23-й міжнародний кінофестиваль Трайбека завершився 16 червня у Нью-Йорку.
У концертному залі Racket NYC, де зазвичай відбуваються музичні концерти, відбулася церемонія вручення призів Трайбекі. Вкотре фестиваль представляв його презентаційний партнер криптобіржу OKX.
У трьох головних конкурсних секціях перемогли комедія про одержимого театром підлітка «Гриффін влітку» (Griffin in Summer) у категорії «американське ігрове кіно», сатирична стрічка з Казахстану «Велошах» (Bikechess) про сучасних журналістів у категорії «міжнародне ігрове кіно», та розслідування діяльності неонацистських груп «Зламуючи ненависть» (Hacking Hate) у категорії конкурсної документалістики.
12-ту щорічну нагороду імені Нори Ефрон вручили уругвайській феміністській драмі «Не відпускай мене!» (Don't You Let Me Go).
У новій категорії “Точки зору” (Viewpoints) перемогли сучасна ізраїльська драма “Підіди ближче” (Come Closer) та британська історична реконструкція “Відьми” (Witches).
Загалом за час фестивалю у Нижньому Манхеттені відбулося понад 570 прем'єр, презентацій, зустрічей із зірками та інших акцій.
Кара Кусумано, директор фестивалю, який відповідає за складання програм, висловила задоволення тим, що журі конкурсних секцій відзначили фільми різних жанрів і стилів.
Щорічний кінофестиваль Трайбека був заснований у 2002 році актором Робертом Де Ніро та його друзями продюсером Джейн Розентол та інвестором Крейгом Хеткоффом, тепер уже колишнім чоловіком Джейн. Головна мета огляду – допомогти відновленню соціального та культурного життя Нижнього Манхеттена, який постраждав від терактів 11 вересня.
«Легкість стилю та кіномови»
Одну з трьох найпрестижніших нагород фестивалю здобула режисер із Казахстану Асель Аушакімова (Assel Aushakimova) за фільм «Велошах». Це світова прем'єра картини, знятої кінематографістами Казахстану за участю Франції та Норвегії.
У центрі цієї гостросоціальної комедії – успішна, харизматична, але розчарована у своїй професійній діяльності репортер одного з провідних казахстанських телеканалів Діна (акторка Салтанат Науруз). Вона винахідливо висвітлює новини найрізноманітнішого калібру, включаючи репортаж про дивовижне спортивне нововведення – поєднання заняття на велотренажері з грою в шахи. Але їй нехтує компліментарне висвітлення пропагандистських акцій та атмосфера корупції та цинізму, яка пронизує роботу її та її колег з журналістського цеху. На особистому фронті у Діни теж проблеми, у неї зайшов у глухий кут роман з одруженим телеоператором і багато клопотів завдає сестра-лесбіянка, активістка акцій протесту.
У заяві журі Трайбекі вказується, що фільм «застав журі зненацька». У заяві наголошується на легкості стилю та кіномови, «які дозволяють нам проникнути в суспільство, де влада не дає молоді можливості просуватися в житті. Завдяки тонкій акторській грі та виразній операторській роботі ми відкрили для себе раніше невідому нам країну».
Цінності реальні та уявні
Режисер Асель Аушакімова відповіла на запитання кореспондента Російської служби «Голосу Америки» із сервісу Zoom.
Олег Сулькін: Асель, вітаю з великим успіхом!
Асель Аушакімова: Дякую!
О.С.: Хочу відразу запитати вас: чому всі герої фільму говорять російською?
А.А.: У нас так історично склалося, що у великих містах, зокрема, в Алмати, де відбувається дія фільму, і в кіноіндустрії загалом основна мова спілкування – російська. Напевно, на жаль. Поки багато хто продовжує говорити російською, але з початком війни (Росії проти України) все більше людей стали переходити на казахську.
О.С.: Це пов'язано із ставленням до війни?
А.А.: Так, звісно. Більшість жителів Казахстану, і я серед них, налаштовані проукраїнськи.
О.С.: Поєднати велотренажер із шахами – чия це ідея?
А.А.: Я прочитала про це у новинах Казахстану. Потім, коли почала заглиблюватися в тему, дізналася, що цю ідею 5-7 років тому здійснили в Голландії. Але в нас цю ідею мас-медіа піднесли як наш власний винахід. Мені здалося це настільки абсурдним, що одразу захотілося зняти фільм про казахстанську журналістику.
О.С.: Усе це викликає щонайменше посмішку. У вас фігурує якийсь вчений, який стверджує, що людська цивілізація зародилася біля Казахстану. Має реальний прототип? І наскільки притаманно сьогоднішнього суспільства самоствердження типу «Казахстан – батьківщина слонів»?
А.А.: Я знімала фільм як сатиру, таку як би приглушену сатиру. А якщо говорити про загальні тенденції, то в нас останні років п'ять, а може й десять, влада намагається створити національну ідеологію. Щоправда, я ніяк не зрозумію, в чому вона полягає. Кажуть, що країні багато тисяч років, що Алмати багато тисяч років, хоч це все не так. Для мене ідеологія будь-якої держави має ґрунтуватися на повазі до особистості, до всіх людей. А в нас основа ідеології – велич історичного шляху. Домовилися до того, що наш спільний предок – Чингісхан. У нас є такий учений Рахман Алшанов. Декілька років тому я прочитала статтю про його книгу, в якій стверджується, – цитую не дослівно – що Казахстан – колиска світової цивілізації.
