У Єврейському музеї (The Jewish Museum) у Нью-Йорку, розташованому на «музейній милі» за кілька кварталів неподалік музеїв Метрополітен і Гуггенхайма, відкрилася виставка «Нью-Йорк: 1962-1964».
Ці три роки, що належать до ключових в американській історії 20-го століття, представлені на двох поверхах музею картинами, скульптурою, журнальною графікою, поезією, фотографіями, архівною відеохронікою, зразками моди, предметами побуту, споживчими товарами, меблями, а також рекламними брошурами та листівками-анонсами культурних заходів. Загалом представлено понад 150 творів мистецтва та артефактів.
Рішення Соломона
Такі «складені» виставки вкрай рідкісні, і причина тому проста. Їх дуже важко концептуально збудувати та зібрати такі різноманітні експонати. Виставка в Єврейському музеї стала останнім проектом видатного італійського мистецтвознавця, арт-критика та куратора Джермано Челанта, який помер у 2020 році у віці 79 років від наслідків COVID-19. У 2017 році Єврейський музей звернувся до Челанта з пропозицією зробити оглядову виставку і спробувати через експозицію відповісти на запитання: як художники, що жили в Нью-Йорку, на початку 60-х реагували на круті зміни в житті Америки?
Після смерті Челанта проект підхопила його студія, яка довела його до завершення спільно з кураторами Єврейського музею на чолі з його директором Клодією Гулд.
Багатий життєвий матеріал доби 60-х давав благодатну їжу для художньої рефлексії. Художники, скульптори, дизайнери, танцівники, музиканти, кінематографісти, літератори та поети відбивали, кожен по-своєму, Zeitgeist (дух часу), що проникали в усі пори щоденної реальності. Конкретний момент початкового відліку «триліття» відомий – міжнародна виставка «нових реалістів» у галереї Сіднея Джаніса у 1962 році, як відомий і момент його завершення – Венеціанська бієнале 1964 року.
Однією з найпомітніших постатей нью-йоркського культурного життя першої половини 60-х був Алан Соломон, тодішній директор Єврейського музею. Саме він організовував виставки, де презентував «нове мистецтво» (New Art, його термін). Так, він першим організував музейні ретроспективи піонерів поп-арту Роберта Раушенберга (1963) та Джаспера Джонса (1964). Під його керівництвом Єврейський музей став одним з форпостів художнього авангарду і зробив широко відомими імена Роберта Раушенберга, Джаспера Джонса та їх не менш знаменитих колег Енді Уорхола, Роя Ліхтенштейна, Джеймса Розенквіста та Класу Олденбурга (останній помер 28 липня 2012 року). році життя).
Не дивно, що, коли Соломону доручили організацію американського павільйону на Венеціанській бієнале 1964 року, він включив до неї роботи не тільки Раушенберга, Джонса та Олденбурга, а й їхніх соратників з авангарду Джона Чемберлена, Джима Дайна, Морріса Луїса, Кенне. Він палко підтримав естетику грубої предметності та концептуального ставлення до «масової культури», що разюче відрізняло поп-арт від абстрактного експресіонізму, якому довелося потіснитися на мистецькому Олімпі. Соломонові здалося, за його словами, вкрай важливим «нове відчуття краси, яке виникло із земної природи та безладу міського життя».
Розрахунок Соломона виявився точним. У Венеції 1964 року Раушенберг отримав головну міжнародну премію у секції живопису. На цій виставці представлено кілька робіт цього дивовижного художника. В одному із залів на відеомоніторі ми бачимо телевізійне інтерв’ю Раушенберга італійському журналістові. Як вважають мистецтвознавці, саме тодішній тріумф поп-арту у Венеції ознаменував стрімкий зліт Нью-Йорка як нової столиці світового мистецтва, що залишив позаду Париж.
Атмосфера часу
Рецензент «Нью-Йорк таймс» Холланд Коттер назвав виставку «розумною» та «багаторівневою». Естетику занурення у минуле віртуозно реалізувала нью-йоркська творча студія архітектури та дизайну Selldorf Architects на чолі з німецьким архітектором Аннабель Зельдорф.
Інформаційні таблички на стінах галерей, фотографії та відеоматеріали позначають найяскравіші події триріччя. Тоді, у 1962 році у п’яти боро (районах) Нью-Йорка жили приблизно вісім мільйонів жителів. Численні радіостанції мовили десятками мов. На Вест 52-й стріт будівельники кріпили фасадну панель на нову будівлю телеканалу CBS. Кількома кварталами на північ повним ходом кипіло будівництво Лінкольн-центру. Тодішній губернатор штату Нью-Йорк Нельсон Рокфеллер поспішав будівельників, щоб встигнути ввести його в дію до відкриття Всесвітнього ярмарку в Нью-Йорку. Влада міста затвердила план зносу залізничної Пенсільванія-стейшн для будівництва нової спортивно-видовищної зали Медісон-Сквер-Гарден.
