«Було про батька, сина, шпигунів, дисидентів і таємниці біологічної зброї». Так інтригуюче називається нова книга спогадів 76-річного правозахисника та біолога Олександра «Алекса» Гольдфарба, що вийшла у світ у російському видавництві «Новий літературний огляд».
«Зародження дисидентського руху, ранній самвидав, суперечка Сахарова та Солженіцина, поневіряння єврейських відмовників та ескапади «бульдозерних» художників — біографія вченого та правозахисника Олександра Гольдфарба тісно пов’язана з найважливішими подіями часів холодної війни, – йдеться в анотації. – Його спогади читаються не лише як цінне свідчення про радянське життя, а й як гостросюжетний роман: у центрі оповіді опиняються спроби КДБ виявити джерела витоку інформації про таємну програму біологічної зброї. Ретельно відновлюючи всі фрагменти цієї заплутаної історії, автор одночасно піддає глибокій рефлексії долю кількох поколінь своєї сім’ї та кола однолітків, а також власні стосунки з радянською державою».
Олександр Гольдфарб – радянський та американський біохімік, генетик та мікробіолог, громадський діяч та публіцист. Здобув вищу освіту на кафедрі вірусології біологічного факультету МДУ, працював у лабораторії молекулярної генетики Інституту атомної енергії імені І. В. Курчатова. Входив у коло знайомих та соратників радянського дисидента Андрія Сахарова, був перекладачем на його прес-конференціях. Також був активістом руху євреїв-відмовників, його прес-аташе. У 1975 році добився дозволу на виїзд до Ізраїлю.
В Ізраїлі служив в армії, навчався у докторантурі у Вейцманівському інституті, захистив дисертацію доктора з біохімії, пройшов постдокторантуру в Інституті біохімії Товариства Макса Планка у Мюнхені.
З 1982 по 1991 рік – професор-асистент у Колумбійському університеті, жив у Нью-Йорку.
У 1990-х Гольдфарб повернувся до Росії, працював у благодійному фонді Джорджа Сороса «Відкрите суспільство».
Весною 1995 року познайомився з Борисом Березовським, згодом із ним потоваришував. На прохання Березовського допоміг колишньому співробітнику ФСБ Олександру Литвиненко влаштуватися у Великій Британії. З 2000 року постійно мешкає в Нью-Йорку.
У 2000-х роках Гольдфарб співпрацював з Литвиненком, підготував для видання його книгу «Луб’янське злочинне угруповання». У листопаді 2006 року після отруєння Литвиненка представляв його інтереси протягом двох останніх тижнів його життя, а після його смерті зачитав перед журналістами текст, поданий як передсмертне послання Литвиненка. Пізніше за участю вдови Литвиненко Марини написав та видав книгу «Саша, Володя, Борис… Історія вбивства».
«Чим ближче протягом часу наближає мене до закономірного кінця, тим чіткіше я бачу перед собою персонажів моєї історії, хоча інших уже немає на світі, – пише у передмові Алекс Гольдфарб. – У країні моєї уяви вони мирно уживаються з тими, хто залишиться після мене, – моїми дітьми, онуками та їх дітьми, що ще не народилися; тут усі вони сучасники».
«Ця книга — спроба перехитрити «закон безжальної гри», – продовжує автор, – донести до дітей, онуків і наступних поколінь світ, який підлягає забуттю, який був для мене настільки ж реальний, як буде їхнє життя, коли їм доведеться це читати. Не знаю, наскільки це зацікавить решту, але впевнений, що моя цільова аудиторія згадає мене добрим словом. Бо я сам багато дав би, щоб прочитати життєвий звіт, скажімо, моєї прабабусі. Але та, на жаль, про мене не подумала і нічого такого не написала.
Алекс Гольдфарб відповів на запитання кореспондента Російської служби «Голосу Америки» із сервісу Zoom.
Олег Сулькін: Ваша книга, Алексе, на мій смак, дуже захоплююча. У ній і сильна інтрига, і факти, раніше невідомі чи маловідомі. Чи довго ви над нею працювали? Коли почали писати?
Алекс Гольдфарб: Ну це довга історія. Я почав її писати років тридцять п’ять тому, а то й раніше. Тоді, якщо хтось пам’ятає, до Нью-Йорка в дуже скандальній обстановці приїхав мій батько. Його вивозив із СРСР особистому літаку відомий Арманд Хаммер, промисловець і колекціонер. Така цікава та заплутана шпигунська історія. У мене навіть був контракт із видавництвом. Але нічого з цього не вийшло, бо я захопився іншими речами. У Росії сталося падіння режиму. Я поїхав до Москви працювати на Сороса, був дуже зайнятий і все пішло в пісок. Але потім я потихеньку почав дописувати цю книгу, главу за главою. В результаті я її завершив і відправив до того самого американського видавництва, яке двадцять років тому хотіло її випустити у світ. Видавництво мені відповіло: вибач, дорогий, потяг пішов, зараз це нікого не цікавить. Аналогічно відповіли моєму агенту та інші солідні американські видавництва, у них щодо цього виявився повний консенсус: російські справи пішли на другий план і мало кого цікавлять. Хто знав тоді, що все так обернеться. Раз нічого не вийшло з англомовним виданням, я відправив російську версію книги до трьох ліберальних видавництв у Москві, ні на що не сподіваючись. І на мій глибокий подив, Ірина Дмитрівна Прохорова, голова видавництва «Новий літературний огляд», її прочитала і повідомила мені, що хоче її видавати. З її боку, це був безумовно відважний вчинок. Вона не могла не знати, хто я такий, достатньо мене прогуглити. Я іноземний агент задовго до того, як це увійшло в моду, з того самого дня, як я вивіз Сашу Литвиненка з Туреччини до Лондона та допомагав його кампанії за звинуваченням Путіна у вибухах житлових будинків у Москві та Волгодонську. У Вікіпедії написано, що мене вже двадцять років не пускають до Росії.
