«Як російське кіно дегуманізувало українців та заклало основу для нинішніх військових злочинів». Так називається стаття, написана Іллею Гладштейном (Illia Gladshtein), українським продюсером та дистриб’ютором. Вона опублікована на сайті Ukraine/World (стаття написана англійською мовою, фрагменти її перекладені тут російською).
Як зазначає Ілля Гладштейн, упродовж останніх десятиліть російське кіно служило знаряддям пропаганди для дегуманізації України та Заходу і тим самим готувало громадян Росії до нинішньої війни.
Гладштейн вважає глибоко символічним, що президент Путін, виступаючи з промовою 24 лютого 2022 року, в день російського вторгнення в Україну фактично перефразував слова Данила Багрова з фільму «Брат-2», сказавши, що «справжня сила у справедливості та правді».
Як зауважує автор статті, Путін і раніше любив використовувати слова з фільму Олексія Балабанова, а тепер взагалі зробив «Брат-2» символом цієї війни: сумнозвісний знак «V» запозичений із тієї ж цитати – «Сила в (V) правді».
На перший погляд «Брат-2» зовсім не пропагандистський фільм, а кримінальний бойовик, зазначає автор статті. Але з роками стало ясно, що фільм сприймається багатьма людьми як квінтесенція ультранаціоналістичної ідеології. Він насичений ворожістю та ненавистю щодо українців, афроамериканців, євреїв та загалом американців та узагальненого Заходу. Крилатими стали багато фраз з фільму, у тому числі й адресована «українським гангстерам» загроза «Ви мені, гади, ще за Севастополь відповісте!».
«Данило Багров, – підкреслює Гладштейн, – став героєм свого покоління – архетипічним російським бунтарем, який вступає в бій із Заходом, корумпованим, морально прогнилим і лицемірним. Навіть якщо творці Брата-2 не позиціонували його як маніфест російської геополітичної доктрини, він став і залишається таким сьогодні».
Вивчивши знакові твори російського кіно і телебачення починаючи з 2000 року, Гладштейн дійшов висновку, що багато з них насичені токсичною ностальгією за Радянським Союзом і царською Росією, піддають сумніву існування українського народу, прославляють і тривіалізують війну, мілітаризують російське. ». За його словами, російське кіно стало знаряддям, яке дозволяє путінським елітам залишатися у владі, промивати мізки своєму народу, і водночас воно завойовує певний статус завдяки участі у міжнародних кінофестивалях.
Ілля Гладштейн народився у Києві у 1985 році. Розпочав кар’єру як упорядник програм короткометражних фільмів для кінофестивалю «Молодість» (Molodist IFF). У 2013 році разом із Надею Парфан заснував міжнародний фестиваль кіно та урбаністики “86”, який проходив у місті Славутич у 2014–2018 роках. Займається просуванням та прокатом незалежного кіно. У 2017 році заснував виробничу компанію Phalanstery Films, а у 2019 році відкрив у Києві артхаусний кінотеатр KINO42.
Спродюсований ним документальний фільм «Піє Івано-Франківськтеплокомуненерго» отримав низку нагород і названий українськими кінокритиками найкращим документальним фільмом у країні 2020 року.
Ілля Гладштейн відповів на запитання кореспондента Російської служби «Голосу Америки» із сервісу Zoom з Києва.
Олег Сулькін: Ілля, ви знаходитесь у Києві, і я не можу вас не запитати про вашу теперішню ситуацію. Як ви почуваєтеся?
Ілля Гладштейн: Нормально. В принципі, зараз спокійно. Повітряна тривога кілька разів на день звучить. Але ракети та снаряди не падають уже якийсь час.
О.С.: Дай Бог… Я з цікавістю прочитав вашу статтю. Що спонукало вас її написати?
І.Г.: Ще під час підготовки Росії до війни (стягування військ, напруження антиукраїнської пропаганди в медіа) я намагався зрозуміти, що рухає тими росіянами, які збираються нас вбивати і тими росіянами, хто це все підтримує. Коли після втечі російських солдатів з Бучі та інших міст Київщини відкрилися результати їхніх звірств та злочинів, я вирішив у цьому розібратися. Коли стало видно масштаб російських військових злочинів, стало зрозуміло, що це не випадковість, а частина стратегії. І я подумав: хтось цим російським солдатам «дозволив» так чинити з українцями. І я згадав про всі ці начебто незначні епізоди в нещодавньому російському кіно та серіалах: там жарт про «добродушного, але недалекого хохла», там українець зрадник (часто), там українець нацист (майже скрізь).
І я маю деякий досвід у кіно, “нагляд”, аналітичний апарат, що дозволило мені провести невелике дослідження. Я виявив повторення мотиву розлюднення українців у таких різних російських фільмах та серіалах останніх двох десятиліть, як «Брат-2» (2000), «Таємниця вовчої пащі» (2004), «Адмірал» (фільм та серіал, 2008), серіали «Ліквідація» »(2007), «Біла гвардія» (2012) та «Моя прекрасна няня» (2004-2009), «Тарас Бульба» (2009) та багатьох інших. Я навмисно виключив із аналітичного поля такі відверті пропагандистські вироби, зняті після 2014 року, як «Донбас. Окраїна» (2019 р.), «Ополченочка» (2019 р.) та «Сонцепек» (2021 р.), які є прямою військовою пропагандою. На мій погляд, найнебезпечніша пропаганда – ненав’язлива.
