Голод у Поволжі та на Південному Уралі на початку 20-х років минулого століття став темою повнометражного фільму, показаного в рамках 15-го щорічного фестивалю документального кіно країн Східної Європи (RusDocFilmFest), що завершився минулого вікенду в Нью-Йорку.
Жертвами голоду в Поволжі та інших регіонах Росії у 1921–1922 роках стали щонайменше шість мільйонів. Масовий голод охопив 35 губерній із загальним населенням 90 мільйонів чоловік. Сильніше за інших постраждали Поволжя і Південний Урал. Пік голоду припав на осінь 1921 – весну 1922 року. Були зафіксовані випадки канібалізму та трупоїдства.
Фільм «Голод» (Famine) зняли, як вказано у титрах, троє співавторів – режисер Тетяна Сорокіна, драматург Олександр Архангельський та автор ідеї Максим Курніков. Залучені ними експерти з різних країн не лише аналізують причини трагедії, що вразила величезні території радянської Росії, а й розповідають про величезну безпрецедентну допомогу, яку надали голодуючим губерніям Американська адміністрація допомоги (ARA), місія Фрітьофа Нансена, англійські квакери та десятки інших міжнародних.
Фільм «Голод» отримав у Росії прокатне посвідчення, але у листопаді 2022 року міністерство культури РФ його відкликало. Фактично фільм заборонено показ на території РФ.
З одним із авторів фільму – журналістом та медіаменеджером Максимом Курніковим кореспондент Російської служби «Голосу Америки» поговорив з сервісу Zoom.
Максим Курніков народився 1984 року в Оренбурзі. Закінчив історичний факультет Оренбурзького державного педагогічного університету. Більше 10 років працював шеф-редактором «Ехо Москви» в Оренбурзі та в Уфі. 2018 року переїхав до Москви, де став заступником головного редактора радіостанції «Эхо Москвы». Після її закриття у березні 2022 року переїхав до Німеччини. Є провідним редактором російськомовної служби Bild. Керівник інтернет-видання «Луна».
Олег Сулькін: Максиме, ви де зараз?
Максим Курніков: У Берліні.
О.С.: Дивна річ, з тих кінематографістів із колишнього Радянського Союзу, з ким я за останні дні розмовляв, ви третій, хто живе чи працює у Берліні. Схоже, через війну в Україні Берлін знову стає центром культурної еміграції, яким він був у 20-ті роки минулого століття.
М.К.: Сподіваюся, 30-ті не настануть, точніше, настануть, але будуть іншими.
О.С.: Сподіватимемося… Ваш фільм справляє сильне враження. Шоковий, драматичний та трагічний. Ви є автором ідеї. Чим ви керувалися, коли взялися до цього проекту?
М.К.: Свого часу я навчався на істфаку в університеті Оренбурзького. За першою своєю освітою я учитель історії. У мене були чудові викладачі, зокрема Дмитро Анатолійович Сафонов. Він бере участь і у нашому фільмі. Коли я став шеф-редактором «Эхо Москвы» в Оренбурзі та почав робити історичну програму, професор Сафонов регулярно виступав у ній. І одного разу приніс тему голоду в Поволжі, зокрема історію віршованого щоденника Сударєва. Панове крав зерно під час голоду в 1922 році і продавав його, став підпільним мільйонером, а спійманий був, коли почав відправляти свої мільйони до села матері поштою. Я вже тоді подумав: господи, це ж готове кіно. Подумав і поклав на поличку в дальній куточок пам’яті. А потім стався 2014 рік, Крим, санкції Заходу проти Росії та санкції у відповідь російської влади – проти власного населення у вигляді заборони санкційних продуктів та їх знищення. Так вийшло, що неподалік Оренбурга сталося одне з перших знищень продуктів. І я як журналіст туди поїхав. Як зараз пам’ятаю, це була ціла фура литовського сиру, знаєте такі великі червоні кола сиру. Видовище, як цей сир тиснули трактором, на мене справило моторошне враження. Менше ста років тому люди в цих місцях помирали з голоду, а зараз тут же давлять продукти. Я вирішив про це написати та вирушив до державного архіву Оренбурзької області.
О.С.: Знайшли цікаві для вас документи?
М.К.: Деякі з прочитаних там документів приголомшили мене настільки, що я буквально непритомнів. Насамперед матеріали судових процесів над людожерами. Я дещо знав про голод у Поволжі, але не уявляв масштабів цієї трагедії. Щомісяця місцева влада доповідала до Москви про сотні тисяч загиблих від голоду лише в одній Оренбурзькій області. А сьогодні суспільство не усвідомлює те, що відбувалося тоді, як важливу сторінку свого минулого. Я поклявся сам собі, що зроблю все, щоб якнайбільше людей про це дізналися, у тому числі й про величезну допомогу, яку тоді надали з-за кордону. Я вирішив написати кілька статей на цю тему, зняти документальний фільм і досягти того, щоб в Оренбурзі поставили пам’ятник ARA та іншим організаціям, які надали допомогу голодуючим. Статті я написав, фільм зняв. Тепер справа за пам’ятником.
О.С.: У вас двоє співавторів – Тетяна Сорокіна та Олександр Архангельський. Вона значиться як режисер, він – як сценарист. То чи поділялися обов’язки?
