Рятуючи євреїв у роки Другої світової війни, три італійські лікарі винайшли фейкову хворобу, назвавши її «Синдром К». «Інфікованих пацієнтів» поміщали до окремих палат головного католицького госпіталю в Римі, куди нацисти не наважувалися заходити з побоювання заразитися.
Ця реальна історія, схожа на сюжет голлівудського бойовика, стала основою нового документального фільму «Синдром К» (Syndrome K). Він став доступним у США та інших країнах у ці дні на дигітальних та VOD-платформах, до цього здійснивши успішне фестивальне турне.
“Синдром К” – дітище американського режисера і композитора Стівена Едвардса (Stephen Edwards), який залучив до його реалізації високопрофесійних колег драматурга Грегорі Балларда, режисера Грега Хантера та інших.
У фільмі розповідається як, увійшовши до Риму восени 1943 року після падіння Муссоліні, німецькі нацисти почали депортувати євреїв з міського гетто в Освенцім (Аушвіц) та інші табори смерті. Керував депортацією голова гестапо Риму Герберт Капплер. На його «честь» і була названа буквою К вигадана хвороба.
Вигадали зухвалу та небезпечну схему порятунку три штатні лікарі головного католицького госпіталю Риму Fatebenefratelli, розташованого на західній стороні острова Тібр. Це Вітторіо Сакердоті (Vittorio Sacerdoti), Джованні Борромео (Giovanni Borromeo) та Адріано Оссічіні (Adriano Ossicini). Сакердоті був євреєм, що він приховував, решта – католики.
Виділивши «зараженим» окремі палати та оголосивши суворий карантин, лікарі пояснювали нацистам, що раніше невідома хвороба дуже небезпечна і легко передається повітряно-краплинним шляхом. На цей ризикований крок лікаря зважилися, не повідомивши адміністрацію Ватикану і папу римського Пія XII, позицію якого щодо нацистів багато істориків вважають угодовницькою, яке самого часом називають «татом Гітлера».
Налякані есесівці не наважувалися навіть переступити поріг палат із хворими на «синдром К». Так єврейські «пацієнти» протрималися у безпеці до червня 1944 року, коли американці звільнили Рим. За даними, які наводить Стівен Едвардс у фільмі, 80 відс. італійських євреїв уціліли у роки Голокосту. Точна кількість врятованих у шпиталі Fatebenefratelli євреїв невідома, але різними даними, їх могли бути десятки і навіть сотні.
Стівен Едвардс – відомий композитор, який складає музику для кіно. Він отримав визнання як співавтор музики для фільмів “Земля кочівників” (Nomadland), “Клуб покупців Далласа” (Dallas Buyer’s Club) та багатьох інших. Перший документальний фільм, який він зняв як режисер, «Реквієм для моєї матері» (Requiem for My Mother), присвячений його матері Розалі Едвардс, на згадку про яку він написав музичний твір.
Нарратором фільму «Синдром К» виступив актор Рей Ліотта, який нещодавно помер у віці 67 років у Домініканській Республіці, де він перебував на кінозйомках.
Режисер і композитор Стівен Едвардс відповів на запитання кореспондента Російської служби Голосу Америки з сервісу Zoom.
Олег Сулькін: Цілком фантастична історія! Як так вийшло, що через багато років вона отримала своє втілення в кіно?
Стівен Едвардс: У мене була така ж реакція. Я дізнався про цю історію випадково, переглядаючи Facebook. І почав гортати списки фільмів на Netflix, Hulu, Amazon та інших стрімінгових сервісах. Мене вразило та схвилювало, що жодного фільму на цю тему не знято. Я люблю Рим, у мене є поряд з американським італійське громадянство. Я нічого не знайшов знятого на цю тему. І мене ніби пронизало: ця грандіозна історія буде моїм майбутнім фільмом. «Синдром К» міг бути єдиною страшною хворобою в історії, яка реально врятувала життя просто самим тим фактом, що не існувала в природі.
