У своєму великому інтерв’ю він розповів Ганні Нельсон про бомбосховища, про зустрічі з Зеленським і Путіним, про танці під заборонену Сердючку у Кремля, про готовність взяти в руки зброю, і про страх, який боїться сміху.
Анна Нельсон: Андрію, де я вас застала зараз? Звідки ви зі мною розмовляєте?
Андрій Данилко: Я зараз на Хрещатику, в тій квартирі, де я давав усі інтерв’ю, які були на початку війни. Я давав інтерв’ю саме із цього місця. Я тут не був, мабуть, місяць. Місяць я мовчав, бо я мав ларингіт дуже гострий. Я сьогодні заходжу сюди на інтерв’ю. Готуємось. Дивлюся – а тут стоїть ялинка. Ще ніхто нічого не розумів. Ялинка світиться вогнями… Лас-Вегас. Ми цього року так хотіли зібратися. Я замовив, щоб нарядили цю ялинку… І ніхто не прийшов. І я зустрічав Новий рік один.
Ви думаєте, випив шампанського? Чи не випив! Я думаю, для мене це був перший Новий рік, коли я вперше – ну, якщо не брати дитинство – не випив алкоголь. Вперше у житті. Я думаю, значить, буде якийсь рік особливий, якийсь незвичайний і якийсь щось змінить, але в добрий бік. І коли на Новий рік я сидів, не пивши шампанське на кухні, і ці вибухи були в новорічну ніч, – я ж у Києві був, я їх чув… Сім разів поспіль. І я вперше за останній час, перебуваючи вдома, вийшов у коридор. Тому що, гадаю: ну, не знаю, що вони зараз захочуть зробити на Новий рік. Я навіть у перші дні не виходив. А тут якось, може, через те, що сім разів поспіль ці ракети… І я вийшов у коридор.
О.М.: Як ваше самопочуття? Я знаю, якщо ми можемо про це говорити, що зірвалося закінчення вашого європейського туру через здоров’я. Що сталося та як ви зараз?
А.Д.: Це, звісно, жахливо (ларингіт – ГА). І мені завжди дуже шкода організаторів. І це, звичайно, такий форсмажор. У Неаполі я взагалі не говорив. І, звичайно, довелося бити подвійну дозу препарату, після якого я, на жаль, вже не міг взагалі говорити. Але я так більше робити не буду ніколи, бо ось буквально другий тиждень пішов, що я розмовляю, бо я взагалі не говорив. Я вже навіть мовчу з приводу співу. І мені лікар сказав: «Андрію, ще раз (виникне) подібна ситуація, ви можете позбутися назавжди голосу. І тому момент «жалійства» чи незручності потрібний якось, значить…». Так, це, на жаль, так. Ми не молодіємо. Працюємо ми на повну котушку. І такий графік із цими переїздами – це дуже складно. Але я зараз займаюся собою. Тепер, коли збираюся в тур, у мене за цей місяць абсолютно така зміна в голові відбулася: ось це я робити не буду, ось це я не їстиму, ось в цю компанію я більше не піду. Тобто треба займатися собою, бо це стало складніше, звісно, з цими переїздами.
Багато хто думає, що я не приїду, що я хворий… І багато російських пропагандистів, може, й хотіли б, і молилися б, щоб я нікуди не приїхав. І вони, може, радіють цим скасуванням. А це не скасування, це просто були перенесення, європейські концерти будуть улітку. Та риторика, яку Сердючка використовує у своїх концертах, її реакція як персонажа та її колективу, звісно, російським пропагандистам дуже не подобається. Вони всі хочуть, щоб українські артисти співали «Червона калина», і щоб ми всі плакали та «допомогити нам». І ось щоб це були сльози. А в нас інше завдання – ми, навпаки, хочемо – хай це будуть сльози, але сльози радості. І ось ці півтори-дві години концерту ми згадуємо, ми співаємо якісь найпопулярніші пісні, з якими пов’язані якісь приємні спогади. Ну і, звісно, це реакція на Путіна. Люди, які підтримують Путіна, яким подобається Путін як президент, на наші концерти не приходьте, вам не сподобається!
