На 90-му році життя у Тбілісі помер видатний режисер грузинського, європейського та світового кіно Отар Іоселіані. З початку 80-х років він жив та працював у Франції. Йоселіані не раз говорив, у тому числі й автору цих рядків, що до Франції поїхав, щоб знімати кіно, коли це стало практично неможливо у рідній Грузії, але продовжував жити на батьківщині.
Подвійні дати
Саме в Грузії у 60-70-ті роки до нього прийшла слава майстра авторського, поетичного кіно. Його ранні фільми «Листопад», «Жив співочий дрозд» та «Пастораль» стали еталоном грузинської кіношколи того часу, яку відрізняло поєднання тонкої рефлексії, «м’якого» нонконформізму та веселої фантазії, що підживлювалося як грузинськими національними традиціями, так і впливом французької «нової» хвилі».
Народився Отар Іоселіані у 1934 році у Тбілісі. (У ті роки місто називали Тифлісом.) Батько його був офіцером царської армії, після встановлення радянської влади в Грузії служив інженером-залізничником. Його не раз заарештовували, у таборах та засланнях батько провів близько 30 років і повернувся лише у 1957 році. Отара виховували жінки – мати, бабуся, тітка. Можливо, тому його фільми сповнені любов’ю та ніжністю. Навчався він на механіко-математичному факультеті МДУ. У 1965 році закінчив режисерський факультет ВДІКу.
Майже всі ранні фільми Йоселіані, починаючи з вгіківської короткометражки “Квітень”, мають подвійні дати народження. Перша означає закінчення виробництва, друга – вихід екрани. Зазор між ними – часом кілька років. Причина цього – цензура. Чому? Що крамольного знаходили радянські цензори у витончених, людяних, м’яко іронічних, легких, навіть, начебто, легковажних кінозамальовках грузинсько-радянського життя?
А те, що в них дихає та мірно пульсує свобода. Як сказав через багато років один з лідерів європейського фестивального руху Карло Шатріан, фільми Йоселіані – це «оди свободі».
Свобода, якщо коротко, це – коли вчинки та думки трапляються не в попад системі. Наївний хлопчина-стажист у «Листопаді», що потрапив на винзавод, все робить не так, як від нього хочуть, а чесно, по совісті. Гія в «Дрозді», привабливий музикант з оркестру, з надзвичайною енергією допомагає всім, хто зустрічається на його шляху, допомагає безглуздо, безкорисливо, спалюючи себе. У «Пасторалі» ми теж бачимо музикантів, але на пленері, спілкуючись із сільськими жителями, з якими вони намацують несподівані ниточки спільності.
У чому правда?
З початку 1980-х років Отар Іоселіані працював у Франції, де зняв кілька документальних та ігрових картин, включаючи «Фаворитів місяця», «І стало світло», «Полювання на метеликів», «Розбійники». Глава VII». Потрапивши у нові йому умови західного кіновиробництва, він так само непохитно намагався протистояти іншого типу диктату – тиску комерціалізації.
Мені пощастило у різні роки брати інтерв’ю у метра. 1999-го, на Каннському кінофестивалі, показувався його фільм «Прощавай, рідний дім!» (У російському прокаті – «Істина у вині»). У тій картині, як і в багатьох інших фільмах режисера, починаючи з «Лістопада», багато уваги приділено культурі пиття.
«На кожній пляшці спиртного під етикеткою є лицемірний напис про шкоду алкоголю, – говорив Йоселіані. – Та не алкоголь шкодить здоров’ю, а щоденні стреси та брак часу, коли ми не можемо ось так спокійно поспілкуватися із спорідненою душею. Мені імпонує, що слова “дух”, “душа” та “алкоголь” мають загальний латинський корінь (spiritus). Багач і бідняк рівні, коли п’ють разом».
На запитання, кого режисер вважає «цільовим» глядачем своїх фільмів, він відповів, що знімає людей, схожих на нас. «Ми ж не пишемо листи невідомим нам людям, – сказав він. – Якщо хтось думає і переживає так само, як я, для мене це щастя… Однак, щоб фільм пройшов шлях до мого однодумця і став моїм подарунком йому, він має пройти через руки комерсантів, і це огидно».
