Нью-Йоркський район Бушвік за останні дюжину років перетворився з кримінальної промзони на креативний арт-простір на півночі Брукліна. Джо Фікалора впорався з депресією цілого району.
Фікалора зростав у найнебезпечнішому районі Нью-Йорка. Його батька пограбували та вбили, його мати померла від раку. Але Джо Фікалора не поїхав і не змирився. Він вивів з депресії і самого себе, і свій район, перетворивши Бушвік на головну галерею нью-йоркського стріт-арту просто неба.
«Це як величезна книга-розмальовка. Це втеча від реальності. І якщо я можу хоча б на одну секунду змусити тут когось просто забутися, зупиниться у моменті, то в цьому є сенс. Хоча спочатку я робив це для себе», – зізнається Фікалора.
«Нью-Йорк Таймс» назвав його «Випадковим куратором» найбільшої галереї стріт-арту просто неба. Син емігрантів із Сицилії, що ніколи не тримав у руках аерозольний балончик, розфарбував усі стіни колишньої бруклінської промзони.
«Нікому не було до Бушвіка, коли ми тут росли, нікого не турбували шприци на вулицях, повії на розі. Це було середовище мого дитинства», – згадує Джо.
Він дуже рідко дає інтерв’ю. На питання, як усе почалося – йому відповідати дуже боляче. Батька Джо втратив, коли йому було 12 років – його вбили під час спроби пограбування. В одному з найкримінальніших районів міста мама виховувала Джо одна. Дванадцять років тому їй поставили діагноз: гліобластома, злоякісна пухлина мозку.
«Я був з нею в лікарні, перекладав, лаявся зі страховою компанією, щоб оплатити ліки, хіміотерапію та операції… І я ніколи не відчував себе таким нікчемним, маленьким і позбавленим будь-якої надії. Озираючись назад, зараз, через 12 років, я розумію, який вплив справила на мене ця втрата. І біль, який я пережив. Напевно, це найжахливіше в житті, бачити, як у тебе на руках стрімко вмирає найулюбленіша людина і розуміти, що ти не можеш це зупинити цими руками», – каже Джо Фікалора.
Щоб взяти себе до рук, Джо вирішив змінити свій район. Хоча б зовні. Він почав стукати у чужі двері. Навіть сусіди його не впізнавали: «Вони говорили, ми пам’ятаємо тебе колишнього поголеного і в краватці, а зараз ти,: ну як це сказати … бородатий і в треніках … Що трапилося з тобою? Я відповів, що втратив свою маму, і, здається, розум теж, і зараз я намагаюся повернути себе до життя. Загалом, ви не проти якщо я фарбую ваші стіни? І вони такі – роби, що хочеш…».
Він хотів просто забути. Джо почав шукати вуличних художників та пропонувати полотна – стіни в обмін на талант та фарби. У Нью-Йорку, де графіті досі вважається псуванням приватної власності і карається щонайменше штрафом – це був шанс заявити про себе. Це сьогодні мурали спеціально замовляють, щоб підвищити ціну і попит на безнадійні райони, стріт-арт як допінг для покинутих вулиць став повсюдним. А в нульових та десятих цей тренд тільки розпочинався. І об’єднання @bushwickcollective стало першим і залишилося безкорисливим хабом вільних художників.
«Стрит-арт нагадує саме життя – це історії – шар за шаром. Це чудово бачити, як люди абсолютно безкорисливо збираються разом, бачити, як мистецтво народжується через біль. Я в житті не міг уявити собі, що я стану чимось значущим для цієї культури стріт-арту та графіті», – зізнається Джо.
Завдяки Джо Бушвік став синонімом стріт-арту. Туристи з усього світу виходять із тієї ж станції метро, де було вбито його батька, але бачать зовсім інші картини. Тепер це «місце сили» всіх вуличних художників світу та Джо Фікалори особисто, його вічний антидепресант.