О.Н.: Я хочу поставити вам досить незграбне питання. У чеховській «Чайці» є такий діалог, де один персонаж ставить іншому запитання: «Чому ви завжди ходите у чорному?» На що інший відповідає: «Це жалоба по моєму життю». Ось і я вас спитаю: чому ви у чорному, чому ви у чорній масці?
А.Д.: Ну, дивіться… Коли я сів у журі телепроекту «Маска», а там кожен знімальний період тиждень приблизно, – і треба весь час у чомусь бути. Я собі придумав цю чорну маску і якусь чорненьку «адідасочку», чорненьку кепочку. Це дуже зручно. Ти не морочишся з приводу одягу. Тобто маю купу часу! І мені кажуть: “А що він весь час у масці сидить?” Я говорю: «Як називається програма?» – “Маска!” – «Ну, то в чому питання? Щось нелогічно? Маска – програма!» Але я з часом зрозумів, що мені стало дуже зручно в цій масці перебувати – ось правда! Якось ніби я захищений. Може, я через це ніколи не грав сам себе, а грав персонаж Сердючку. Але з моменту 24 лютого, коли почалася війна і я виходив дуже часто в ефір – по 10 інтерв’ю було в день – і я сказав, що зніму маску, коли закінчиться війна. Ну, пообіцяв уже – тримаю слово. Я, звичайно, не думав, що це так затягнеться.
О.М.: Після 24 лютого, наскільки я розумію, ви знаходилися в Києві і мови про жодні концерти, звичайно, тоді не йшлося… Але в якийсь момент, очевидно, щось змінилося. Коли ви зрозуміли, що час діставати Сердючку?
А.Д.: Але в мене такого особливого моменту не було. Звичайно, коли починається війна, тобі треба розібратися. Це війна. І іншого слова нема. Я все це бачив. І я бачив цей порожній Хрещатик. Я був весь час тут, у Києві. Я бачив порожні прилавки. Тобто, я повністю був свідком того, що було саме в центрі Києва. Якщо описувати ситуацію, мені здається, я про центр Києва дуже добре знаю, бо центральніше за мій будинок немає. І в мене є, звичайно, свої якісь спогади та своя пам’ять про це. Мені цікаво, як я розповім про це через рік, наприклад.
О.Н.: На початку війни, наскільки я знаю, ви знімали зі свого вікна на телефон якісь кадри. Ви вели відеощоденник?
А.Д.: Ну, я не знаю, це було з дитинства. У мене завжди була якась ностальгія. Ось увесь час. І зараз це, звісно, загострення. Коли я бачу якісь картинки з дитинства – чи Полтаву, чи якісь фотографії – у мене дуже мало своїх фотографій. Тоді якось не прийнято було… та де ти фотографуватимешся? Інший час був. Але коли трапляються фотографії, у мене прямо серце обливається… Ви знаєте, це не те щоб щоденник я вів… я просто фіксував події. І в мене зафіксовано багато моментів, які, я розумію, ніхто більше не побачить. І ось якось я це все у різний час знімав – Хрещатик, як це вранці, як це ввечері, як звучить сирена, коли взагалі немає жодної людини.
І є одна зйомка дивовижна. Я йду Хрещатиком. У адідасовських штанах у таких, наче, знаєте, я вискочив сміття висипати, куртка… І жодної людини немає, сонце, я йду цим Хрещатиком… Це мене з вікна зняв Діма (артист проекту «Вірка Сердючка»), який переїхав до мені жити тоді на початку війни. І він зняв мене на телефон, через зум збільшив, і я йду – мабуть, навіть не знаю, що мене знімають. Іду, занурений у себе, як буває, коли ти не знаєш, що тебе знімають: зазвичай ти такий серйозніший народний артист, а тут якось розслаблений, якийсь природний. І я коли це відео подивився, я подумав: цікаво, як за тобою дивляться… і ти якийсь зовсім один, у порожньому місті… нікого – ні машини, ні собаки, жодної людини… тиша.