О.С.: Які підстави у вас бачити прямий зв’язок між дегуманізацією українців у кіно та військовими злочинами, які скоюють зараз російські солдати в Україні?
І.Г.: У багатьох війнах пропагандисти використали дегуманізацію ворога для заохочення звірств. Щодо недавнього прикладу – геноцид у Руанді в середині 90-х, коли радіо «Тисячі пагорбів» підбурювало народ хуту розправлятися зі своїми сусідами тутсі. Це «радіо ненависті» стверджувало, що тутсі “не люди, а таргани”, і їх можна вбивати. Ці радіопропагандисти серед інших військових злочинців були засуджені міжнародним судом за підбурювання до геноциду. Інший приклад, віддаленіший за часом, – пропагандистська машина гітлерівського «Третього рейху». Під керівництвом Геббельса вона втовкмачувала в голови простих німців ідею расової переваги арійців над іншими народами, які необхідно без вагань знищувати. Дегуманізація, скроєна за геббельсівськими лекалами, використовується російською державою і зараз. Сподіваюся, російських пропагандистів спіткає та сама доля, що й їхніх німецьких колег у 1946 році.
О.С.: У російський прокат повторно випущено картину “Брат-2” режисера Олексія Балабанова. У полеміці про неї переважають дві полярні погляди. Перша – це захоплюючий, новаторський бойовик талановитого режисера з привабливим та щирим героєм у центрі. Друга – це ксенофобська агітка і маніфест російського фашизму, що народжується. Ви також приділяєте багато уваги цій стрічці. Чому інтерес до неї не слабшає з роками?
І.Г.: Без сумніву, «Брат-2» талановитий фільм і Балабанов дуже хороший режисер. Чи хотів Балабанов зняти військово-політичний маніфест Росії чи не хотів? Це не важливо. А важливо те, що цей фільм інструменталізується в нинішній війні за повною програмою, оскільки іншої чіткої ідеології в Росії, схоже, немає. Цитатами із «Брата-2» людей мотивують воювати проти України. Фільм посилює ресентимент тих 83 відсотків, які, згідно з офіційними опитуваннями, підтримують війну проти України.
О.С.: Російський кінокритик Катерина Барабаш на початку квітня опублікувала на сайт Republic статтю, де вона простежує антиукраїнські стереотипи в радянському кіно з початку 50-х років. Вона розбирає фільми радянського періоду, які, на її думку, заклали підвалини теперішньої дегуманізації українців. Вульгарні стереотипи, які раніше сприймалися дружнім кепкуванням над «братським народом», з роками переросли у ворожість і ненависть, пише вона. Барабаш наголошує на найважливішій ролі мови у визначенні, хто «свій», а хто «чужий». Скажімо, у низці фільмів ті, хто говорять чистою російською – хороші люди, а українською чи суржиком говорять негідники, зрадники та колаборанти. Ви замислювалися над еволюцією цих стереотипів?
І.Г.: Дегуманізація українців через культуру транслювалася набагато раніше 50-х. Я розглядав би її в контексті колоніального завоювання України Росією в різних її іпостасях, починаючи з царської Росії. Я вважаю, що в цьому контексті варто переглянути і «велику російську літературу» – щодо колоніальних, імперських, ксенофобських елементів.
А щодо мови: коли Російська імперія розросталася внаслідок чергового завоювання сусідніх земель, їх мешканцям завжди відмовляли у суб’єктності, змушуючи називатися росіянами. Місцева мова залишалася мовою села, а міста примусово русифікували. Тому добрим для Москви завжди був українець, який відмовився від своєї мови, культури та політичної суб’єктності. А той, який не відмовився, був, звісно, поганим.
О.С.: У фільмах «Ми з майбутнього 2» (2010 р.) та «Матч» (2012 р.) українці показані як затяті колаборанти, посібники нацистів, які зустрічають німецькі війська хлібом-сіллю. Ця тема, очевидно, використовується найновішим російським кіно для того, щоб позначити прямий зв’язок між колабораціонізмом під час Другої світової війни та нинішньою Україною, якою, за твердженням Путіна, правлять «нацики» та «бендерівці». У тому ж таки «Матчі» відверто розігрується «єврейська карта». Тема Голокосту, яка раніше ігнорувалась у російському кіно, подається тут у графічних деталях, схоже, з однією лише метою – затаврувати «поліцаїв» і цим кинути густу тінь на український народ. Чи можливий об’єктивний, без будь-якої політизації, підхід до цієї болючої теми?
І.Г.: Колабораціонізм мав місце не лише в Україні, а й у багатьох країнах, окупованих Гітлером. У Росії її масштаби співробітництва з окупантами були також великі. Ці випадки не можна заперечувати, не можна казати, що цього не було. Але сьогодні повторення мантри «українці – нацисти» – лише один із способів переконати російське населення у правильності розв’язаної Путіним війни.
А щодо спроб розігрування «єврейської карти» сьогодні – це просто безглуздо у нинішній Україні, де президент – єврей і де колишній багаторічний прем’єр-міністр був євреєм. Я сам єврей та живу в Україні все своє життя. Побутовий антисемітизм зустрічався, але останніми роками його ставало дедалі менше. Проводились дослідження, що підтверджують цю тенденцію. До речі, у Франції антисемітизм набагато помітніший, ніж в Україні.
