У Вільнюському Музеї геноциду та опору литовського народу відбулася презентація другого видання книги спеціального кореспондента Російської служби Бі-Бі-Сі Іллі Барабанова та журналіста центру «Досьє» Дениса Короткова про ПВК «Вагнер» – «Наш бізнес – смерть».
Підзаголовок книги, що вийшла у видавництві «Meduza», пояснює, що йдеться про докладну історію створення ПВК «Вагнер» та її діяльність, а також про її засновника Євгенію Пригожину. У короткій анотації йдеться: «Ця книга розповідає, як на Донбасі з'явилося невелике угруповання професійних убивць, які “зачищали” регіон від неугодних Кремлю польових командирів, і як ці найманці перетворилися на паралельну армію, яка зрештою підняла бунт. Її автори — журналісти Ілля Барабанов, який одним із перших дізнався про існування ПВК, і Денис Коротков, який розповів про те, як з нею пов'язаний “кухар Путіна” Євген Пригожин».
На презентації книги у Вільнюсі був присутній один із співавторів – Денис Коротков. Він зізнався, що йому належить ідея поставити перед назвою воєнізованого угруповання абревіатуру ПВК – «приватна військова компанія». Самого Євгена Пригожина журналіст центру «Досьє» характеризує так: «Деляга не надто великого штибу, якого доля винесла на вершину. Незрозуміло, хто його познайомив із Путіним. Але той почав заходити до ресторану “Стара митниця”, і Пригожин йому сподобався. Якщо ти добре обслуговував у ресторані, ти отримуєш доступ до вуха президента. Пригожин отримує багато грошей та починає отримувати багато впливу. Починає створювати власну медійну структуру. З'являється “фабрика тролів” та зареєстроване “Федеральне агентство новин”. І Пригожин починає це використовувати у державній політичній лінії. Чи було це доручення чи ініціатива – незрозуміло. Схоже, що йому просто подобалося».
Україною Пригожин зацікавився 2013 року, коли ще не було Євромайдану. Він реєструє там свій бізнес. Коли ж почалася Революція Гідності, Пригожин став формувати збройне угруповання, в якому спочатку було 200-250 чоловік, але їм вдалося показати свою ефективність. «Пригожин ніколи не був військовим, але підійшов до цього як до бізнесу, забезпечував угруповання матеріально. За участь у бойових діях він платив по 240 тисяч на місяць, а це дуже великі гроші. Спочатку це були жандармські функції, але влітку 2015 року показав ефективність в аеропорту Донецька та в Дебальцевому. А після Мінських угод Пригожин продемонстрував свою потребу», – розповідає Денис Коротков.
Того ж року Росія ввела свої війська до Сирії, і водночас туди висуваються вагнерівці. Угруповання розширюється і переформатується на штурмові загони. Кількість бойовиків припадає до 6 тисяч.
Після початку повномасштабної агресії Росії проти України ніхто з «вагнерівців» не збирався вирушати на фронт та Пригожин і сам туди не рвався. “Зрозуміло було, що це явна смерть”, – пояснює Коротков. І продовжує: «У квітні щось пішло не так. Кадрова армія “швидко закінчувалася”. І Пригожин не за своєю ініціативою потрапив до України – боляче, страшно, затратно, люди гинуть, замінити їх нікому. Незрозуміло, хто вигадав історію із ув'язненими, але запрацювало».
За даними співавтора книги, стосунки з Міністерством оборони у Пригожина ніколи добрими не були. А щойно він прибув на український фронт, то зрозумів, що його історія закінчилася. «При всіх “м'ясних штурмах” у Пригожина було не так гидко служити, як у звичайній армії. Він платив справно, завжди виконає фінансові зобов'язання. Він сам просив опустити його до Африки. Він розумів, що ще один Бахмут – і нічого від його армії не залишиться. Чи сподівався він домовитись? – Можливо. Чи міг взяти Москву? – Чорт його знає… Чи було кому з ним повоювати? – Ні. Поліцейські протистоятимуть колоні техніки? – Не беруся нічого стверджувати», – коментує Денис Коротков події, відомі тепер, як «заколот Пригожина».
І резюмує: «ПВК “Вагнер” була комерційною структурою для отримання прибутку. Людина мала доступ до божевільних грошей, і йому подобалося створювати приватну армію, медіаструктуру – впливати, втручатися. Повторити це не зможе ніхто – немає подібної фігури. У разі розвалу державної влади на базі будь-якого формування може виникнути військово-політична сила, але це є малоймовірним».
«Бренд використовують усі, кому не ліньки»
У розмові з кореспондентом Російської служби «Голосу Америки» Денис Коротков зазначив, що у другому виданні з'явилися деякі нові дані, які стали відомі після загибелі Євгена Пригожина. «Але те, що ми дізналися нового, у жодному разі не суперечило тому, що було написано до того. Ми вже й рік тому мали достатньо повну, як ми вважаємо, інформацію для того, щоб наважитися викласти це в книзі», – розповів він.
