Кінокомпанія Distrib Films US випускає французьку мелодраму “Після мене” (Peaceful) в американський прокат. Її оригінальна назва – De Son Vivant.
Світова прем’єра цього фільму, поставленого режисером Еммануель Берко (Emmanuelle Bercot), відбулася на кінофестивалі Канна в 2021 році. Актор Бенуа Мажинель (Benoît Magimel) отримав національну премію “Сезар” (французький аналог “Оскара”) за найкраще виконання чоловічої ролі. Французькі зірки Катрін Денев та Сесіль де Франс також зайняті в головних ролях.
Порядок на письмовому столі
Бенжамен (Бенуа Мажинель) під сорок. Він – талановитий театральний режисер і педагог, який прагне вселити у своїх учнів віру у сценічну правду. Ми знайомимося з ним у той момент, коли медики повідомляють йому сумну новину: у нього діагностовано рак підшлункової залози у четвертій стадії, і жити йому залишилося не більше двох років. Спочатку Бенжамен намагається сердито відмахнутися від смертельного діагнозу, але хвороба веде свою руйнівну роботу.
З лікарем Едді (Габріель Сера) Бенжамену дуже пощастило. Той практикує багато років, найкращого експерта у сфері онкології не знайти. І, що особливо важливо, лікар вміє вибудовувати довірчі та теплі стосунки з пацієнтами, у яких немає місця втішної брехні. Крісталь (Катрін Денєв), любляча мати Бенжамена, допомагає синові в ці важкі останні місяці. Бельгійсько-французька актриса Сесіль де Франс грає медсестру Южені, яка допомагає доктору Едді піклуватися про Бенжамена, в якого вона потай закохана.
Головну тему фільму можна сформулювати як міркування про тендітність людського життя. Водночас в історії взаємин Бенжамена та доктора Едді можна побачити свого роду матрицю гуманного та гідного відходу з життя, в якій є місце для ностальгічних спогадів, підбиття підсумків та переоцінки цінностей. Як зауважує доктор Едді, це найкращий час, щоб навести лад на письмовому столі.
54-річна Еммануель Берко – французька актриса, режисер та драматург. Свою артистичну кар’єру вона розпочинала як танцівниця. У 1994 році вступила до Французької кіношколи (FEMIS). Знімала документальні та телевізійні фільми. 2021 року зняла як режисер свій дебютний фільм «Клеман», у якому зіграла головну роль. Серед її режисерських робіт – “Задній план”, “За цигарками”, “Мої дорогі уроки”, “Молода кров” (в американському прокаті – Standing Tall), причому в останньому з цих фільмів вона вже зняла Катрін Денєв та Бенуа Мажимеля.
Катрін Денєв не потребує спеціальної вистави. Жива легенда французького та європейського кіно, що зіграла у класичних фільмах таких режисерів, як Бунюель, Трюффо, Демі та Поланскі, вона і в нинішньому поважному віці (її наступного року виповнюється 80 років) продовжує активно зніматися у кіно.
Бенуа Мажимель почав зніматися у 1986 році у віці 12 років. Один із провідних акторів сучасного кіно Франції, він відомий за ролями у фільмах «Злодії», «Гніздо», «Біла брехня», «Піаністка», «Квітка зла», «Молода кров» та багатьом іншим.
Сесіль де Франс народилася в 1975 році в Бельгії, лауреат премії Сезар. Навчалася акторській професії в Парижі та Ліоні. Знімається у кіно з 1997 року. Її амплуа – романтична героїня. Відома за фільмами «Мистецтво спокуси», «Іспанська таверна», «Навколо світу за 80 днів», «Мебіус».
«Неймовірна подорож»
Габріель Сера (Gabriel Sara), авторитетний лікар-онколог, який став за велінням долі актором, прийшов на зустріч із глядачами артхаусного кінотеатру The Quad Cinema у Манхеттені після показу фільму. Куратор кінопрограм та кінокритик Лівія Блум представила публіці доктора Сера та модерувала сесію питань та відповідей.
Габріель Сера працював лікарем у рідному Бейруті, закінчив докторантуру в Парижі. З 1981 року живе та працює у Нью-Йорку. Один з провідних онкологів Нью-Йорка, він практикує та працює консультантом у кількох великих госпіталях, включаючи Маунт-Сінай Бет Ізраел. Разом із дружиною Надою Габріель Сера активно займається філантропією. У 2013 році він виступив співредактором книги «Музика та медицина: сукупні моделі лікування болю».
«Це нью-йоркська історія, вона могла статися лише в Нью-Йорку, – сказав доктор Сера, відповідаючи на запитання про те, як розпочиналася робота над фільмом. – Моя дружина і я любимо кіно та завжди дивимося новинки під час кінофестивалю у Лінкольн-центрі. Ми особливо любимо французьке кіно. Якось ми потрапили на фільм «Молода кров». На покази приїхала його режисерка Еманнуель Берко. Історія головного героя мене зацікавила. Важкий підліток потрапляє до реабілітаційного центру. Як хлопцю виживати у ворожому світі, як зберегти гідність? Неймовірне кіно! Я був дуже зворушений. І я прийшов на зустріч Еммануель із глядачами. Вона приголомшливо розповідала про фільм, я був буквально заворожений і відразу ж подумав: а що, якщо запропонувати їй якусь історію онкохворого? Я набрався хоробрості, пробився до неї ближче і прямо запитав: «А ви не хотіли б побувати в траншеях війни з онкологічними хворобами?». Ми обмінялися координатами і почали листуватися електронною поштою. Через рік після нашої першої розмови вона знову приїхала на кінофестиваль до Нью-Йорка, і всі п’ять днів її перебування ми зустрічалися та обговорювали проект нашого майбутнього фільму. Через деякий час, коли вже кастинг йшов повним ходом, я отримав електронного листа, в якому вона писала: сценарій готовий, і чи не погоджуся зіграти головну роль доктора? Я був просто приголомшений! Еммануель приїхала до Нью-Йорка, і ми протягом семи тижнів практично щодня зустрічалися та обговорювали, яким має бути фільм. Я не вірив своєму щастю – мені треба було працювати пліч-о-пліч з такими дивовижними акторами, як Катрін Денєв, Бенуа Мажимель і Сесіль де Франс. Я домовився зі своїми колегами в лікарні, що мене замінять за моєї відсутності, і вирушив до Парижа. Це була неймовірна подорож.