М.К.: Усвідомлюючи всю складність завдання зробити такий фільм поодинці, я почав шукати співавторів. І одразу подумав про Олександра Архангельського. Його документальні серіали на каналі «Культура» всередині нульових стали для мене тим, заради чого я включав телевізор. Ми зустрілися, і я йому години дві розповідав всю витівку, всі головні сюжетні лінії. І він сказав, що вважатиме за честь взяти участь у цьому проекті. Працювати з Олександром Миколайовичем було насолодою. Не було жодного питання, коли ми не переконали б один одного або не зійшлися на думці. Олександр Миколайович покликав режисера Тетяну Сорокіну, з якою він робив більшість своїх проектів. Я розумію, що це звучить дещо дивно для наших колег-документалістів, але ми все робили разом і упереміж. Але в титрах зазначили конкретні обов’язки кожного з нас. Зробили ми це з однією практичною метою, щоб нам було легше отримати прокатну ліцензію. Ліцензію ми отримали, але потім її у нас відкликали.
О.С.: Що відкликана ліцензія означає практично? Ви не можете показувати картину її продавати?
М.К.: Для нас закрито всі російські кінотеатри, а ми знімали цей фільм у розрахунку на великий екран. Для нас закриті всі російські платформи, які показують кіно, документальне, зокрема. Але ми таки знайшли можливість показати фільм. Нам запропонував це телеканал “Сьогодні”, який доступний на YouTube та інших платформах. Скандал із відкликанням ліцензії тільки зробив нам пресу, якщо хочете, додавши нам потенційних глядачів. На сьогоднішній день тільки на YouTube фільм переглянули понад 1,7 млн. глядачів. Навіть без ліцензії якісь музеї, ліцеї, молодіжні об’єднання, якісь, не повірите, трудові колективи хочуть показувати фільм і потім його обговорити. І показують.
О.С.: В обґрунтуванні рішення Міністерства культури про заборону фільму зазначається, що він нібито містить «інформацію, заборонену російським законодавством». Що мається на увазі?
М.К.: Я, на жаль, не можу це пояснити. Ми запитали в міністерстві конкретні обґрунтування заборони із зазначенням, що саме заборонено законодавчо, але відповіді так і не отримали, тому залишилися в деякому збентеженні.
О.С.: Як ви поставилися до того, що аргументом для зняття картини з прокату стали деякі листи незадоволених глядачів. Що це за листи? Чи не фейки?
М.К.: Звернемо увагу на те, що Міністерство культури, так би мовити, розходиться у свідченнях. Нам вони відповіли, що фільм містить якісь заборонені відомості, а пресі повідомили, що були протестні листи. Перший публічний показ відбувся 30 жовтня в Єкатеринбурзі, в Єльцин-центрі. А вже наступного дня було оголошено рішення відкликати ліцензію. Малоймовірно, що міністерство так швидко відреагувало на листи з першого публічного показу. Більше того, відкликання ліцензії супроводжувалося статтями у пропагандистській пресі, «викривальними» репортажами» про авторів фільму. За цими матеріалами я можу впевнено зробити висновок, що їхні автори не дивилися фільму. Як то кажуть, «не читав, але засуджую». Хоча не можу виключати, що якісь критичні листи були. Під час зйомок, та й раніше, коли ми тільки-но оголосили краудфандинг, з’явилися перші публічні доноси «стривожених» громадян, що ми нібито знімаємо на «американські гроші», «на замовлення ЦРУ» тощо.
О.С.: Немає сумніву, що головним подразником для нинішньої влади стала найактивніша допомога голодуючим із боку США та інших країн Заходу, про яку ви докладно розповідаєте у фільмі. 90 відсотків іноземної допомоги голодуючим губерніям радянської Росії надали американці. Цей факт явно не стикується з офіційною позицією, що США та Захід нібито завжди були найлютішими ворогами Росії та мріяли про її ослаблення та загибель. А тут реальна допомога, та ще й такого небаченого масштабу. Ви наводите у фільмі такі вражаючі цифри: щодня американську допомогу в період голоду на початку 20-х у Росії отримували до 10 млн. чоловік. Американцями були відкриті сотні їдалень, залізницею йшли поїзди з продуктами харчування для голодуючих. Неминучим є питання: чому Ленін погодився прийняти допомогу від тих, кого він вважав головними ворогами більшовицької влади?
М.К.: Це складна тема. По-перше, радянська влада у той період боялася не встояти і розуміла, що це рятівний спосіб хоч якось нагодувати людей. По-друге, влада тоді була набагато менш людиноненависницькою, ніж через десять років, і гуманістичні настрої ще мали місце. Порівняйте: під час Голодомору в Україні на початку 30-х жодної допомоги ззовні надавати не дозволялося, весь регіон було закрито для відвідувань іноземцями, і інформація про голод була суворо засекречена.
О.С.: А чи не здається вам, що першопричиною незвичайної «м’якості» Леніна та всієї кремлівської верхівки був найбанальніший цинізм? Мовляв, ми продовжуємо вас ненавидіти, але допомогу приймаємо.
М.К.: Насправді, це було дуже важке рішення для радянського уряду. Була внутрішня опозиція цього рішення. І ті, й інші переступали через власні погляди та принципи. Американську допомогу вважатимуться проявом абстрактного гуманізму. Герберт Гувер, майбутній президент США, був переконаним антикомуністом, але очолював весь проект допомоги по лінії ARA. Ленін та його соратники ненавиділи «імперіалістів», але допомогу приймали.
О.С.: Ще один цікавий аспект. Курирувати американську допомогу було доручено ЧК на чолі з Дзержинським.