Я зараз роблю шмон у себе вдома, викидаю речі. Так складно розлучаюся з речами. Ну, бідолашне дитинство, і весь час шкода. І весь час думаєш: ну чого це я викидатиму, нехай ще полежить. Воно не треба тобі! Ось позбавляйтесь старих речей! І ось я якось відчиняю вікно і розумію: «Андрію, 1 квітня… минув рік… Минув рік війни!» І я дивлюся, така погода… чомусь запам’ятав щось 1 квітня…
О.М.: Чому вам запам’ятався той день? Ви говорите про застрягло в пам’яті 1 квітня 2022 року, яке було за місяць з невеликим після початку війни?
А.Д.: Так. Тоді, 1 квітня 2022 року, дозволили продавати алкоголь. Але це ніяк не пов’язано зі мною, бо я взагалі тоді не пив. І навіть коли його дозволили, я не пив – у мене вдома було, але я не пив. Того дня я зрозумів, що купа людей біжить до магазинів. Я йду Хрещатиком і чую весь час за мною якісь кроки, ніби підбігають, ну, сфотографуватися зі мною. Я думаю: «Боже, коли я ходив там буквально два дні тому, ніхто не підбігав до мене». А тут уже, гадаю, накотили, наважилися! Зазвичай вони так бояться підходити до мене – я таким, знаєте, намагаюсь бути суворим. От, гадаю, алкоголь дозволили… так і було. Отже, я, звичайно, нафотографувався першого числа на все життя вперед.
О.Н.: тобто зі свого вікна ви більше не бачите картинку порожнього міста, як це було на початку війни?
А.Д.: Ви знаєте, він давно не порожній, але саме першого числа він був дуже схожий станом на той. Чи якийсь вихідний був, якось мало людей було, але була якась така приємна погода, м’яке сонце. І я не люблю, коли багато людей. І в мене така ось увесь час перекличка з Полтавою. Я люблю місяць травень, коли починали фарбувати лавки.
О.М.: Полтава – це де ви народилися, місто дитинства.
А.Д.: Так. Коли у дитячому садку фарбували паркани. І мені так подобався цей аромат тієї фарби. І ось ніби скоро настане літо… Ось у мене таке було гарне, дуже спокійне почуття… Було дуже мало людей. Ото люблю, коли мало людей.
О.М.: Коли в Америці сталося 11 вересня, дуже довго всі якимось емпіричним способом намагалися зрозуміти, як почати жартувати і чи можна жартувати взагалі… Сміх, війна… Гумор під час війни необхідний? Чи можна? Як ви для себе та для своєї Сердючки це визначили?
А.Д.: Питання таке непросте. Він, звісно, у мене стояв. Звичайно, з огляду на той момент, що я граю персонаж, мені було ще складніше. Набагато складніше! Я ж влаштував перший концерт у метро! Ми були першими, хто виступив у київському метро та збудували там сцену.
Але на сцену мала вийти все-таки Сердючка. І як ти відмовишся від якихось пісень? Я собі сказав: Ні, вони залишаються! Чому від них відмовлятись? Це частина твоєї біографії, частина біографії людей, які там танцювали, там росли під це. Цього ми не заберемо, як я не заберу Радянський Союз, хоч би що про нього говорили.
Момент про 11 вересня – я так добре це пам’ятаю, це, як учора, теж у мене було. Я приїхав до Америки вперше через місяць після теракту. Тобто я приїхав 11 жовтня та був увечері на цьому місці. Я пам’ятаю, що у всіх наших так зіпсувався настрій. То був вечір. Я вперше побачив ці руїни хмарочосів. Це, звичайно, було враження… Ми десь там поряд жили. І я…
