У середу, 6 листопада, у Нью-Йорку відкривається 7-й щорічний кінофестиваль країн Балтії (NYBFF). Він проходитиме у культурному центрі Скандинавіа-хаус на Парк-авеню до 17 листопада. У його рамках будуть показані нові ігрові, документальні, анімаційні та короткометражні фільми, зняті у Литві, Латвії та Естонії. Також відбудуться зустрічі глядачів із режисерами та продюсерами. Окремі фільми фестивальної програми будуть доступні у форматі стрімінгу.
Підвищений інтерес викликає молодіжна драма «Токсичність» (Toxic) литовського режисера Сауле Блювайте (Saule Bliuvaite), яка отримала в серпні на міжнародному кінофестивалі Локарно головний приз «Золотий Леопард». У нью-йоркській прем'єрі фільму візьме участь режисер Сауле Блювайте, яка відповість на запитання глядачів.
У центрі драми – дві подружки-тінейджери Марія та Христина, які мріють вибратися з похмурого промислового містечка. Марію грає Веста Матуліте, Христину – Єва Рупейкайте. Це їхній перший досвід у великому кіно.
Кинута матір'ю 13-річна Марія живе зі своєю бабусею. Під час вуличної бійки вона зустрічає Христину, свою ровесницю, яка хоче стати моделлю. Ідучи за нею, Марія вступає до модельної школи і готується до кастингу. У цьому вони бачать свій шанс досягти успіху в житті. У модельній школі їх навчають пластиці, у тому числі подіумній ході, і готують портфоліо для майбутніх зустрічей зі скаутами модельних агентств. Щоб досягти більшої худорлявості, що входить до стандартів моди, вони експериментують із небезпечними для здоров'я препаратами.
«Головною темою фільму є людське тіло, – йдеться у заяві режисера. – Я досліджую взаємини духу та тіла, дії, на які йдуть героїні, щоб усунути свої природні недосконалості. Тіло представлене як товар, як валюта, як об'єкт бажання. Через характери тінейджерів я прагнула показати, як краса проявляє себе в суворому та токсичному оточенні».
У розмові з журналісткою Кет Вудс із Harper's Bazaar Сауле Блювайте згадувала: «Я впізнавала модельний бізнес на його задвірках, через різні сумнівні заклади, через різних підозрілих агентів… Мені казали, що я занадто худа і що мені можуть допомогти в модельній школі» .
Автор статті в Harper's Bazaar згадує про одну з супермоделей, литовку Едіта Вілковичута, і її зіркову кар'єру. Досить сказати, що вона з'являлася на обкладинці Vogue 25 разів і багато разів виходила на подіум модних шоу Мілана, Парижа та Нью-Йорка. Запаморочливий зліт Едіти, що народилася в Литві, служить магнітом для багатьох дівчаток, які прагнуть кар'єри у фешн-індустрії.
Саулі Блювайте народилася у Литві 1994 року. У 2018 році закінчила програму кінорежисури у Литовській академії музики та театру у Вільнюсі. Зняла кілька короткометражок, а також виступила со-сценаристом та со-монтажером на історичній кінодрамі «Ісаак». “Токсичність” – її ігровий повнометражний дебют.
Кореспондент Російської служби «Голосу Америки» поговорив із режисером Сауле Блювайте з сервісу Zoom.
Олег Сулькін: Сауле, я знаю, що після перемоги у Локарно ви дуже потрібні міжнародними кінофестивалями. Вам подобається фестивальний марафон?
Сауле Блювайте: Якщо чесно, то я трохи втомилася – усі ці перельоти, аеропорти, зустрічі, виступи. Головний приз у Локарно став для мене несподіванкою. Вже те, що мій дебютний фільм увімкнули в конкурс, я сприйняла як диво. А «Золотий Леопард» – просто неймовірно! Мене часом гризе комплекс самозванця. Думаю, як мені правильно підступатись до другого фільму. Адже жодної бази нема. Роз'їжджаючи світом, спілкуюся з такими ж дебютантами і бачу, що у них схожі проблеми.
О.С.: За фільмом складається враження, що все довкола токсично – індустріальні пейзажі, модельна школа, стандарти краси та взаємини героїв. Чи є щось у сьогоднішній Литві, що можна вважати не токсичним?
