У березні стартував міжнародний фестивальний марафон нової документальної картини російського кінорежисера Аскольда Курова та його колеги-аноніма «Про караван і собак» (Of Caravan and the Dogs). Її світова прем’єра пройшла на правозахисному фестивалі у Женеві, після чого її показали на аналогічних кінооглядах у Гаазі, Празі та Копенгагені.
Повнометражна стрічка докладно розповідає про удушення Кремлем останніми роками острівців незалежної журналістики і закриття товариства «Меморіал», що призвело фактично до повного зачистки путінським режимом російського інформаційного поля.
Аскольд Куров – російський документаліст, випускник школи документального кіно та театру Марини Розбежкіної та Михайла Угарова. Автор гостропроблемних неігрових фільмів «Зима, йди!» (У групі авторів), «Ленінленд», «Діти 404» (спільно з Павлом Лопарєвим), «Процес» про Олега Сенцова. Оператор та один із продюсерів фільму «Ласкаво просимо до Чечні!» про таємну операцію з порятунку геїв від гомофобних переслідувань на Кавказі.
Починаючи з 2012 року, російський уряд прийняв серію репресивних законів, спрямовану проти опозиційних мас медіа. Незгодним надають тавро «іноагент», що фактично означає «ворог народу», «зрадник Росії».
Група незалежних ЗМІ та правозахитних активістів вирішила боротися на свої права. Відразу після широкомасштабного вторгнення російської армії в Україну влада закрутила гайки всередині країни, ухваливши нову серію законів, які зробили продовження нормальної журналістсько-видавничої та дослідницької діяльності практично неможливою. За порушення законів сміливцям загрожують величезні штрафи та тривалі тюремні терміни, і вони поставлені перед важким вибором – залишатися чи їхати.
Отримавши унікальний доступ до новоспечених нобелівських лауреатів – Дмитра Муратова, головного редактора «Нової газети», і до товариства «Меморіал», Куров та його колеги відобразили на кінокамеру важливі віхи драматичної боротьби за свободу слова.
Кореспондент Російської служби «Голосу Америки» поговорив з режисером Аскольдом Куровим із сервісу Zoom.
Олег Сулькін: Аскольд, я радий нашій новій зустрічі. Ви щойно відзначили 50-річчя, вітаю вас. Як ви відчуваєте себе на цьому відрізку?
Аскольд Куров: Дякую, Олеже. Я про це якось не замислююсь. Напевно, треба замислитись, але я не встиг ще. Дуже багато справ – покази, переїзди, прем’єри, обговорення.
О.С.: Так, у вас вражаючий новий фільм, і не можу не помітити, нові залихватські вуса?
А.К.: Їх я відростив під час пандемії на честь мого прадіда, донського козака Мама надіслала мені його фотографію.
О.С.: У новому фільмі ви фокусуєте увагу на чотирьох колективних героях – товаристві «Меморіал», «Новій газеті», телеканалі «Дощ» та радіостанції «Эхо Москвы». Чому ви обрали саме їх?
О.К.: 2021 року ми з моїм співрежисером задумали цей фільм…
О.С.: Це ви називаєте його в титрах «анонім 1»? Чому?
О.К.: Він залишається у Росії. Небезпечно бути причетним до такої роботи.
О.С.: А де ви самі зараз мешкаєте?
О.К.: На даний момент у Туреччині. Я поїхав туди на самому початку війни і залишаюся поки що там. Ми задумали цей фільм із подачі Дмитра Муратова до століття «філософського пароплава» (збиральна назва кількох рейсів пасажирських суден, які 1922 року доправили до Європи висланих з Радянської Росії опозиційних представників інтелігенції. – О.С.). Троцький тоді сказав: розстріляти їх не було приводу, а терпіти було неможливо. Нам здається, що історія зробила сторічний оборот. Знову, як і тоді, із країни видавлюються люди, які не вписуються у новий тоталітарний порядок. Влада використовує нові закони, насамперед, «закон про іноагентів», для посилення тиску, репресій та цензури, роблячи життя цих людей у Росії важким, а фактично просто неможливим.
О.С.: Торік на фестивалі документальних фільмів зі Східної Європи RusDocFilmFest у Нью-Йорку показувався ваш попередній фільм «Це повідомлення створене та поширене» (This Message Has Been Created and Distributed), що розповідає про «закон про іноагентів». Новий фільм це його продовження?
О.К.: Цей фільм ми робили для YouTube-каналу «Нова газета Європа». Коли його закінчили, його побачили німецькі дистриб’ютори. Ми вважали, що ця тема суто для внутрішнього споживання, У нас були герої з числа «іноагентів», їх ми шукали по всій країні. Це могли бути невеликий алтайський народ тубалари, іркутські бібліофіли, солдатські матері та ще різні скромні та неочевидні люди. Німецькі колеги переконали нас, що це може зацікавити міжнародну аудиторію. Ми почали робити новий фільм з іншим режисером монтажу, який мав досвід роботи на серйозних проектах для міжнародної аудиторії. З тих же міркувань безпеки він фігурує в титрах як «анонім 2». Частково ми використовували той самий матеріал, що й для попереднього фільму. Але це зовсім інше кіно, інакше збудовані сюжетні лінії.