Кишені та дулі
У 2006 році на Нью-Йоркському кінофестивалі в Лінкольн-центрі показувався фільм Йоселіані «Сади восени». Зустрівшись з ним для інтерв’ю, я став свідком повчальної сцени. Ми з режисером стояли біля входу в зал для глядачів. Він сумно курив, бо всередині курити не можна. На нього ніхто не звертав уваги. І раптом поряд промайнув вихор, що освітлювався спалахами фотокамер. Це з кінопоказу вийшов блискучий бездоганною усмішкою Уоррен Бітті, обліплений шанувальницями та папараці. Творець “Лістопада” підняв брови: хто це? Я назвав ім’я. Він похитав головою: не знаю. Мені чомусь здалося, що й чудовий американський актор не знає грузинського режисера.
Тоді ми торкнулися різних тем, включаючи проблему адаптації емігрантів.
«Люди сьогодні кидаються по земній кулі, сподіваючись знайти місце, де їм буде мило і спокійно, – сказав він. – І помиляються. Виїхавши з країни, де вони народилися, де все їм відомо, поринувши в інший соціальний бульйон, ці люди приречені на глибокі розчарування та смутку.
Говорячи тоді про свою особисту долю, він повторив те, що стверджував раніше. «Я ніякий не емігрант! І ніколи ним не був. Я просто виїхав із країни, де стало неможливо працювати. Кінематограф у нашій колишній процвітаючій кінематографічній державі закрився».
Але там вам постійно вставляли ціпки в колеса, зауважив я.
«Так, було дуже весело, – сказав режисер. – Якби мої фільми не заборонялися, значить, (я йшов на компроміси), і мене можна було б віднести до мерзотників. Але коли твої фільми заборонялися, ти потрапляв зовсім до іншої категорії, опинявся в компанії Аскольдова, Тарковського, Панфілова, Параджанова. Водночас слід визнати, що нам давали можливість довести фільми до завершення. Наші редактори у Держкіно теж були розчавлені цензурою. Між нами та ними існувало поважне розуміння. Ми були одним пресом. Окремі мерзотники любили тримати і не пускати, але таких було дуже мало. Фільм Аскольдова «Комісар», повністю заборонений, любили всі редактори. Вони вдавалися і говорили: «Ах, який фільм, ми його, звичайно, заборонимо, але подивися обов’язково, яка краса». Дмитро Шостакович, входячи до присутніх місць, тримав руку в кишені. Вона була складена в дулю. Шостакович був боязкий, чуйний і вразливий чоловік. Як багато хто з нас. Але дулю тримав у кишені. Особливість доби».
2006 року режисер отримав орден Почесного легіону Франції. Останній фільм «Зимова казка» вийшов 2015 року. У Франції він знімав різні історії – про буржуа і клошарів, про людей хороших і не дуже, історії жанрові, любовні, детективні, комедійні, фарсові, костюмні, але при цьому завжди залишався грузином. Він відвіз свою батьківщину із собою.
«Отар чудово знав і глибоко відчував російську та французьку мови, – написала у своєму фейсбуці кінознавець Наталія Нусінова, яка добре знала Іоселіані. – Він був би трилінгвою, якби не легкий акцент. Я іноді думала – як це може бути, що з його абсолютним музичним слухом він не позбувся грузинського акценту? А потім зрозуміла. Він не хотів його позбуватися. То була частина його ідентичності. Він у будь-якій країні зберігав свій голос. Він залишався Отаром Йоселіані».
«Отар Йоселіані! Це ім’я генія світового кінематографа, великого сина Грузії, успішного майстра нового кіно Франції, – написав у Фейсбуці актор Веніамін Сміхов. – А сьогодні він пішов у небеса – і зімкнулась названа тріада найкращих із наших: Тарковський – Параджанов – та Йоселіані!»