О.С.: На вашому сайті є забавний кліп – ви репетируєте з великим оркестром саундтрек цього фільму та під сміх оркестрантів визнаєте, що музику вам замовив режисер, тобто ви самі.
С.Е.: Так, якщо музика не сподобалася б мені як режисерові, він міг би мене звільнити як композитора. Ми багато сміялися з цього приводу.
О.С.: Перше, що ви зробили – навели довідки про цих трьох лікарів?
С.Е.: Так. Шансів застати їх у живих було, ясна річ, вкрай мало. Стільки часу минуло! Двох лікарів, Джованні Борромео і Вітторіо Сакрадоті, вже не було в живих. Але ми знайшли доктора Адріано Оссічіні, що вже фантастично. Йому було на той момент 98 років! І, уявіть – у такому віці він зберіг здоровий глузд і чудову пам’ять. Після цього я вийшов на італійську журналістку Арієлу Пьятеллі (вона – італійська єврейка) і попросив взяти у нього інтерв’ю. Доктор Оссічіні говорив лише італійською. Не можна було втрачати жодної хвилини, і ми з продюсером купили квитки на найближчий літак до Риму. Все-таки дуже поважний вік. Та й дітям його померлих колег було близько 80 років і більше, як і дітям врятованих євреїв, «пацієнтів» католицького госпіталю. Я знайшов двох братів, які дітьми були пацієнтами шпиталю, і П’єтро Борромео, сина Джованні Борромео. Оссічіні та П’єтро Борромео померли протягом року після нашого знайомства.
О.С.: Ми бачимо у фільмі стару хроніку, чуємо спогади учасників тих подій. Чи можете описати процес роботи?
С.Е.: Саме схоже – це ніби я писав докторську дисертацію з історії. Адже події відстоять від нас на 75 років і більше. Дуже мало збереглося фотографій та кінохроніки часів війни. Італійці мало знімали, побоюючись репресій нацистів. Важливий матеріал ми знайшли у фонді Стівена Спілберга “Шоа”, де зібрано приблизно 55 тисяч відеосвідчень колишніх в’язнів Голокосту (матеріали фонду зберігаються в Університеті Південної Каліфорнії). Там ми знайшли відеозапис інтерв’ю з доктором Вітторіо Сакрадоті, одним із цієї героїчної трійки лікарів. Якби цього інтерв’ю не було, ми навряд чи зуміли б зробити фільм. Це унікальний надзвичайно цінний матеріал. Крім цього запису, жодних візуальних свідчень про цю історію немає. Сакрадоті помер приблизно 2000-го року, він не мав сім’ї, він не був одружений, ймовірно, не залишив дітей. Ми не знаємо, де його поховано. На цьому записі, коли Сакрадоті, завершивши свої спогади, встає з дивана та відкріплює від лацкана мікрофон, його місце посідає наступний свідок. І знаєте хто це? Ця жінка – його кузина, якою він тоді, 43-го, врятував життя. Таке не вигадаєш.
О.С.: Чи слідували ви сценарію, вибудовуючи послідовність подій? Адже щось нове напевно виникало під час роботи та збору матеріалу.
С.Е.: Так, все швидко змінювалося, і наш сценарист Грегорі Баллард вносив відповідні зміни до сценарію. Він писав закадровий текст, який прочитав наш наратор Рей Ліотта. Я працював у багатьох архівах, включаючи «Luce», «Pathe», німецькі архіви, де шукав фотографії, документи, кадри хроніки. Потім ми зробили ретро-інсценування, які здійснив Грег Хантер. Ми також використовували кліпи з кількох старих фільмів, включаючи знаменитий фільм Роберто Росселліні “Рим – відкрите місто”. А потім треба було весь цей різнорідний матеріал спресувати за 1 годину 20 хвилин. Власне, наратив вибудовувала сама історія, і ми йшли за нею, крок за кроками. Німецькі нацисти окупують Рим. Американці висаджуються на півдні та рухаються із Сицилії до Салерно. 16 жовтня 1943 року Герберт Капплер відправляє понад тисячу євреїв з римського гетто в Освенцім. Багато євреїв намагаються сховатися в госпіталі Fatebenefratelli, який розташований неподалік, навпроти гетто, на іншому березі Тибру. О.С.: Ваш наратор, Рей Ліотта, нещодавно помер. Його відхід, звичайно, надав всьому сумного відтінку. Як вам працювалося з Реєм?