О.С.: Ви використовуєте відомий метод документального спостереження “муха на стіні”. Записуєте все, що відбувається, не позначаючи і не педалюючи свою присутність. Наприклад, ви знімали найважливіші події внутрішньоредакційного життя у «Новій газеті» та різні етапи силового задушення «Меморіалу». Як ви досягли такого рівня довіри?
О.К.: Да ви праві. Ми використовували метод спостереження, ще можна назвати «прямим кіно» (cinema direct). Це непросто і потребує багато часу, щоб до тебе звикли та перестали помічати. Зазвичай це одна людина, режисер-оператор, яка виконує функції всієї знімальної групи. При цьому бажана невелика портативна камера, яка не займатиме багато місця та не привертатиме уваги.
О.С.: Ваш фільм розбитий на відрізки часу, які ви структуруєте за допомогою конкретних дат – до початку початку великомасштабної агресії Росії в Україні. Ви вирішили використати цей прийом, вже відзнявши весь матеріал?
О.К.: Так, на стадії монтажу. Спочатку ми сконцентрувалися на «Меморіалі», адже тоді розпочинався процес його ліквідації у Верховному суді. У голові не вкладалося, що можна ось так, за сфабрикованими звинуваченнями, закрити таку чудову та важливу організацію. Ми не могли зрозуміти, чому влада так поспішала, чому все так грубо робилося. І тільки коли почалася велика війна, до нас почало приходити усвідомлення того, що це була підготовка до подальшого закручування гайок, до лютого придушення тих, хто продовжував називати речі своїми іменами. Буквально протягом місяця було закрито останні видання, які відмовлялися озвучувати лише офіційну точку зору на війну. Саме війна позначила перетин усіх ліній, стала для нас свого роду нульовою точкою на осі координат. Звідси і використовувана нами хронологія подій – до початку війни.
О.С.: Назва фільму відсилає до відомої приказки «собака гавкає, а караван йде». Який сенс ви в нього вкладаєте?
О.К.: Сенс трохи інший. Собаки тут – це незалежні ЗМІ, без яких неможливий прогрес, поступальний рух каравану. Свобода слова – це не просто гарна фраза. Вона дозволяє суспільству контролювати владу, протистояти корупції, перевищенню повноважень, зокрема силовими структурами. Олександр Черкасов, голова ради “Меморіалу”, казав, що “Меморіал” це дзеркало. Так, незалежні ЗМІ – це дзеркало чи, якщо хочете, градусник. Якщо вам не подобається відображення в дзеркалі або свідчення градусника, ви можете розбити їх, але, скажімо так, це погана прикмета.
О.С.: Незалежна журналістика у Росії практично зникла, стала випаленою пустелею. Опозиційні медіа ведуть мовлення з-за кордону. А всередині країни їх замінили блогери та соцмережі. Наскільки, на вашу думку, це адекватна заміна?
О.К.: Звичайно, соцмережі це важливе джерело інформації, але на відміну від професійних ЗМІ, які перевіряють факти та серйозно аналізують інформацію, що надходить, в Інтернеті дуже часто гуляють фейки та пропагандистські вкидання.
О.С.: Як сприймають фільм глядачі, як складається його прокатна доля? Про Росію все ясно, без варіантів. А як у світі?
О.К.: Наш попередній фільм «Це повідомлення створено та поширене» доступний на YouTube-каналі «Нова газета Європа». Щодо нового фільму, то його світова прем’єра відбулася цього місяця на правозахисному кінофестивалі в Женеві. Показ був помітним – велика повна зала, вільних місць не було. Після показу відбулося цікаве обговорення за участю Дмитра Муратова, Кирила Мартинова, головного редактора “Нової газети Європа” та Маріани Кацарової, спеціального доповідача ООН з прав людини в Росії. Глядачі добре сприймають фільм. Я зараз перебуваю в Гаазі, на фестивалі правозахисного кіно Фільми, які мають значення (Movies That Matter). Там відбулася нідерландська прем’єра фільму, також повний зал і цікаве обговорення. У ці дні його покажуть у Празі, на ще одному огляді правозахисного кіно. Ми бачимо, що людям у різних країнах важливо знати, що відбувається у Росії.
О.С.: У титрах фігурує десяток анонімів. Зрозуміло, чому вони ховають свої імена. Можете сказати хоча б кілька слів про їхній внесок у фільм?
О.К.: Мій співрежисер залишився працювати над фільмом, коли я був змушений у березні 2022 виїхати з Росії. Про режисера монтажу я вже говорив. Це також оператори, котрі допомагали знімати. Перекладачі, які перекладали субтитри.
О.С.: Ситуацію, коли приблизно половина знімальної групи змушена ховатися за ніком «анонім», не назвеш нормальною. Я не пригадаю, щоб будь-коли бачив фільм з такою кількістю анонімів, як у вас, можливо, тільки деякі іранські стрічки.
О.К.: Я бачив білоруські фільми, де багато творців заховані під псевдонімами. Влада і в Білорусі, і в Росії вважає, що правда для них головний ворог. Не бачу жодних ознак того, що ситуація покращуватиметься. Вона тільки погіршується, і що далі, то швидше. Репресивна машина продовжує розкручуватись.
