У Нью-Йорку 2 листопада розпочинає роботу 5-й щорічний кінофестиваль країн Балтії (NYBFF), який пройде у гібридному форматі. Прем’єрні покази новинок з Естонії, Латвії та Литви відбудуться у культурному центрі Scandinavia House на Парк-авеню. Віртуальні пакети фільмів стануть доступними онлайн 4 листопада. Фестиваль завершиться 13 листопада. Майже всі картини представлять їхні творці.
Фестиваль відкриється анімаційною стрічкою режисера Сігне Баумане «Моя любовна історія з одруженням» (My Love Affair With Marriage), знятої спільно США, Латвією та Люксембургом). Це переважно мальована анімація, заснована на мотивах біографії самого режисера та пронизана самоіронією. Історія формування особистості юної дівчини Зельди, що відкриває світ кохання в епоху радянського застою, переплетена з «міні-лекціями» з нейрохімії та пародійними моралі.
Режисер-аніматор та художник Сігне Баумане народилася в Латвії, закінчила філософський факультет МДУ, а в середині 90-х поїхала до США та мешкає у Брукліні. Її повнометражний анімаційний дебют «Каміння в моїх кишенях» (Rocks In My Pockets) вийшов на екрани у 2014 році та отримав кілька фестивальних призів. Це історія життя жінок із сім’ї Сігне, сповнена поневірянь, розпачу та депресій. Цю картину також буде показано на цьогорічному фестивалі.
Як зазначає директор програм Юлі Розіте (Jule Rozite), нинішню головну тему фестивалю «Минуле чи сьогодення» натхнено бурхливою емоційною реакцією країн Балтії на агресію Росії проти України.
«Коли почалася війна, – йдеться далі у заяві Розіте, – східні європейці і багато хто з нас одностайно зазнали дисонансу від того, як миттєво переплелися минуле та сьогодення. Несподівано сімейні травми та колективна пам’ять спливли на поверхню, та історії епохи радянської окупації, які багато хто з нас пам’ятають, почали розгортатися в режимі реального часу в Україні».
Документальні фільми «Маріуполь» і «Маріуполь 2» знято литовським режисером Мантасом Кведаравічюсом, який трагічно загинув під час зйомок в Україні. За однією із версій його застрелили російські військові. Це копродукція Литви, Німеччини та Франції. Фільм був відзначений “спеціальною згадкою” на Каннському кінофестивалі цього року. Якщо у першій стрічці знято життя мешканців Маріуполя після початку бойових дій у цьому регіоні у 2014 році, то «Маріуполь 2» знімався після початку повномасштабної агресії у лютому цього року. Кінокамера фіксує тривожне очікування мирними мешканцями чергової артилерійської атаки російських окупантів. Люди підмітають церковне подвір’я, готують на багатті їжу, ховаються у підвалі.
У програмі представлені фільми різних жанрів. Естонська драма «Сандра знайшла роботу» (Sandra Gets A Job) розповідає про жінку-вчену, яку звільняють, і вона змушена шукати роботу, а заодно і змінювати свої закаркулі уявлення про світ, що її оточує.
Стрічка «Спляча чудовисько» (The Sleeping Beast), знята Естонією та Латвією, – похмура казка про дитинство. Lame-Os (Латвія-Чехія) – веселий ностальгічний мюзикл про латвійських старшокласників. Естонське «Дерево вічного кохання» (Tree Of Eternal Love) – ексцентрична комедія, роуд-трип, до якого вирушають два приятели у пошуках кохання та сенсу життя.
У сюрреалістичній стрічці «Пісні для лисиці» (Songs For A Fox), знятої кінематографістами Литви, Латвії та Естонії, музикант шукає свою кохану, а тлом звучать композиції литовського незалежного року.
У центрі напруженої соціальної драми «Сестри» (Sisters), копродукції Латвії, Італії та Чехії, дві сестри-латишки, яких удочеряє американська родина.
Литовська стрічка «Пілігрими» (Pilgrims) запрошує у важку подорож-розслідування дивного та жорстокого злочину. У Венеції минулого року картина отримала премію за найкращий фільм у секції «Горизонти».
Серед документальних фільмів увагу, безперечно, приверне “Homo Sovieticus” латвійського режисера Іво Брієдіса (за участю Литви та Чехії). Це захоплююче дослідження радянського мислення, сформованого десятиліттями тоталітаризму та насильства, брехливої ідеології та подвійних стандартів. Автори, Іво Брієдіс та сценаристка Рита Рудуша, проробили величезну роботу, поговоривши з безліччю людей, у тому числі й з учасниками політизованого телешоу тридцятирічної давнини.
«Поховання» (Burial), зняте Литвою та Норвегією, мабуть, наймедитативніший фільм програми, який розмірковує про небезпеку ядерної енергетики та парадокси передової науки.
На дивовижній реальній історії засновано документальний латвійський фільм “Мій батько – шпигун” (My Father the Spy) режисерів Яака Кілмі та Гінтс Грюбе. Будучи радянською студенткою у 1978 році, героїня фільму Іва приїхала у гості до свого батька, який працював тоді у радянській місії при ООН. Цей візит перевернув її життя.
Програмний директор NYBFF Юлі Розіте народилася у Швеції у сім’ї латиських емігрантів. Її мати жила у США, батько – в Австралії. Сама Юлі жила та навчалася у Нью-Йорку, а потім повернулася до Латвії. Це її четвертий рік роботи на NYBFF як головний відбірник фільмів.
Юлі Розіте по сервісу Zoom із Риги відповіла на запитання кореспондента Російської служби «Голосу Америки».