С.Е.: Дуже шкода, що він покинув нас. Пригадую, як я послав йому перший електронний лист, де написав: привіт, Рею, ми якось перетиналися кілька разів, а моя дочка Белла знає твою дочку Карсен. Вони разом ходили до школи. Ми робимо фільм про порятунок євреїв у Римі в роки війни, хочемо тебе отримати як наратора. Потім Рей розповів мені, що читав цей імейл у Торонто, під час якогось перегляду і запитав Карсен, що сиділа поруч, чи знає вона Беллу. Та зраділа, ну, звичайно, знаю, Белла – класне дівчисько, тату, обов’язково погоджуйся! Отже, ми сидимо з Грегом (Баллардом) та Грегом (Хантером), чекаємо на Рея і дивимося перші 30 хвилин «Хороших хлопців» (GoodFellas) з його закадровим голосом. Той наррейшн Рея я вважаю одним із найкращих у світі. І ось з’явився Рей. Страшно привабливий, блискуче вимовляв складні італійські та німецькі імена, та й матюкався іноді, так що ми погойдувалися від сміху. Суперпрофесіонал! Записали його закадрове озвучування лише за три години. Він, як дороговказ, веде нас по фільму.
О.С.: Що для вас було головним у цій історії?
С.Е.: Неймовірна хоробрість цих трьох лікарів. Вони знали, що ризикували життям. І не лише своїм – життям своїх сімей, медперсоналу та єврейських «пацієнтів». Відома історія, як нацисти розстріляли на Тібрі десять італійських матерів за крадіжку муки для їхніх голодуючих дітей. Випадків жорстокості нацистів в Італії та у всій Європі безліч, і вони добре документовані.
О.С.: Що ще вражає – з багатьох людей, залучених у цей грандіозний обман, не знайшлося, на щастя, жодного інформатора, зрадника.
С.Е.: Ми не знайшли жодного документа, жодного прямого чи непрямого свідоцтва щодо цього. Відомо, що за приховування євреїв загрожувала смерть. Німці заохочували інформаторів та грошовими преміями. Але лікарі та персонал госпіталю виявили найкращі людські якості.
О.С.: Наскільки важливо сьогодні пам’ятати про Голокост?
С.Е.: Коли ми тільки починали знімати наш фільм, вийшла стаття про те, що нове покоління фактично не знає нічого про Голокост, який забрав життя шести мільйонів євреїв. Мене це буквально підштовхнуло. Я впевнений, що історія про фальшивий вірус здатна привернути увагу. Саме з таких окремих випадків, як наш чи як історія промисловця Оскара Шиндлера, який врятував понад тисячу польських євреїв, і складається панорама Голокосту, в якій були й такі окремі прояви героїзму та шляхетності. Якщо когось наш фільм змусить більше дізнатися про Голокост, я вважаю свою місію виконаною.
О.С.: Як вплинула робота над таким неймовірним матеріалом на вас, як на людину?
С.Е.: Ця робота стала поворотною у моєму житті. Знак долі? Так напевно. Щось є глибоко символічним і навіть іронічним у тому, що фільм про фейкову епідемію я робив у розпал реальної пандемії. У квітні 2018 року, коли ми проводили інтерв’ю з очевидцями, я не мав жодного уявлення про те, що на нас чекає. Ми перестали знімати, і гримнула…
