У 52-й раз Кінотовариство Лінкольн-центру (FLC) та Музей сучасного мистецтва (MoMA) об’єднали зусилля, зібравши щорічну програму дебютних фільмів із різних країн.
До програми фестивалю «Нові режисери/Нові фільми» (ND/NF), яка демонструється на цих двох престижних майданчиках з 29 березня по 9 квітня, включено 27 ігрових та 11 короткометражних стрічок.
Креативність на марші
«Географія фільмів найрізноманітніша, – розповіла Ла Френсіс Хюї, куратор відділу кіно MoMA та співдиректор цьогорічного фестивалю. – Ми показуємо фільми, які доречно називати сміливими та креативними заявами. Багато хто з них виступає проти політичних репресій та постколоніального дискурсу».
Відкрила фестиваль гірка та тривожна американська стрічка “Мати-Земля” (Earth Mama) Саванни Ліф, що представляє феномен материнства через призму расової та класової несправедливості.
Фільмом закриття обрано психологічну драма «Собачонка» (Mutt) режисера чилійсько-сербського походження Вука Лунгулова-Клоца, в якій Ліо Міел грає юного трансгендера з Нью-Йорка, який намагається подолати складності життя у мегаполісі (спеціальний акторський приз журі на Санденсі).
«Ми твердо віримо, що майбутнє кінематографу знаходиться в руках цих блискучих режисерів, – вважає Флоренс Алмозіні, директор програм FLC та співдиректор огляду. – Нам приносить величезну радість поділитися цими фільмами з нашою аудиторією».
Ален Кассанда, який народився в Кіншасі і виріс у Франції, знайомить з новою генерацією нігерійської молоді в просвітницькій документальній стрічці. «Покоління кокосових голів» (Coconut Head Generation). Так у глузування називають тих молодих нігерійців, хто не бажає віддавати сили та час серйозному навчанню. Режисер вирушив у велике нігерійське місто Ібадан, до місцевого університету, де зустрівся зі студентами. Розмови з ними стосувалися широкого спектра питань – від переглянутих у кіноклубі фільмів до британської колоніальної спадщини.
Головним магнітом фільму “Диско-бій” (Disco Boy) італійського режисера Джакомо Аббруццезе став талановитий німецький актор | Франц Роговський («Транзит», «Між рядами»), який зіграв складний неоднозначний характер головного героя. Алекс – білоруський емігрант, який через Польщу пробирається до Парижа. Помикавшись без документів і познайомившись із милою дівчиною, він вирішує записатися до Іноземного легіону. Шляхи-дороги зводять Олекса, що змужнів, з Джомо, лідером нігерійських інсургентів, який бореться з бойовиками мафіозної нафтової компанії і бере в заручники кількох іноземців. Аббруццезе в один клубок пов’язує проблеми глобалізму, мілітаризму та еміграції, пропускаючи їх через зламаний характер Алекса, у душі якого почуття провини бореться зі спалахами агресії. На Берліналі на початку року премія “Срібний ведмідь” дісталася оператору картини Елен Лувар.
Бриз та буря
На противагу нервовому та наелектризованому «Диско-бою» історію своїх героїв японська режисерка Юї Кієхара розповідає тихим, делікатним тоном. Сучасна драма «Пам’ятати щоночі» (Remembering Every Night) – Перетин кількох жіночих доль. «Фільм рухається у ритмі легкого бризу», йдеться у фестивальній інструкції. Дія обмежується одним недільним днем. Нічого неймовірного з нашими героїнями не відбувається, але режисеру вдається отримувати поезію з суто буденних подій, нагадуючи глядачам про швидкоплинність щастя та любові.
У “Тотеме” (Tótem)Як і в японській картині, дія вміщується в рамки одного дня. Але мексиканському режисерові Лілі Авілес вдалося «застенографувати» емоції та настрої кількох героїв, і насамперед 7-річної Сіль (Наїма Сентієс). Її мати та їхні родичі готуються святкувати день народження художника Тони (Матео Гарсія), отця Сіль. У міру підготовки до торжества стає очевидним, що сімейні узи вкрай вразливі. Тона хвора на рак, і прогнози лікарів невтішні. Дівчинка поки не усвідомлює, що свято більше схоже на прощання.
Сюжетний хід, покладений основою екзотичної аргентинської драми «Обличчя медузи» (The Face of the Jellyfish)дуже незвичайний. Режисер Меліса Лібенталь вирішила розібратися у тому, що визначає ідентичність людини. Якось Марина (Росіо Стеллато) прокидається, дивиться у дзеркало і не впізнає себе. Через рідкісне захворювання її зовнішність змінюється. Її не впізнають на роботі, їй доводиться міняти паспорт. Режисерка могла б розвинути цей сюр у кафкіанському стилі. Але їй здалося цікавіше занурити історію втрати ідентичності в щонайменше реалістичний контекст. Вона порівнює людську ідентичність з тим, як визначається ідентичність у світі тварин та птахів.