До речі, для професійних акторів досвід спілкування з доктором Сером теж виявився цікавим. Мажимель, наприклад, в одному з інтерв’ю назвав їхнє знайомство «виключною за важливістю зустріччю за всю мою акторську кар’єру».
Музика як порятунок
У фільмі герой Мажимеля звертає увагу на краватку лікаря, де зображені медузи. «Це реальна історія з моєї практики, – розповів лікар. – У мене був пацієнт, який зізнався в одній дивності. Коли в нього на кухні з’являлися сонечка, він себе того дня краще відчував. Дружина мені порадила знайти десь краватку з сонечками і в день зустрічі з цим пацієнтом одягнути її. Що я й зробив. Пацієнт був дуже задоволений. З роками я зібрав цілу колекцію таких дивних кількох безглуздих краваток, але мої пацієнти дуже раді, коли бачать їх. Я тепер знаю, що вони дуже уважні до деталей мого одягу».
У фільмі доктор Едді організує щось на кшталт сеансів групової терапії зі своїм персоналом. Лікарі, медсестри, усі без винятку співають запальні шлягери. Запрошена пара професійних танцюристів, танцює аргентинське танго. А сам лікар грає на гітарі.
Лікар Сера запевнив глядачів, що все показане – правда і що у своєму шпиталі протягом останніх п’ятнадцяти років він періодично організовує такі зустрічі.
«Багато ситуацій та діалогів, – зауважив він, – взято з моєї лікарської практики, вони цілком реальні».
Лікар Сера практикував як лікар-онколог у різних точках планети. «Пацієнти скрізь однакові, – сказав він. – Вони приходять до тебе лише тоді, коли у них виникає проблема зі здоров’ям. Всі ці трагедії універсальні, схожі одна на одну. Але є й відмінності у лікарській практиці. Я працював у Бейруті, у Парижі та Нью-Йорку».
За словами лікаря, унікальним виявився досвід роботи у Бейруті наприкінці 70-х.
«Там на той час точилася війна, – нагадав він. – Тільки там я зрозумів, що таке страх. Ти приймаєш пацієнта, а в цей час стіни тремтять від вибухів. Район, де розташована будівля лікарні, обстрілювали день і ніч. Я зараз дивлюся на українську хроніку, і вона мені нагадує Бейрут. Я тоді був інтерном і пам’ятаю, як ми переїжджали з усією нашою апаратурою до підвалу. Був період, коли нас бомбили щодня протягом ста днів. Ми спали покотом на підлозі, хоча сном цей стан було важко назвати. Я вже тоді не розлучався із гітарою, музика нам допомагала не падати духом. Люди підспівували, пританцьовували, плескали в долоні. Це був порятунок від безумства. І з того часу музика стала невід’ємною частиною мого життя, приватного та професійного».
Правда чи брехня?
Доктор Сера поділився думками про те, як покращити підготовку молодих лікарів, особливо у такій важливій галузі медицини, як онкологія.
«Ми маємо вже на перших курсах медичних шкіл пояснювати студентам важливість емоційної підтримки пацієнтів, – сказав він. – Крім того, лікар має вміти слухати та чути пацієнта. Мене дуже засмучує нинішній стан охорони здоров’я у США, тенденції її розвитку. Найголовніша проблема лікаря сьогодні – час, вірніше його катастрофічний брак. Час, виділений прийому пацієнта, неухильно скорочується, і це жахливо. Лікар не встигає вникнути особливо історії хвороби пацієнта, вислухати його, поставити потрібні питання. Годинник цокає, лікар напружений, тому що він знає, що на нього вже чекає в коридорі наступний пацієнт. Так лікар не отримує інформацію, важливу для клінічної картини захворювання.
Чи треба повідомляти пацієнтові невтішні новини про його діагноз та перебіг хвороби, запитали лікаря із зали. У фільмі доктор Едді прямо говорить Бенжамену, скільки йому лишилося жити. Чи не гуманніша втішна брехня?
«Ні, не гуманніше, – твердо відповів доктор Сера. – Я обожнюю правду, поклоняюся їй. Щоправда, має бути абсолютною. Немає такої речі, як 99 відсотків правди. Лише сто відсотків. Це дуже нелегко – дивлячись пацієнтові у вічі, сказати йому неприємну правду. Приємну правду говорити легко, а от неприємну… Пацієнти відчувають, що їм брешуть. Вони довіряють лікареві, коли бачать, що той не бреше. Щоправда чудова, тому що саме вона стає стрижнем взаємної довіри лікаря та пацієнта. І навіть коли пацієнт помирає, атмосфера довіри часто продовжує відчуватися у відносинах лікаря з його сім’єю. За своєю природою я оптиміст. Я завжди намагаюся знайти в людині добре, навіть якщо він злочинець. Я ставлю конкретні цілі для кожного випадку, і я радий, якщо мені вдається досягти їх. Звичайно, коли твій пацієнт іде із життя, це дуже сумно, але це не руйнує мене, моєї картини світу».