І додав, що після виходу першого видання він дещо переживав, що міг допустити якісь неточності, але поки що немає приводу для серйозного занепокоєння.
Незменшений суспільний інтерес до теми ПВК «Вагнер» журналіст пояснює ексклюзивністю історії приватної військової компанії. «Не пригадаю я аналогів такого в Росії, так, мабуть, і в усьому світі за останні десятиліття. Єдине, що спадає на думку – грузинське угруповання “Мхедріоні”, але й те, там політики було більше, ніж бізнесу, і вони не були такою всеосяжною структурою, як бізнес Пригожина. Тому що групу “Вагнер” як самостійний суб'єкт розглядати не можна», – вважає співрозмовник «Голосу Америки».
Процвітанню пригожинського бізнесу, на думку Дениса Короткова, сприяла і абсолютна зневага до Володимира Путіна та його підлеглих будь-яких законів. «Питання не в тому, що Пригожин робив ті чи інші вчинки, а в тому, що йому дозволяли це робити. Тож усі питання – до президента, який такі речі допускає, та до всієї країни, яка якщо з цим і не змирилася, але якось не дуже заперечує», – пояснює співавтор книги «Наш бізнес – смерть».
На прохання прокоментувати присутність частин «Вагнера» в Білорусі, Україні та країнах Африки, Денис Коротков зауважує, що ПВК припинила своє існування після смерті Євгена Пригожина: «Бренд використовують чи намагаються це зробити все, кому не ліньки. Якщо ми візьмемо Україну, то там взагалі немає нічого, хоча, звісно, колишні найманці “Вагнера” присутні у різних підрозділах, зокрема в “Ахматі”. Але це вже аж ніяк не “Вагнер”. Якась організаційно “вагнерівська” структура, наскільки я розумію, ще залишається в Африці, хоч і переходить до “Африканського корпусу”, керованого міністерством оборони через ГРУ. Але і там це все швидко розкрадеться, виродиться і перестане функціонувати у тому вигляді, як було».
Сім років тому у розмові з кореспондентом Російської служби «Голосу Америки» Денис Коротков назвав розслідувальну журналістику в Росії «зоною ризикованого землеробства». І, на його думку, за минулі роки ситуація не змінилася. «У Росії розслідувальна журналістика неможлива вище за рівень муніципального освіти. Але тоді під “зоною ризикованого землеробства” я мав на увазі редакторську та видавничу діяльність, тому що 7 років тому займатися розслідувальною журналістикою в Росії було легко та приємно. І це було навіть досить безпечно. А ось з погляду редактора та видавця журналіст-розслідувач – це завжди головний біль, бо це дуже ризиковано економічно та фінансово», – підсумовує журналіст центру «Досьє».
«Насправді це величезне бандитське, кримінальне, кримінальне формування»
Організатор освітньої ініціативи «Vilnis» Андрій Макаровякий був модератором презентації, вважає публікацію подібних досліджень дуже важливою справою. «Усвідомлення феномену ПВК “Вагнер” матиме значення й у майбутньому. Його необхідно вивчати, про нього необхідно думати, тому що вперше в сучасній історії у величезній країні всупереч усім і формальним законам, і етичним нормам одна людина за допомогою диктаторськи керуючого країною іншої людини створила невелику, але ефективну армію. І ця армія воювала проти України, брала участь в агресії, захопленні української території. Ця армія воювала в інших країнах, і насправді це не “приватна військова компанія”, а величезне бандитське, карне, кримінальне формування. Чи може бути таке надалі, і які для цього потрібні умови? Це варто добре дослідити та зрозуміти», – прокоментував він факт появи книги Іллі Барабанова та Дениса Короткова.
Андрій Макаров констатує, що в низці подій, що швидко змінюються, найчастіше драматичних і навіть трагічних, все досить швидко забувається. «І це дуже погано, тому що не робляться висновків, немає досвіду (відрефлексувати минуле), все безперервно відбувається тут і зараз. Немає розуміння, немає дослідження, немає резюме.
Чи позначиться те, що ми зробили сьогодні, на свідомості російськомовних громадян Литви та резидентів? На жаль, думаю, що не позначиться, тому що люди знаходяться в різних “інформаційних бульбашках”, які насправді знаходяться поза дійсністю, вони абсолютно відрізані від життя, від світу і занурюватися всерйоз у дослідження такого феномена, як “Вагнер”, абсолютне більшість не хоче і не думає про це.
Однак я просто маю це робити, я вважаю це своїм обов'язком», – підсумував організатор освітньої ініціативи «Vilnis».