Олег Сулькін: Юлі, ми з вами говорили чотири роки тому, коли ви почали займатися програмуванням цього фестивалю.
Юлі Розіті: Так, я пам’ятаю.
О.С.: На нинішньому огляді ви показуєте 15 фільмів. Чи важко було їх відбирати? Скільки всього ігрових та документальних стрічок виробляють щороку в Естонії, Латвії та Литві?
Ю.Р.: Відбирати було з чого. На рік у трьох наших країнах випускають приблизно сто фільмів. Деякі з них надто нові, і ми плануємо їх розглядати лише наступного року.
О.С.: У вас, напевно, є пріоритети, якими ви керуєтеся при відборі?
Ю.Р.: Вибачте, якщо те, що я скажу, здасться вам банальністю. Ми віддаємо перевагу хорошим, цікавим історіям. А технічно це так. Я наголошую на галочках початковий список. А потім запитую себе: які жанри представлені, чи є документальні стрічки, чи фільми жінок-режисерів. А ось два фільми на ту саму тему з Естонії та Литви, отже, треба вибрати якийсь один. Потрібні фільми на актуальні теми, не можна забувати і ті, що нагороджені призами на кінофестивалях.
О.С.: У програмі виділяються два документальні фільми, які безпосередньо адресують війні Росії проти України. «Маріуполь» та «Маріуполь 2» знято литовським режисером Мантасом Кведаравічюсом, який трагічно загинув під час зйомок. Монтажом другої стрічки займалася його команда, включаючи наречену. Ви, напевно, з ними контактували, щоб отримати ці фільми в програму? Перший «Маріуполь» було знято ще 2016 року. Чому ви вирішили показати обидва фільми?
Ю.Р.: Так, ми спілкувалися з продюсером з Литви Уляною Кім, а також з агентом із продажу. На той час, після прем’єри у Канні, він уже визначився. Ми вирішили показати обидві стрічки, щоби глядач отримав більш об’ємне враження про життя в цьому регіоні до і після агресії Росії в Україні. Ми не змогли отримати права на показ Маріуполь 2 у форматі онлайн, його покажемо тільки в реальному кінозалі.
О.С.: Ви згадали фільми жінок-режисерів. Центральною подією можна вважати анімаційний мюзикл “Моя любовна історія з весіллям” (My Love Affair With Marriage) режисера Сігне Баумане, американки литовського походження. Дуже оригінально візуальне рішення картини, в якому реальна автобіографічна історія автора-оповідачки переплетена зі стилізаціями під науково-популярне кіно. Ви також показуєте повнометражний анімаційний дебют Баумани «Каміння в моїх кишенях», який вийшов на екрани ще у 2014 році та отримав кілька призів на фестивалях.
Ю.Р.: Та сама історія, що і з «Маріуполь 2». Ми не змогли отримати права на онлайн-покази «Моєї любовної історії з весіллям». І тому вирішили показати в онлайні дебютний фільм Сігне, щоб не позбавляти глядачів нашої стрімінгової програми знайомства із цим дивовижним та талановитим режисером. Щодо жінок-режисерів, то ми покажемо «Lame-Os», перший у Латвії мюзикл із життя старшокласників, знятий Мартою Мартінсоне. Цікаво, як і стрічка Баумане, фільм Мартінсон знятий у музичному жанрі, але це як би інший жанровий полюс. Фільм не обтяжений соціальною проблематикою, це такий легкий погляд на генерацію підлітків, які стали повнолітніми в епоху міленіуму. Фільм не приховує, що майже всі культурні референції цього покоління латишів пов’язані так чи інакше з Америкою.
О.С.: У мене виникло відчуття, що цього року ви розширюєте жанровий діапазон. Скажімо, «Поховання» та «Пісні для лисиці» можна вважати сюрреалістичними та навіть психоделічними.
Ю.Р.: Так, жанрова палітра розширюється, і кіно Балтії набуває чітких контурів. До речі, в американський прокат нещодавно вийшов литовський науково-фантастичний фільм Веспер. Загалом литовське кіно, включаючи «Поховання» та «Пісні для лисиці», відображає розвиток литовської самосвідомості у бік інтересу до непростих арт-моделей, у бік більшої впевненості, і, я б сказала, розслабленості. Загалом, у Балтії стали більше знімати комедії різного типу, що теж вважатимуться яскраво вираженою тенденцією.
О.С.: Поправте мене, якщо я не правий, але мені здається, що кіно Латвії більшою мірою, ніж кіно Естонії та Литви, тяжіє до соціальних драмах, до рефлексії з приводу недавнього радянського минулого. На минулому фестивалі це був «Прощавай, Радянський Союз», на нинішньому – «Хомо Радікус».
Ю.Р.: Я схильна з вами погодитись. Причому новим стало звернення до зовсім недавнього минулого, насамперед до 90-х років. Насамперед це були переважно ретродрами часу Першої чи Другої світової війни. Я думаю, що це здорова тенденція, яка може отримати цікаве продовження.
О.С.: Практично всі фільми у програмі – спільне виробництво балтійських країн із скандинавськими сусідами. Спільне виробництво в різних комбінаціях. Чи є якась закономірність у цих альянсах?
Ю.Р.: Комбінації, справді, дуже різноманітні. Водночас помітно, що Естонія тяжіє до співпраці з Фінляндією, Литва багато співпрацює зі Швецією та Данією, а Латвія успішно співпрацює з Чехією. Є спільне виробництво з Норвегією, Німеччиною, Італією, Францією та іншими країнами. Розвитку співробітництва сприяють успіхи балтійських фільмів на міжнародних кінофестивалях. Що створює проблеми? Різке зростання інфляції останнім часом.
О.С.: Ковід на довгий час…
