Під час артилерійського обстрілу та бомбардування між людиною, яка перебуває в будинку, і вулицею має бути як мінімум дві стіни. Вважається, що так більше шансів урятуватися.
Новий документальний фільм «Правило двох стін» (Rule of Two Walls), включений до конкурсної програми кінофестивалю Трайбека, занурює глядача в атмосферу війни, яка з лютого 2022 року вирує в Україні. Фестиваль Трайбека відкривається в Нижньому Манхеттені в середу, 7 червня, і включив до своєї програми сотні ігрових, документальних та короткометражних фільмів з усього світу.
Режисером фільму «Правило двох стін» став Девід Гутник (David Gutnik), який живе у Нью-Йорку американець українського походження. Фестивальний показ стане світовою прем’єрою 77-хвилинної картини. Девід приїхав до України, щоб познайомитися з молодими художниками, музикантами та артистами, які, на відміну від багатьох своїх колег, вирішили залишитися на рідній землі, тим самим кинувши виклик варварській агресії російських військ.
Виконавчим продюсером стрічки став відомий актор, режисер та продюсер Лів Шрайбер, дід якого приїхав до США з України. Актор активно підтримує боротьбу українців на волю. Він став співзасновником благодійної організації Blue Check Ukraine. З волонтерськими місіями відвідував Львів та Київ, зустрічався із президентом Зеленським.
Як зазначається в інструкції, герої фільму відображають у своїй творчості різні аспекти війни, рефлексуючи на теми пам’яті, ідентичності та правди. Психологічні виклики вони переломлюють через звуки музичних вистав, авангардний живопис, стріт-арт та кінозйомку. Вони продовжують спілкуватися у кафе та барах, не зважаючи на сигнали тривоги. Прагнуть жити якомога так, як вони жили до війни, тим самим висловлюючи протест проти неї і перемагаючи страх.
«У квітні 2022 року, коли повномасштабна агресія проти України тривала трохи більше місяця, я полетів до Варшави з наміром в’їхати в Україну автобусом, – йдеться у передпрем’єрній заяві Девіда Гутника. – У Варшаві я почав брати інтерв’ю у українців, які залишили свої будинки, маючи намір зняти про них документальний фільм. Але до моменту, коли я перетнув кордон з Україною, мені стало ясно, що я зніматиму кіно про тих, хто залишився».
«Зйомки фільму «Правило двох стін» розпочалися у квітні 2022 року, – йдеться далі у заяві режисера, – а закінчили ми його виробництво у Києві у листопаді минулого року, у розпал блекаутів. За два тижні після повернення з України народилася моя донька Ліз Євгенія. Пізніше я присвятив Ліз цей фільм, щоб колись у майбутньому вона приїхала в Україну, щоб дізнатися правду про свою спадщину».
Девід Гутнік – сценарист, режисер, оператор. Живе у Нью-Йорку. Його ігровий дебют “Материнство” (Materna) завоював нагороди на кінофестивалі Трайбека у 2020 році. Це психологічна драма про чотирьох жінок, долі яких пов’язала подію у нью-йоркському сабвеї. Він також працював на фільмах інших режисерів, зокрема, як монтажер. Девід отримав ступінь магістра в Колумбійському університеті, де викладає кінофакультет.
Режисер Девід Гутник відповів на сервіс Zoom на запитання кореспондента Російської служби «Голосу Америки».
Олег Сулькін: Девіде, кілька слів про вашу родину, про коріння.
Девід Гутник: Я народився в Америці, але всі члени моєї родини – це вихідці з України. Мої мати, батько та сестра народилися у Чернівцях. Моя бабуся по материнській лінії народилася у Харкові. Мій дідусь по материнській лінії народився у Донецьку. Мої бабуся та дідусь по батьківській лінії родом із Хмельницької області та Вінниці. Частина моїх предків родом із Криму.
О.С.: Як ви почали знімати фільм?
Д.Г.: Так вийшло, що я спочатку побував у Киргизстані, а потім уже вирушив до України. 2019 року я знімав у Бішкеку частину фільму «Материнство» з акторкою Ассоль Абдулліною (за цю роль вона отримала нагороду Трайбеки-2020. – О.С.). Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, щось сталося дуже важливим у свідомості української діаспори. Я назвав би цей процес духовним пробудженням, набуттям нової ідентичності. Адже раніше за всіх нас, вихідців із колишнього Радянського Союзу, називали росіянами. Нині народи, які живуть на тих просторах, значно більшою мірою усвідомлюють: так, я українець, я грузин, я узбек, я представник тієї чи іншої нації. Щось увімкнулося всередині нас, спалахнула якась іскра, і ми стали ближче до нашого коріння і нашої спадщини.
О.С.: Чому ви обрали як герої артистів і художників, представників творчих професій?
Д.Г.: Коли я перебував у Варшаві, я прочитав у «Вашингтон пост» статтю про арт-центр у Львові, про Ліана Міцка та про репера Степана Бурбана. Путін твердить, що української нації та культури не існує, і ми, як сказала мені Ліана, маємо довести, що він не правий. Мистецтво має стати зброєю української культури. Мене надихнула ця думка. Я зв’язався з Ліаною за «телеграмами», і ми домовилися, що я приїду до Львова знімати фільм.