Бум торкнувся як американської економіки, а й культури. Туристи запрудили Таймс-сквер, міські вулиці та площі. Поети та музиканти виступали у кав’ярнях та клубах Грінвіч-Вілледжа. За п’ять років, з 1960 по 1965 рік, кількість арт-галерей зросла зі 154 до 246. Підскочила і відвідуваність музеїв.
Економічна експансія викинула ринку сотні нових товарів. Реклама стала винахідливішою, а й більш крикливою. Саме вульгарність і агресивність споживчої реклами стали благодатним підґрунтям для експериментів поп-арту і концептуалізму, що народжувався.
Особливість виставки у тому, що глядача не просто знайомлять із картинами та артефактами, а й відтворюють фрагменти урбаністичного побуту того часу. Неоновий знак винного магазинчика, типова вітальня з журнальним столиком, на якому розкладено номери популярних на той час видань Time, Life та Ebony, фрагмент кухні з яскравими пластиковими пакетами та банками напоїв, вітрини магазинів з манекенами, ландромати, ресторанчики тощо.
Особливим інтересом на виставці має музичний автомат-джукбокс – релікт докомп’ютерної ери. Пік його популярності посідає 50-60-ті роки, коли злетіли на гребінь моди рок-н-рол і ритм-блюз. За програвання музики в автомат треба кидати монетки, але для відвідувачів виставки це задоволення безкоштовно. Діапазон музики досить широкий від Shangri-Las до Боба Ділана, від Чаббі Чекера до Beatles. Старші відвідувачі віддають перевагу простеньким ностальгічним пісенькам у стилі Doo-Wop, обираючи улюблені мелодії своєї юності. Сивоволоса бабуся з паличкою притупує під задерикуватий ритм, оточуючі посміхаються.
Локальне та глобальне
Як зазначає Коттер на сторінках «Нью-Йорк таймс», Єврейський музей міг полегшити собі завдання, зробивши локальну виставку та обмежившись розповіддю про діяльність Алана Соломона. Але запрошений Джермано Челант задався амбітною метою розширити масштаб експозиції та поєднати культуру та політику. На початку 60-х відбулися глобальні події – Кубинська ракетна криза, Марш на Вашингтон за робочі місця та свободу та вбивство президента Джона Кеннеді. Під впливом різних чинників американське суспільство почало голосніше обговорювати расові, класові та гендерні протиріччя.
У кількох залах великих екранах демонструються архівні відеоматеріали тієї епохи. Зазвичай незворушний телеведучий Уолтер Кронкайт, важко приховуючи хвилювання, повідомляє телеглядачам трагічну новину про вбивство президента Джона Кеннеді в Далласі.
В іншому залі – хронікою віхи боротьби афроамериканців за громадянські права, кульмінацією якої став похід на Вашингтон 28 серпня 1963 року та історичний виступ на мітингу преподобного Мартіна Лютера Кінга. Тоді двісті тисяч людей прибули до столиці, щоб вимагати від влади конкретних дій проти расизму та дискримінації чорношкірої меншини. Внаслідок цих протестів у 1964 році президент Ліндон Джонсон підписав закон про виборчі права. письменник Джеймс Болдуїн, який проживав у Нью-Йорку, вимагає перегляду расових відносин у суспільстві. Гарлемська церква стає штаб-квартирою “Нації ісламу”, де з промовами виступає Малколм Ікс.
На виставці приділено увагу і руху за права сексуальних меншин, який був тісно пов’язаний з «новим мистецтвом» і такими помітними персонами артистичного Нью-Йорка, як Джаспер Джонс, Роберт Раушенберг, Енді Уорхол, Джон Кейдж та Мерс Каннінгхем.
На відеомоніторі можна побачити експериментальний фільм 1963 року «Палаючі тварюки» режисера Джека Сміта. Він складається з незв’язаних між собою сюжетів, у тому числі інтимного характеру. Саме через епатажні епізоди з трансвеститами у фільму та його авторів виникли неприємності. Декілька кінозалів відмовилися його показувати, поліція конфіскувала плівку. Культові постаті інтелектуального протестного руху Йонас Мекас та Сюзан Сонтаг виступили на захист опального творіння, що згодом став символом андерграунду.
Мультимедійність виставки проявляється й у її експансивному характері. Кінопрограми-«відпочкування» демонструються в артхаусному центрі Film Forum та кінозалах Лінкольн-центру. До 11 серпня у Film Forum показуються 36 фільмів 1962-1964 років таких майстрів, як Девід Лін, Луїс Бунюель, Альфред Хічкок, Стенлі Кубрик, Федеріко Фелліні, Серджо Леоне та інших. Лінкольн-центр фокусував увагу на підпільному та експериментальному кіно того часу.
Імена творців кіноавангарду набагато менш відомі. Це Кеннет Енгер, брати Кучар, Ширлі Кларк. Мабуть, лише Джек Сміт та Енді Уорхол відомі за межами професійної арт-тусовки.
