Майже десять років тому світовою сенсацією стала шокова угорська драма “Син Саула” (Son of Saul), де дія відбувається у нацистському таборі смерті Аушвіц (Освенцім). Стрічка режисера Ласло Немеша здобула тоді премію «Оскар» у категорії «найкращий фільм іноземною мовою».
Як вважають аналітики, в оскарівському сезоні 2023-24 років успіх угорської стрічки може повторити британський фільм про Голокост «Зона інтересів» (The Zone of Interest) 58-річного режисера Джонатана Глейзера (Jonathan Glazer), який фігурує в кількох оскарівських. фільм», де він є одним із фаворитів. Минулого року фільм отримав на Каннському кінофестивалі Гран-прі та премію ФІПРЕССІ (Міжнародна федерація кінокритиків).
Але якщо «Син Саула» вражає глядача гіперреалістичною оптикою у показі жахів нацизму, то «Зона інтересів» практично позбавлена кадрів насильства та жорстокості. І лише окремі епізоди нагадують глядачеві, що це фільм про геноцид європейського єврейства, лише знятий із незвичайного – оманливо мирного – ракурсу.
Стіна та стогнання
Ми знайомимося з героями фільму «Зона інтересів» у сонячний полудень. Чоловік і дружина насолоджуються чудовою погодою, влаштувавши пікнік на березі річки на радість своїм п’ятьом дітям. Вони веселяться, дуріють, плескаються в теплій воді. Але коли дружна родина повернеться до своєї оселі, перші нотки тривожності пролунають у саундтреку фільму.
Так, вілла, де живе сімейство, красива, простора та оточена пишним садом. Але поряд з нею, буквально за кілька метрів, тягнеться масивна бетонна стіна з колючим дротом поверху, і вдалині видно якісь похмурі будівлі. Іноді з-за стіни чути якісь приглушені крики, гавкіт собак та одиночні постріли.
Будинок належить коменданту Аушвіца Рудольфу Хессу, одному з найлиховісніших нацистів-катів, який зробив підвідомчий йому табір зразковою машиною масових вбивств євреїв у роки Голокосту.
Дія фільму розгортається в 1943 році, коли конвеєри смерті в Аушвіце-Біркенау, Треблінці та інших нацистських таборах працювали без зупинок. Залишаючись вірним своєї концепції, режисер не показує глядачам того пекла, яке Хесс та його підручні влаштували на території табору для «остаточного вирішення єврейського питання». Натомість глядач виявляється занурений у спокійний ритм рутинного існування його сімейства.
Як і належить бюргерам, вони насолоджуються бездоганним порядком у будинку. Дуже виразний обряд відходу до сну. Щовечора комендант особисто обходить усі покої та приміщення особняку, гасить світло та перевіряє замки.
Вранці Хесс верхи на коні вирушає на службу, а Гедвіг п’є каву з подругами. Поки Хесс невтомно керує масовим знищенням людей, його дружина доглядає свій сад і теплиці, розважає товарок і наглядає за своїми помічницями і помічниками з-поміж місцевих жителів. Після повернення додому з трудового фронту комендант читає дітям книжки на ніч та вечеряє. Разом вони відзначають дні народження та організують пікніки біля річки чи біля басейну.
Віконце в пекло відкриється, коли господиня похвалюється перед подругами красивою хутряною шубою та ювелірними виробами, походження яких не викликає жодного сумніву. Гедвіг крутиться перед дзеркалом у «реквізованій» шубі, і, сміючись, каже своїй матері: «Руді називає мене королевою Аушвіца».
Світ щастя і світ страху тісно співіснують і доповнюють одне одного. Розумний добрив у добривах садівник з числа господарських рабів розвіює попіл з табірного крематорію над квітником, улюбленим дітищем Гедвіг. Ще один слуга, поляк, миє чоботи коменданта, і вода забарвлюється у червоний колір. Старший син господині вдома, граючи з молодшим, жартома замикає того в парнику і виразно шипить, «пускаючи газ».
Люди чи монстри?
В основу фільму «Зона інтересів» покладено однойменний роман британського письменника Мартіна Аміса, опублікований у 2014 році. У романі кілька сюжетних ліній, у тому числі історія нацистського офіцера, закоханого за дружину коменданта табору, та історія одного з в’язнів-євреїв.
Глейзер рішуче обрубав усі бічні лінії та характери. Очевидно, він виходив із того, що жахи таборів смерті ми не раз бачили у кіно. Шок натуралізму як інструмент на психіку глядача, схоже, зовсім не цікавить режисера. Йому набагато цікавіше «пробивати» пристойну рутину побуту табірного коменданта деталями, що говорять на кшталт шуби і «органічних добрив». Недоказаність виявляється сильним тригером, що активізує уяву глядача.
Джонатан Глейзер та його оператор Лукаш Зал знімали фільм недалеко від того місця, де знаходився табір Аушвіц, а зараз розташований, напевно, один із найшоковіших музеїв у світі. Як розповів режисер, з дозволу музейної адміністрації будинок Хесса, в якому той прожив чотири роки, був наново відбудований для зйомки. Оператор користувався замаскованими крихітними камерами, розставленими в різних місцях з розрахунком на те, що актори їх не бачать і будуть природнішими. Систему прихованого відеозапису Глейзер жартівливо називає “Великий Брат у домі нациста”.
«Тому, мабуть, і виникає зловісний ефект таємного спостереження, – пише кінокритик Джастін Чанг на сайті NPR, – коли ми спостерігаємо за персонажами з якоїсь неблизької відстані».