О.С.: Коли кажуть гармати, музи мовчать. Схоже, ваш фільм сперечається із цим твердженням?
Д.Г.: Так, це так. Зараз війна йде не лише на полях битв, а й у свідомості, в умах людей. Йде війна ідентичностей та міфів. Улюблена брехня Путіна – Україна не має історії, її як країну вигадав Ленін. Це не правда. Україна існувала як історична спільнота, як народ і країна, і до Радянського Союзу, і до Російської імперії. Для Путіна ця брехня є способом обґрунтовувати свої імперські цілі щодо відтворення СРСР. Він розв’язав інформаційну війну, і ми маємо йому протистояти. У цій боротьбі митцям є місце.
О.С.: Ви наслідували заздалегідь написаний сценарій?
Д.Г.: Ні. Ми наслідували течію життя, ті події та зустрічі, які виникали перед нами. Я багато в чому дотримувався своїх інстинктів. Ліана представила мене своїм друзям – художникам та музикантам, і це нам дуже допомогло.
О.С.: У центр фільму ви поставили репера Степана, він свого роду емоційний та смисловий камертон усієї історії. Як ви з ним працювали? Взагалі, як до вас, як до гостя, американця, поставилися Степан та інші молоді українці?
Д.Г.: Почати з того, що Ліана та Степан – пара, вони живуть разом. І ми дуже швидко встановили з ними взаємну довіру. Знаєте, коли сидиш із кимось у підвалі церкви, пристосованому під притулок, довіра встановлюється дуже швидко. І потім вони знали про моє українське коріння. Отже, наш контакт був миттєвим як коротке замикання. І коли тебе не залишає думка, чи виживеш ти завтра, це все змінює. Крім того, я був не один. Наш український оператор-постановник Володимир Іванов – визначний професіонал. Він зняв як оператор два десятки фільмів, безліч рекламних та музичних кліпів. Він знімав у Бучі, і йому жахи, побачені там, стали основою дуже особистого богошукання, коли намагався усвідомити природу зла.
О.С.: Деякі кадри шокують відверті, на них важко дивитися. Зазвичай графічні подробиці закриваються за допомогою «хмар». Ви ж, схоже, не шкодуйте глядачів. Чому?
Д.Г.: Моє ставлення до показу військових злочинів російської армії змінювалося. У кожному конкретному випадку ми ухвалювали усвідомлене рішення – показувати той чи інший кадр чи ні. Нам іноді дорікали: навіщо така відвертість. Але я звернув увагу, що це питання ставлять зазвичай не українці. Українці ж зазвичай кажуть так: так, правильно, нехай усі побачать, які звірства творять окупанти.
О.С.: Як би ви оцінили внесок Ліва Шрайбера як продюсера?
Д.Г.: Ми перетнулися в Бородянці, коли наші знімальні групи там були незалежно один від одного. Я знав, що Лів дуже багато зусиль витрачає на гуманітарну допомогу Україні. Я написав йому листа. Коли ми повернулися додому, він показав матеріал фільму. Він зробив кілька зауважень, ми встановили конструктивний діалог. І він став одним із продюсерів проекту.
О.С.: Що стало найскладнішим для вас під час зйомок?
Д.Г.: Йде робота, і раптом звучить сирена повітряної тривоги. Що робити? Найчастіше я вимикав камеру. Але є люди, які не біжать у притулок, не керуються правилом двох стін. Вони продовжують робити те, що вони робили. Їм набридло боятися. Я ж був обережнішим. Можливо тому, що як режисер я відповідаю за безпеку знімальної групи. Звичайно, клопіт щодо прес-документів, дозволів на зйомку від військових, будь-якої іншої логістики теж були непростою справою, але ми якось справлялися.
О.С.: Фільм покажуть на найпрестижнішому фестивалі Трайбека. Ваші очікування? Що здається для вас найважливішим у ймовірній реакції глядачів?
Д.Г.: Важке для мене питання. Напевно, я маю право чекати від глядачів приблизно такої реакції. Так, ці люди є. Українці реальні, вони борються за свою свободу, свою культуру, свою ідентичність, свою країну. Мене продовжує займати один епізод. Я про нього розповідаю студентам у моєму класі у Колумбійському університеті. Пожежники намагаються загасити пожежу на місцевому ринку, яка виникла через обстріл російської артилерії. Агресори продовжують обстріл, знову і знову, щоб завадити рятувальникам допомагати постраждалим. Оператор-українець продовжує зйомку під обстрілом, хоча снаряди падають за десять футів від нього. Оператор ризикує своїм життям. Чому? Щоб відобразити на камеру жорстокість агресора та незламність українського духу. Щоб виконати професійний обов’язок кінематографіста. Мені важливо, щоб глядачі зрозуміли: українці – такі ж люди, як і решта. І вони також люблять мистецтво, так само тонко його відчувають. Вони чудові музиканти, артисти та художники. Я сподіваюся, що глядачі фільму зі мною погодяться.
