У неділю, 19 березня, завершується Фестиваль молодого авторського кіно «Перший погляд» (First Look Festival) у кіноцентрі «Музей образів, що рухаються» (Museum of the Moving Image), розташованому в нью-йоркському Квінсі. За п’ять фестивальних днів фестиваль, що проходив у 12-й раз, показав 38 фільмів як повнометражних, так і коротких з 22 країн.
У програмі дня закриття – документальний фільм “Три жінки” (Three Women) українського режисера Максима Мельника (Maksym Melnyk) виробництва Німеччини.
Молодий режисер та його соратник-оператор приїхали до глухого гірського села Стужиця. Воно розташоване у Закарпатській області, у тому місці, де сходяться кордони України, Словаччини та Польщі.
Там гості знайомляться із трьома місцевими мешканками. Це літня самотня селянка Ханна Василівна, головна риса якої – оптимізм; листоноша Марія, обтяжена безліччю турбот; і, нарешті, безстрашна і допитлива біолог Неля. Фільм можна зарахувати до жанру кіноспостереження. У якийсь момент відносини мешканок із кінематографістами перестають бути суто формальними. Чим сильнішала карпатська зима, тим тепліше і сердечніше ставали стосунки гостей та господарів.
Максим Мельник народився в Ужгороді 1982 року. Працював як журналіст на регіональній телестудії. Вивчав кінорежисуру у Братиславській академії виконавських мистецтв (Словаччина). Продовжив навчання у Кіноуніверситеті Бабельсберг імені Конрада Вольфа у Німеччині. У першому своєму фільмі «Шенборн» він розповів про два села з однією назвою в Німеччині та Україні. Минулого року Максим завершив там навчання, знявши дипломний фільм «Три жінки».
Режисер Максим Мельник відповів на запитання кореспондента Російської служби Голосу Америки з сервісу Zoom з Берліна.
Олег Сулькін: Таке мальовниче та дуже далеке місце, яке ви обрали для зйомок, мені нагадало одне давнє та сильне кіновраження – фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Чому ви приїхали знімати у село Стужиця?
Максим Мельник: Ще в дитинстві я дуже любив розглядати географічні карти, особливо карту Закарпаття – найзахіднішої області України. Я сам родом звідти з Ужгорода. Мені запам’яталася назва села Стужиця, що закарпатським діалектом української мови означає щось дуже холодне. Це місце знаходиться лише за 70 км від Ужгорода. У 20 столітті кордони тут часто змінювалися.
О.С.: Якщо судити з фільму, то у цих краях явно не вистачає чоловіків. Тут, як жартома сказали б раніше, «бабине царство». Можливо, цей ґендерний дисбаланс і надихнув вас на фільм про жінок?
М.М.: Я зовсім не збирався робити феміністський фільм. Найімовірніше, це була випадковість. Щаслива випадковість. Працюючи на регіональному ТБ, я 2015 року поїхав туди знімати репортаж про кажанів. І тоді я познайомився з біологом Нелей. Я її спитав, що вона там робить. Виявилося, що вона бродить навколишніми лісами і шукає ведмежі екскременти, якими біологи можуть досліджувати маршрути ведмедів та їх спосіб життя. Неля мене вразила своїм фанатизмом, захопленістю. З нею напрочуд цікаво ходити лісом, вона помічає різні дрібниці, розуміє таємне життя природи. Тоді ж я познайомився з поштаркою Марією. Вона знає всіх мешканців села, щодня проходить кілометрів з десять, з усіма односельцями розмовляє. Я ніяк не міг вирішити, кого вибрати як головний об’єкт уваги. Розмовляв зі своєю колегою, німецькою журналісткою Крістіаною Зайдлер. Розповів їй цю історію, і вона сказала: чому б тобі не зробити фільм про трьох жінок? Залишалося знайти третю героїню, і я знайшов її в особі Ханни Василівни.
О.С.: А куди поділися чоловіки?
М.М.: Вони майже всі у від’їзді, на заробітках. Дехто спився і рано пішов. Треба сказати, що мешканці Закарпаття і за старих часів їздили на заробітки за кордон. Дуже багато хто повертався, заробивши грошей. Адже заповітною мрією селянина завжди було збудувати будинок для себе, своїх дітей та онуків. Це у крові народу. Нині ситуація дещо інша. За відсутності чоловіків жінки забирають усю владу і самі вирішують усі проблеми. Життя у них, звичайно, дуже нелегке. Але вони ставляться до всього з гумором.
О.С.: Як ви знайшли Ханну Василівну?
