У Нью-Йорку проходить американський дебют британської театральної сенсації: вистави «Кохання», написаної та поставленої режисером з російсько-єврейським корінням Олександром Зелдіним. Критики звернули увагу на свіжість його театральної мови, яка має сильний емоційний вплив на глядача.
Дія вистави «Кохання» розгортається в обшарпаному притулку для безпритульних, кожен, хто сюди потрапляє, сподівається, що це ненадовго, але зрештою проводить місяці, а то й роки, у цій, по суті, комунальній квартирі із спільним туалетом та кухнею. Відсутність театрального світла та якихось спецефектів лише загострює емоційне сприйняття драми, написаної та поставленої Олександром Зелдіним на основі його роботи з реальними бездомними.
«Ми знайшли можливість заплатити їм за участь у репетиціях; вони з нами імпровізували та всіляко взаємодіяли, – розповідає Зелдін. – І таким чином навколо цієї п’єси сформувалася реальна спільнота…»
Для молодого британського режисера це важливо. Як і відсутність традиційної сцени і те, що кілька десятків глядачів сидять у тому театральному просторі, де власне і розгортається дія. У своїй роботі постановник намагається відповісти на головні питання театру та буття. При цьому Зелдін слідує завітам свого вчителя, театрального новатора Пітера Брука.
Він мені завжди казав: Немає жодних правил! Ти просто маєш слідувати своїй інтуїції, – розповідає режисер. – Форму цієї вистави продиктовано її змістом. Велика трагедія театру сьогодні в тому, що він впав у залежність від звичних уявлень про те, що таке драма, акторська майстерність, театральна архітектура. Ці звички є смертельними для театру і того динамізму, який ми бачили протягом його тисячолітньої історії. Театр завжди проявляв себе у ті історичні моменти, коли він необхідний. Ми маємо відповісти на запитання: який театр потрібний сьогодні? Якщо ви питаєте, який у мене метод, мій метод – намагатись говорити правду. Звичайно, кожен з нас обтяжений невпевненістю в собі, сумнівами, обмеженістю нашого таланту та здібностей. І в мене таких обмежень теж багато, хоч я намагаюся їх перемогти за допомогою своїх соратників. Для мене театр – це не просто робота, це спосіб мого перебування у світі. Це мій спосіб пізнання світу та етичного, духовного, політичного існування. Але при цьому фундаментальним завданням для мене залишається розважити глядача».
Розважальною виставу «Кохання» назвати складно, хоча вимогливі нью-йоркські критики і називають постановку «захоплюючим психологічним трилером». Режисер вимагає від акторів не так гри, як проживання на сцені життя персонажів.
Біженку із Судану, одну із мешканок притулку, грає Хінд Сварелдахаб.
«Щоб зіграти цю роль, я маю відкрити своє серце і розум, – розповідає актриса. – Потрібно розповісти правду про себе. Я граю жінку, яка мусила залишити на батьківщині свою дочку. Жодна мати не повинна переживати щось подібне – розлуку зі своїми дітьми. Це дуже боляче. На щастя, я приїхала з дітьми, але я знаю багатьох жінок, які мусили залишити своїх дітей на батьківщині».
Хінд Сварелдахаб сама бігла із Судану, рятуючись від диктатури. Це її перша роль у театрі, яку вона виконує вже 6 років, продовжуючи працювати за своєю першою спеціальністю.
«Я також працюю в аптеці, – розповіла вона. – Я продовжую кар’єру фармацевта, щоб допомагати людям, спілкуватися з ними, допомагати їм почуватися краще. І в цьому я бачу схожість своєї першої професії з місією театру».
Парадоксальним чином почуваються краще й глядачі, співпереживаючи героям, які опинилися часом непереборно складних життєвих обставин. Що, втім, не дивно: адже вистава про кохання.
«Працюючи над виставою, ми познайомилися із сім’єю, яка протягом року жила в одній кімнаті на 10 квадратних метрів, – поділився Зелдін. – Це була мати, яка повільно вмирала, і брат із серйозним психічним розладом. І інший брат сказав нам: “Коли у вас нічого не залишається, ви розумієте, що таке кохання”».
«Кохання», винесене в назву вистави, є радикальним: воно засноване на визнанні цінності кожного людського життя, як би воно не відрізнялося від вашого.
Ця вистава – частина створеної Зелдіним у Національному театрі Великобританії трилогії під назвою «Нерівності». Режисер працював у Європі, а й у Єгипті, й у Росії.
2006 року Олександр Зелдін провів близько року в Санкт-Петербурзі. Там він поставив кілька опер, включаючи у Маріїнському театрі. Цей досвід, а також часті відвідини вистав Льва Додіна, певною мірою допомогли сформувати його як режисера. Однак зараз погляд Зелдіна на російську культуру пофарбований російським вторгненням в Україну.
«Зараз важко говорити про це (російська культура – ред.), тому що це фашистська держава, – сказав Зелдін в інтерв’ю Російській службі «Голосу Америки». – Перебувати там завжди було складно. У Росії є чудові традиції балету та театру, але зараз вони вкрай корумповані. Є неймовірно талановиті творці, але більшість із них зараз у самовигнанні. Є чудовий театральний режисер мого віку Тимофій Кулябін. Він живе у Німеччині. Я навіть не хочу називати імена, бо це може бути небезпечним».
«Зараз ми маємо надзвичайну ситуацію, ми маємо справу з фашистським вторгненням в іншу країну, і всі мої думки з Україною, – продовжив Зелдін. – Чесно кажучи, я навіть не хотів говорити про російську культуру, бо, на мою думку, зараз дуже складно відокремити російську культуру від російської держави, яка її контролює. Більшість прекрасних російських артистів сьогодні або у вигнанні, або у в’язниці. Тож ми повернулися до ситуації радянських часів, мабуть, навіть гірше… ну залежить від того, про який радянський період йдеться. Це такий трагічний час! З погляду культури, урок у тому, скільки талановитих артистів продали свої таланти дияволові. Їм має бути соромно».