О.С.: А якби пустили, ви б поїхали?
А.Г.: Зараз я б, мабуть, не поїхав. Інстинкт самозбереження. У моєму віці я довго не протягну, якщо щось там зі мною станеться. 2013 року після загибелі Бориса Березовського російське телебачення запросило мене для участі в ток-шоу на цю тему. Вони забезпечували мені візову підтримку, переліт, готель, машину та інше. Але їм сказали в МЗС: навіть не намагайтеся організувати йому візу, ця людина – персона нон грата на найвищому рівні. Зважаючи на все, це була вказівка спецслужб. З того часу я не намагався туди поїхати. Ну а після того, як на Першому каналі мене оголосили вбивцею Литвиненка – це досить відома історія – російська прокуратура повідомила, що є альтернативна кримінальна справа, де я головний фігурант, мені туди їхати точно не варто. Ірина Дмитрівна, напевно, знала всі ці речі, і те, що вона наважилася надрукувати цю книгу, робить їй честь. Відкинувши хибну скромність, можу сказати, що я постать одіозна. Ірина Дмитрівна наважилася на цей відважний крок. Подивимося що буде далі.
О.С.: Книгу вже надруковано?
А.Г.: Так, тираж уже надійшов, і її можна купити, зайшовши на сайт «Нового літературного огляду».
О.С.: Маючи на увазі війну Росії проти України, що триває, чи можна вважати видання цієї книги ложкою до обіду?
А.Г.: Звичайно, вся увага людства прикута до поля бою, і від результату війни залежить дуже, дуже багато. Ця книга, швидше, апелює до історії, і події, що описуються в ній, завершуються приблизно 1986-88 роками. Прихід до влади Горбачова, перебудова, Рейк’явік, Рейган, дисиденти, еміграція. На мою думку, книга про минуле може допомогти розумінню того, що відбувається сьогодні. Адже коли осяде пилюка від війни, люди почнуть думати, як жити далі в постпутинській Росії, і книга, сподіваюся, виявиться в цьому плані корисною.
О.С.: Події, що відбуваються сьогодні, її актуалізують. Взяти хоча б історію арешту та звинувачення у шпигунстві американського журналіста Ніколаса Данилова, про яку ви докладно розповідаєте. Вона чітко кореспондується із нинішньою скандальною історією арешту та звинувачення у шпигунстві журналіста Евана Гершковича. Це другий випадок, після Данилова, звинувачення американського журналіста у шпигунстві. Далі. Великий шматок вашої книги присвячений секретним російським розробкам біологічної зброї. А сьогодні з порядку денного не сходить конспірологічна версія походження вірусу «ковід-19», що пов’язує пандемію з витоком із якоїсь лабораторії, де розробляється біологічна зброя. Ці паралелі вражаючі, погодьтеся.
А.Г.: Я про це й говорю. Війна в Україні, з величезною кількістю жертв серед мирного населення та страшними руйнуваннями, решту невблаганно відсунула на другий план. Гадаю, ця книжка набуде нової актуальності, як тільки ситуація в Україні хоча б частково нормалізується. Так, звичайно, справа Гершковича – це пряме повторення історії з Даниловим. Нагадаю фінал тієї історії: Данилова обміняли на російського шпигуна Геннадія Захарова, додавши до нього ще трьох осіб, включаючи дисидента Юрія Орлова та мого батька вченого-генетика Давида Гольдфарба. І зараз йдуть розмови про обмін, причому до Гершковича пропонують додати когось із опозиціонерів, які відбувають тюремний термін, насамперед Навального чи Кара-Мурзу. Паралелі й у тому, що до переговорів щодо арештів та подальшої долі журналістів залучені американські президенти – тоді Рейган, зараз Байден.
О.С.: Цікава та колізія з біологічною зброєю.
О.Г.: Безумовно. Тоді, у 70-80-ті роки, американська розвідка припустилася величезної помилки, не помітивши радянські розробки біологічної зброї. І коли СРСР розвалився, з’ясувалося, що там було накопичено величезний арсенал біологічної та хімічної зброї. Сотнями тонн вироблялися збудники смертельних захворювань та завантажувалися у боєголовки ракет. Їх було достатньо, щоб знищити Америку багато разів поспіль. Для Заходу це стало вкрай неприємним сюрпризом. Американці виявилися настільки налякані своєю некомпетентністю, що помилилися в інший бік у випадку з Іраком. Американська розвідка помилково стверджувала, що Ірак має біологічну та хімічну зброю масового знищення, що стало приводом для війни з Хусейном. Сьогодні не вщухають суперечки з приводу походження «ковиду», вірусу, який низка експертів вважають біологічною зброєю.
О.С.: У книзі тема біологічної зброї тісно переплетена із біографією вашого батька.
А.Г.: Так, радянські спецслужби вважали, що мій батько…