М.М.: То була абсолютно випадкова зустріч. Мене вразило її життєлюбство, її гумор, зважаючи на те, скільки горя випало на її частку. У неї помер чоловік та двоє синів. Корова – це все, що має.
О.С.: Чим вас особисто приваблює сільське життя?
М.М.: Не знаю. Приваблює – і все тут. Я люблю Карпати, люблю людей, які там живуть. Мене захоплює їхня ментальність. Життя там зовсім інше, і мені здалося важливим його показати. Тому що вона зникає, сільський побут іде під натиском глобалізації.
О.С.: Зараз Україна в усьому світі на вустах через страшну війну. Але прямих посилань до війни у вас у фільмі, здається, немає.
М.М.: Мій фільм можна вважати пам’ятником того, довоєнного життя. І ми зняли його до війни. Хоча там є одна сцена, яка перекидає місток до сьогоднішньої ситуації: це президентські вибори. Ханна Василівна із сусідкою на кухні обговорюють результати виборів. Вони підтримали кандидатуру Володимира Зеленського, якого тоді знали тільки як актора. Для мене ця сцена важлива і тому, що показує, як навіть у найглухішому селі працює демократична процедура виборів.
О.С.: А мене вразила кількість кандидатів на пост президента. Якщо не помиляюсь, їх було 37! Смішно дивитися, як працівниці виборчої дільниці розмотують величезні рулони бюлетенів.
М.М.: Так, наші героїні зробили правильний вибір. Знаєте, краще мати 37 кандидатів, ніж одного кандидата, причому незмінного. Я з вами згоден. Фільм сьогодні виглядає через оптику війни. Ми дивимося на цих людей і запитуємо себе: що з ними зараз? Фільм дуже хронологічний. Ми закінчували знімати у 2021 році. Я стояв на горі, де ми познайомилися з Ханною Василівною, коли вона пасла корів. Оператор наводив різкість, як раптом, зовсім нізвідки, налетів густий туман. Нічого зробити не можна, сцена зіпсована. Так мені тоді здавалося. Але настав час, і до мене дійшов символічний зміст цього фінального епізоду. Ми не знали, що на нас насувається катастрофа, яка змінить все наше життя. Ось приклади. У національному парку, де працює біолог Неля, не залишилося єгерів-чоловіків, усі пішли на фронт. Жінкам у селі самим доводиться пиляти дрова. Пошту закрили, поштові марки не дістати.
О.С.: Знімальна група – це ваш дует з оператором. Як вам із ним працювалося?
М.М.: Флоріан Баумгартен – німець, українця не знає, я йому перекладав у міру необхідності. Там є зворушливий і важливий епізод, коли Ханна Василівна стриже Флоріана і виявляє у нього рідну пляму на голові на тому самому місці, як у її покійного сина. Їй важко було вимовляти його ім’я Флоріан, і вона називала його німець.
О.С.: До німців там немає упередження?
М.М.: Ні, все у минулому.
О.С.: А в оператора якісь враження?
М.М.: Життя у закарпатському селі його вразило. Начебто він перелетів у минуле машиною часу в епоху, коли люди жили виключно натуральним господарством.
О.С.: Ви давно переїхали до Німеччини?
М.М.: Через Стужицю я й потрапив до Німеччини. Я написав сценарій «Трьох жінок» і вступив із цим проектом до Кіноуніверситету Бабельсберг.
О.С.: Зрозуміло, що проект малобюджетний. І все ж – як складався бюджет?
М.М.: Це мій дипломний фільм, і університет на нього виділив гроші дуже скромні. Але нам вистачило, ми ще назад відправили залишок, що стало унікальною нагодою для університету. Наш фільм – “зелений”. Їхали ми до Закарпаття з Берліна поїздом, там ходили пішки. Годували нас безкоштовно, щиро. Ми щоразу поверталися із зайвими кілограмами (сміється).
О.С.: Вас запросили представляти фільм на кінофестивалі у Нью-Йорку. Ви раніше сюди приїжджали? Як ви вважаєте, зацікавить американців життя закарпатського села?
М.М.: Не знаю. Я вперше їду до Америки. Знаю точно одне: кращого розмаїття, ніж Нью-Йорк, для Стужиці не знайти. У Нью-Йорку мешкає мій дядько, який емігрував до США з України 20 років тому. Я дуже хочу, щоб він побачив фільм про рідні краї. Сподіваюся, що американці полюблять цих світлих та добрих жінок, які несуть у світ надію та красу. Їх важко не полюбити.