О.С.: Ваші герої – казахстанські журналісти, телевізійники. Вони змушені грати за правилами суспільства, де живуть. Потрібно зберігати лояльність, щонайменше, її видимість. Вони багато в чому орієнтовані на західні цінності, не далекі від корупції, люблять випити. Говорять на професійному сленгу, в якому багато англіцизмів. Загалом, цей типаж знайомий багатьом – як у Росії, і у республіках колишнього Радянського Союзу. Ви вивчали це середовище? Звідки таке знання медійної субкультури?
О.О.: Я глибоко не вивчала журналістське середовище, моє знання ґрунтується, зокрема, на новинних репортажах. Коли я працювала у банку, була свідком роботи репортерів. І звернула увагу, як вони спілкуються між собою, і звичайно була помітна різниця у їхній поведінці на камеру та у повсякденному житті. Я не претендую на точне знання цієї субкультури, це, швидше, моє особисте бачення.
О.С.: Ще одна важлива складова фільму – становище секс-меншин, які представляють сестра Діни та подруга сестри. На чергову феміністську акцію протесту сестра вийшла з порожнім плакатом. І її затримала поліція. Якщо не помиляюся, такі випадки «мовчазного» протесту фіксувалися раніше й у Казахстані, й у Росії. Помітна ворожість натовпу, що оточила дівчат, його агресивний настрій щодо представників громади ЛГБТQ+. Наскільки цей епізод адекватно передає настрої у суспільстві Казахстану?
О.О.: Зараз, особливо цього року, помітно посилилася гомофобія. Причому вона насаджується згори – урядом, парламентом. Нещодавно у парламенті обговорювався закон про ЗМІ. Дві групи депутатів запропонували поправки до закону, які забороняють пропаганду ЛГБТQ+. У результаті жодна ця поправка не пройшла. Два-три тижні тому Спілка батьків Казахстану, яка дуже бореться за традиційні цінності та, по суті, просуває повістку наших сусідів, нашій колишній метрополії, запустили петицію «про заборону ЛГБТQ+ пропаганди». У нас діє норма, згідно з якою петиція, яка зібрала не менше 50 тисяч підписів, має розглядатися урядом. Через участь у фестивалі я була відсутня якийсь час і можу не знати найсвіжіші новини. Але наскільки я знаю, Міністерство культури збирається створити орган, який стежитиме за ЗМІ щодо порушення традиційних, моральних, історичних цінностей. Усі на території пострадянського простору чудово розуміють, що мають на увазі під такими цінностями.
О.С.: Соціальна дилема очевидна: західні цінності чи повернення у минуле. Ваші героїн журналісти обирають перше, багато в чому неусвідомлено, але, очевидно, вони не хочуть повернення архаїки та тупцювання на місці. У фільмі є дуже символічний, як на мене, епізод, коли працівників фірми в директивному порядку змушують робити виробничу гімнастику, як це практикувалося в радянську еру. І головна вправа – біг на місці. Ви меседж “бігу на місці” закладали у фільм?
А.А.: Так, звісно. Для мене 33 роки незалежності Казахстану і є біг на місці, яке ми спостерігаємо. Щорічні «модернізації» то свідомості, то конституції, то ще чогось. І що характерно, багато людей виступають за західні цінності, але обмовляються: мовляв, ми підтримуємо цивілізаційний вибір, але без секс-меншин, без будь-яких перверсій. На їхню думку, у нас має бути якась особлива демократія.
О.С.: Я не можу не нагадати про чудову казахську нову хвилю 80-90-х років, яка, по суті, поставила кіно Казахстану на карту кіносвіту. Як ви себе позиціонуєте зараз? Чи вважаєте спадкоємцями того яскравого феномена?
А.А.: Я взагалі не відношу себе до нинішньої кінотусовки. І до мене ставляться, скажімо так, стримано. Ось і про нашу перемогу на Трайбеку у казахстанських ЗМІ написали скупо. А провідні кінознавці поставилися з байдужістю. Я не можу віднести себе до якоїсь хвилі. Поки що я сама по собі.
О.С.: Як пройшла світова прем'єра у Нью-Йорку? Що говорили глядачі?
О.О.: Я здивувалася, що похвалили діалоги. Мені здавалося, що вони можуть бути незрозумілими для іноземного глядача. На переглядах я чула сміх, і це мене потішило.
О.С.: Влада Казахстану, ваші кіноорганізації виявляли інтерес до фільму на стадії його виробництва? Чи надавали якусь допомогу?
О.О.: Я шукала гроші на проект 3-4 роки. Я зверталася до нашого казахстанського Фонду кіно. Там абсолютно байдуже поставилися до сценарію. Нам не схвалили фінансування. А одна критикеса на пітчингу поставила дивне запитання: чому ми віднесли наш фільм до авторського кіно? Я так розгубилася, що не знайшла, що відповісти. Фінансування від Казахстану в нас у результаті немає жодного. Ми отримали гранти від французького та норвезького фондів кіно.
О.С.: Чим вас не влаштувала кар'єра банкіра?
А.А.: Я синефіл з дитинства. Я закінчила фізико-математичну школу і вирішила піти у фінансову сферу, пов'язану, як я вважала, з математикою. Дивилася багато різного кіно, насамперед авторського.
О.С.: Хто ваші фаворити серед режисерів?
А.А.: Їх багато. Назву Міхаеля Ханеке, Ларса фон Трієра, Рубена Естлунда, Дуже люблю румунську нову хвилю – Раду Жуде, Крісті Пую, Корнеліу Порумбою. З радянських класиків це Олексій Герман та Марлен Хуцієв.
О.С.: Ваш фільм покажуть у Казахстані?
О.О.: Я дуже сподіваюся.
