В Україні прем’єра чергового документального проекту про війну. Цього разу йдеться про трагедію у селі Ягідному під Черніговом, де російські війська силою утримували 366 осіб упродовж місяця у підвалі місцевої школи. Людей змушували цілодобово сидіти в тісному приміщенні разом із трупами, 10 людей загинуло від ядухи та ускладнень хронічних хвороб.
«Записки, що вижила», засновані на реальних записах у блокноті, зроблених Ольгою Меняйло, – вона разом із односельцями провела 26 діб у невентильованому підвалі місцевої школи. Ольга згадує, що їх зігнали до підвалу російські військові і змусили сидіти в тісному приміщенні, де кожен мав приблизно один квадратний метр площі. «Ні встати, ні обернутися було не можна» – каже Ольга.
Перші кілька днів заручників не годували та не давали води. Російські командири змушували користуватися відрами замість туалету та погрожували зброєю у разі непокори. Запис від 9 березня 2022 року говорить: «Перші померлі. Помер Музика Дмитро Павлович. Найстарішим жінкам дозволили повернутись додому. Вночі в підвал завалився п’яний солдат, пересмикував затвор автомата, потім грав із гранатою».
Пізніше стало відомо – у Ягідному був військовий штаб російської армії, школу обрали як командний пункт, а заручників у підвалі використовували як живий щит. Після звільнення Ягідного від російських військ у квітні команда телеканалу «Суспільне» провела у селі три місяці. Десятки інтерв’ю з тими, хто вижив. Режисер фільму Владислав Васильченко каже, що історію вирішили розповідати підкреслено без емоцій.
«Вся лінія драматургії та відстороненість, все, що ми спробували туди закласти – це відображення того, як герої переживають наслідки цих подій. Одна з наших героїнь відкрито каже – їй стало неважливо, наскільки це все жахливо, це початок війни, величезний стрес, спотворення спогадів, і сама вона каже, що ні сліз, ні болю не залишилося, аби дожити до ранку, тільки б пустили у туалет. Повна відстороненість та апатія».
З наслідками колективної травми у Ягідному кожен справляється як може. До села приїжджали психологи, але більшість селян від їхніх послуг відмовилися. В українському селі це не заведено. Один із героїв фільму, мешканець Ягідного Валерій Польгуй розповідає, що з кожним інтерв’ю він відчуває полегшення, по суті використовуючи їх як терапію. Щоправда, допомагає частково. Коли туди спускаєшся, я навіть не можу передати словами, таке незвичайне почуття, нервозність, організм дуже відчуває, накривають спогади, як це все відбувалося, – каже Валерій по Zoom, – На даний момент, можливо, з мого боку це буде виглядати дуже жорстоко, але коли наші військові нам сказали, що багато росіян загинуло, коли вони відступали, то я мав радість на душі, якщо наші мучителі теж там загинули. Я розумію, з цим треба боротися, не можна з цим жити, але зараз я так відчуваю».
Під час розслідування журналісти виявили в одному із сусідніх сіл документ, у якому називалися російські військові підрозділи, які перебували в окрузі. Аналіз документу та спогади місцевих жителів дозволили визначити особи декількох рядових та одного з офіцерів, жителя Єкатеринбургу Андрія Тимошенкова з 224-ї військової бригади. Продюсер фільму Інна Білицька додзвонилася до нього: «Ви почуваєтеся причетним до злочинів у Ягідному? Я – ні. Насильно там ніхто нікого не тримав».
Через 8 місяців – у шкільному підвалі Ягідного без змін. Місцеві жителі не наводять у ньому ладу – не на стінах подряпані на штукатурці дні березня – спроба заручників не втратити плин часу. На підлозі особисті речі та відра, в які ходили до туалету. Канал «Суспильне» та багато українських журналістів називають те, що відбувалося в Ягідному, концентраційному таборі.
«Я боюся образити людей, які перебували в німецьких концтаборах, бо в цьому підвалі не було газової камери, проте це правда, правда все, що я читала, чула, всі розповіді про концтабори нацистів – таке відчуття, що ти наново мешкаєш книжку Віктора Франкело, і стоїш поряд із людьми, які таку величезну внутрішню силу в собі знайшли, щоб пережити весь цей жах», – каже Інна.
Ягідне поступово повертається до нормального життя. Частина селян вирішила поїхати, побоюючись вступу у війну Білорусі та нового вторгнення. Ті, хто залишився, намагаються заново відбудувати свої будинки та підготуватися до зими. Побутові турботи допомагають тимчасово забути про жахіття, через які їм довелося пройти.
