до великого міста?
М.Б.: У місті можна покращити своє життя, заробити гроші, там легше загубитись, легше щось приховати. Я сам родом із такої сільської місцевості. Ми знімали частину епізодів на моїй малій батьківщині, в місті Тойтепа в Ташкентській області, зараз він називається Нурафшан. Звичайно, відчуття, що місто може подарувати тобі якісь блага, кличе багатьох у дорогу.
О.С.: Простіше кажучи, мігранти стають у прагненні покращити життя?
М.Б.: Це звучить парадоксально, але багато мігрантів з Узбекистану хочуть жити саме в Узбекистані – будувати будинок, заводити сім’ю, купувати машину. Так, жити хочуть у себе вдома, але через те, що немає роботи, неможливо прогодувати сім’ю та немає соціального ліфта, люди їдуть на заробітки у великі міста, насамперед у Росію. При цьому вони опиняються у дуже важких побутових умовах, які не відповідають мінімальним міжнародним нормам. За можливість заробити доводиться жертвувати комфортом.
О.С.: Вашим героям віриш беззастережно, їх характери переконливі та життєві. Це актори чи непрофесіонали?
М.Б.: Спочатку ми хотіли перенести реальних людей на екран. Але у процесі роботи зрозуміли, що це неможливо. Вийшов би телевізійний серіал на кілька сезонів. Тож якісь образи стали збірними. Але ось, скажімо, господиня магазину Жанна залишилася менш схожою з прототипом. Нам допомагали два кастинг-директори – у Москві та в Узбекистані. В Узбекистані професійні актори були зайняті на всі ролі, а в Москві або напівпрофесійні, або непрофесійні.
О.С.: Чому?
М.Б.: Знайти у Москві професійних акторів азіатської зовнішності виявилося практично неможливо. Це дуже велика проблема. Ролей їм майже немає. Жанну грає якутська театральна актриса Людмила Васильєва. Вона багато років служить у національному театрі Республіки Саха.
О.С.: Один із критиків дорікнув вам, що ви естетизуєте насильство.
М.Б.: Частково це правда. Історія не дозволила зовсім уникнути показу насильства. Інакше цю історію не розказати. У принципі ми вибрали естетську кіномову, яка дозволила нам уникнути натуралізму. Якщо порівнювати рівень насильства в реальності та у нашому фільмі, то можна сказати, що ми не показали нічого. Насильство насправді було щоденним, нескінченним і настільки жорстоким, що мені важко його описати. В однієї з наших героїнь, завдяки яким ми дізналися про подробиці життя мігрантів-рабів, пальці на руках поламані і неправильно зрослися. Її сильно били по обличчю, м’язи обличчя перебиті, і одне око майже не розплющується. Таких жахливих історій було надто багато, щоб умістити їх у просторі одного фільму. Нам би й не повірили, сказали б, що це все вигадки.
О.С.: Вашому фільму рівно рік. Цей рік пройшов під знаком страшної війни, яка змінила життя багатьох людей. А як війна вплинула на азіатські анклави в Росії, у тому числі на працівників таких магазинчиків?
М.Б.: Війна впливає все. Чоловіків-мігрантів, котрі отримали російські паспорти, попереджають, що їх можуть мобілізувати. Потік мігрантів із Центральної Азії до Росії, напевно, дещо знизився, бо через економічні труднощі їм стали менше платити. З іншого боку, величезна кількість тих, хто виїхав з Росії, за цей рік створює спокусу наймати замість тих, хто виїхав дешеву робочу силу у вигляді мігрантів. Я сам поїхав одразу після початку війни і досі знаходжусь у дивному просторі нескінченного переїзду.