Джастіну Чангу холодна точність Глейзера нагадала стилістику австрійського режисера Міхаеля Ханеке в таких його стрічках, як «Приховане» та «Біла стрічка», де «насильство і зло проступають крізь цілком благополучний побут».
Не дивно, що багато оглядачів згадують у своїх рецензіях знамениту книгу німецько-американського філософа Ханни Арендт «Банальність зла». Адольф Ейхман, про процес над яким писала в цій книзі Арендт, виправдовував жахливі злочини тим, що «виконував накази» та «робив свою роботу». Ця аргументація активно використовувалася Ейхманом та іншими архітекторами Голокосту на багатьох процесах над ними, починаючи з Нюрнберзького.
Ватажків третього рейху часто називають монстрами і упирями, тим самим ніби позбавляючи їх родових ознак людяності. Арендт і, за нею, Глейзер стверджують, що злочини, навіть таких глобальних масштабів, як Голокост, творять саме люди, які в інших своїх іпостасях поводяться як нормальні хомо сапієнс.
Близька думка звучить і у висловлюваннях італійського письменника Прімо Леві, також колишнього в’язня нацистського табору смерті, який наполягав на тому, що саме звичайні люди, а не монстри, здатні вчиняти нечувані злочини.
«Монстри існують, – писав Леві, – але їх кількісно небагато, щоб становити велику небезпеку. Набагато небезпечнішими є звичайні функціонери, готові вірити і діяти, не ставлячи запитань».
Народження майстра
Джонатан Глейзер народився в 1965 році в Лондоні, в північному передмісті Хадлі-Вуд, в заможній єврейській родині. За його словами, тема Голокосту в сім’ї відкрито не обговорювалася, але завжди була незрима.
За чверть століття Глейзер зняв лише чотири ігрові фільми. Вони дуже різні за жанром та стилем, але очевидним потягом до ірраціональності та впевненою візуалізацією прикордонних станів людської психіки він нагадує Романа Поланскі.
Сам він заявляв неодноразово, що надихається фільмами Стенлі Кубріка, а також традиціями італійського та російського кіно. У проміжках між ігровими стрічками він знімає рекламні ролики та музичні кліпи, у чому досяг успіху і що забезпечує йому безбідне існування. Глейзер живе в лондонському районі Камден із дружиною та трьома дітьми.
Вже перший фільм Глейзера «Сексуальна тварюка» (Sexy Beast, 2000), кримінальний трилер із шаленим Беном Кінгслі, вразив зухвалим поєднанням гламуру та експерименту. Самого режисера тоді назвали найамбіційнішим новачком британського кіно свого покоління.
Його другий фільм «Народження» (Birth) зробив широкий крок у бік сюрреалізму та містики. Ніколь Кідман (одна з найкращих її ролей) виступила в ролі вдови, яка схильна повірити в реінкарнацію померлого чоловіка, який набув вигляду 10-річного хлопчика.
Третій фільм Глейзера «Під шкірою» (Under the Skin) – неабиякий науково-фантастичний трилер за романом Мішеля Фейбера, в якому Скарлетт Йоханссон постає в образі еротичної гості з космосу, що холоднокровно вбиває чоловіків-землян у «пізнавальних».
Цікаво, що при всій різниці жанрів і тематики можна перекинути смисловий місток від «Під шкірою» до «Зони інтересів». Адже інопланетянку та нациста поєднує тотальна відсутність жалості та співчуття до людей.
Когнітивний диссонанс
Коли батько Джонатана дізнався, що той знімає фільм про коменданта Аушвіца, його першою реакцією став гнів. Про цей епізод написав журналіст “Гардіан” Шон О’Хаган, який взяв інтерв’ю у режисера.
Як пише журналіст, батько режисера вважав, що не треба ворушити минуле, але син переконував його в тому, що саме відмова від правдивої розповіді про минуле може призвести до повторення таких трагедій, як Голокост.
«Це дуже тривожний фільм, – зазначає далі О’Хаган. – Це, насправді, дослідження екстремального когнітивного дисонансу. Відчуття від фільму не залишало мене кілька тижнів, і я вирушив подивитися його ще раз, щоб спробувати розшифрувати дивне поєднання майже класичного спостереження та миттєвостей несподіваного експерименту, що дряпає душу. Так, у якийсь момент екран забарвлюється у колір крові».
Хесса та його дружину грають німецькі актори Крістіан Фрідель (Christian Friedel) та Сандра Хюллер (Sandra Huller). Майже синхронно з цією роботою вони разом зіграли ще в одному помітному фільмі 2023 року – «Анатомії падіння» (Anatomy of a Fall), який отримав Велику Пальмову гілку в Канні.
Хюллер проголошена Європейською кіноакадемією найкращою актрисою року. На думку критиків, у «Зоні інтересів» їй вдалося створити переконливий образ самозакоханої міщанки, в якій немає жодної частки людяності.
Представляючи фільм на Нью-Йоркському міжнародному кінофестивалі в Лінкольн-центрі, Сандра Хюллер сказала, що зазнала шоку, коли готувалася до ролі Гедвіг та знайомилася з архівними документами про її життя.
«Зізнаюся, мені стало погано, – зазначила вона. – Ніколи не думала, що мені доведеться колись втілити таку героїню».
В останніх кадрах ми побачимо страшні «експонати» музею Аушвіц – гори взуття та волосся вбитих у газових камерах та спалених у печах сотнях тисяч в’язнів. Ці кадри вважатимуться «моментом істини».
Нагадаємо, що після…