Режисер Мануела Мартеллі занурює глядача у похмуру атмосферу перших років режиму Аугусто Піночета у Чилі. Фільм-реконструкція називається сухо та беземоційно – Чилі-76 (Chile ’76). Кармен (Аліна Кюппенхейм), жінка із заможного сімейства, погоджується задовольнити прохання місцевого священика отця Санчеса (Хьюго Медіна) сховати в її літньому будинку пораненого юнака (Ніколас Сепульведа), противника режиму. Поступово Кармен усвідомлює високий ступінь небезпеки, на яку себе наражає.
Мачо проти мафії
До програми фестивалю включено українську стрічку “Памфір” (Pamfir)знята режисером-дебютантом Дмитром Сухолітким-Собчуком на перехресті жанрів
Це, по-перше, кримінальна драма. Її головний герой Леонід, якого майже всі називають Памфіром. Він живе у далекому гірському селі у Буковині (західна Україна). Його дружина Олена у ньому душі не сподівається. Леонід палко любить дружину та єдиного сина, сором’язливого підлітка Захара, заради якого він готовий на все. Памфір довгий час займався транспортуванням контрабанди через румунський кордон, але вирішив «зав’язати» з криміналом та заробляти на життя чесним бізнесом – рити колодязі. Харизматичний актор Олександр Яцентюк грає сучасного українського супергероя, безстрашного мачо, який кидає виклик місцевим бандитам та корумпованій владі.
По-друге, у фільмі витає сильний дух релігійності. Герої фільму мають свої, дуже різні уявлення про віру, гріх і прощення, причому йдеться як про християнство, так і про давні традиції. Можна вважати фільм фольклорною притчею, яка продовжує лінію українського поетичного кіно (згадаймо «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова та «Білого птаха з чорною міткою» Юрія Іллєнка).
Нове звучання
“Памфір” – копродукція України, Франції, Польщі, Чилі, Люксембургу та Німеччини.
Український сайт kino24TV класифікує фільм як «атмосферну сімейну драму», а онлайн-видання Cut Insight називає його «західноукраїнським вестерном», який кульмінує на мальовничому фоні карнавалу Маланки, давнього зимового свята, пов’язаного з днем пам’яті преподобної Меланії. Народні гуляння та обряди, коли жителі села вдягаються у казкові костюми та надягають страхітливі маски, створюють тривожний та містичний фон жорстокого конфлікту між Памфіром та його ворогами.
Світова прем’єра «Памфіра» відбулася на кінофестивалі Канна в секції «Двотижневик режисерів». Повідомляється, що фільм наприкінці березня вийшов до українського прокату. Українська преса приділяє йому підвищену увагу як одному з головних блокбастерів сезону, а режисера відносить до найперспективніших і найталановитіших творців нової формації. Не дивно, що Українська національна асоціація кінокритиків присудила кілька ключових нагород «Памфіру», включаючи категорії найкращого фільму, найкращих режисера та сценариста, найкращого дебюту та найкращого актора.
У статтях про Дмитра Сухолітка-Собчука повідомляється, що його короткий фільм «Штангіст» переміг у конкурсі кінофестивалю у Варшаві, а також отримав низку інших призів.
Як розповів Дмитро в одному з інтерв’ю, перший варіант сценарію він написав ще у 2016 році у рамках сценарної лабораторії Torino Film Lab. А після «Штангіста» надійшло запрошення до програми Cinefondation Residence Канського кінофестивалю. Проект підтримав Український культурний фонд.
Підвищений інтерес українських мас-медіа викликає і виконавець головної ролі Олександр Яцентюк. В інтерв’ю він розповів, що прийшов до акторської професії пізно, у 28 років. А до цього їздив на заробітки, мешкав у Португалії, Іспанії майже 5 років.
«Так само, як і мій герой, – сказав актор, – я досить довго не бачив сина, бо багато працював за кордоном. Ці емоції, ці переживання не треба було грати, бо я відчув це на своїй шкірі і як ніхто знаю, що відбувається всередині: які відчуття з’являються, коли ти приїжджаєш додому, обіймаєш сина, цілуєш дружину».
На думку режисера, готовність Памфіра до самопожертви заради сім’ї набула нового звучання після російського вторгнення в Україну.
«Несподівано з’явився зв’язок із тим, що відбувається зараз, ніби ми все це передбачали, – зазначив Дмитро. – Коли йшла робота над фільмом, ми й уявити не могли таку гігантську ескалацію».