С.Б.: Хочу, щоб мене правильно зрозуміли. Це не фільм про сьогоднішню Литву. Це не реалістичний портрет країни, швидше за якусь фантазію, якісь мрії нового покоління, характерні для молоді країн Східної Європи.
О.С.: Портрети головних героїнь дуже виразні. Ми бачимо дівчаток, які пристрасно хочуть вирватися з депресивного середовища індустріального провінційного містечка та вирушити підкорювати європейські столиці моди. Ви самі зустрічалися із такими тінейджерами? Якийсь особистий досвід у цьому плані у вас був?
С.Б.: Так, я знала таких дівчаток, і я сама теж спілкувалася з модельними агенствами. У мої тінейджерські роки в Литві і взагалі в усіх країнах Балтії багато дівчат мріяли про модельну кар'єру. Тоді став особливо затребуваним східноєвропейський тип краси – воскова блідість шкіри, тонка, тендітна постать. Скаути модельних агентств їздили країнами Балтії та Східної Європи у пошуку юних талантів. Я пам'ятаю, як із друзями їздила на шопінг-моли, де ці скаути відкрили стенди. Витримавши довгу чергу, ми залишали свої фотографії та контакти, сподіваючись, що нас помітять і вийдуть на зв'язок. Посередники вимагали від нас грошей за кожний крок. Якось одна моя подруга запропонувала вирушити до Нью-Йорка. Там йшлося про роботу у нічних клубах. Мені було майже 18 років, і я серйозно поставилася до цієї ідеї. Перспективи здавалися привабливими, Нью-Йорк проступав у романтичному серпанку. Агентство надіслало контракт, який я мала підписати. Неприємно кольнуло, що у тексті договору зустрічалися грубі граматичні помилки. Натомість він застерігав, що агенція не несе жодної відповідальності за те, що може зі мною відбутися в клубах. Мене турбували сумніви, і я відмовилася від цієї ідеї. Деякі історії з моделями-початківцями підтвердили мою правоту.
О.С.: Так, це загальновідомий факт. Преса неодноразово повідомляла про випадки, коли дівчат зі Східної Європи залучали до секс-трафіку. Вони мріяли підкорювати подіуми, а ставали ескортницями. Фактично йдеться про сексплуатацію неповнолітніх дівчаток. Ви торкаєтеся цієї теми у своєму фільмі. Схоже, лише дуже маленький відсоток шукачів успіху його реально досягають.
С.Б.: Готуючись до зйомок, я подивилася американський документальний фільм «Дівчина-модель» (Girl Model) 2011 року, знятий Девідом Редманом та Ешлі Себін. зору потрапляє 13-річна Надя, мешканка далекого села, яке як подає Надію модель відправляють в Японію. Той фільм стосується і побічних аспектів модельного бізнесу, про які ви говорите. уродженка Нижнього Новгорода, зараз одружена з французьким підприємцем Антуаном Арно, спадкоємцем найбільшого стану в світі. – О.С.) Саме такі казкові історії підживлюють юних провінціалок з богом забутих країв. мені? Така невибаглива філософія рухає ними.
О.С.: Перед очима стоїть шокова сцена із вашої картини, де одна з героїнь робить собі пірсинг мовою. Ви самі спостерігали?
С.Б.: Так, пірсинг дуже популярний у підлітків, у тому числі й у нашій частині світу. Коли ти молодий, ти не думаєш про наслідки. Дівчата вирушають до всяких сумнівних закладів, де піддають своє тіло добровільному насильству.
О.С.: Цікаво, що сьогодні у кіно знову популярний жанр боді-хорор. Якимось чином він співзвучний насильству, якому піддають себе дівчата у вашому фільмі.
С.Б.: Можна частково пояснити цей тренд неможливістю для них контролювати те, що їх оточує. Єдина сфера, над якою вони владні, це їхнє тіло. Це ті небагато інструментів, які їм доступні.
О.С.: Як ви знайшли дівчаток на ролі Марії та Христини?
С.Б.: Ми робили кастинг усіма можливими способами. Розміщували оголошення про прослуховування у соціальних мережах. Влаштовували кастинг-сесії у балетних та танцювальних школах Вільнюса та інших міст, співпрацювали з модельними агенціями. Я шукала скрізь, навіть просто йдучи вулицею. Зупинялася, побачивши потрібних дівчат, запрошувала їх на кастинг. Акторку на роль Христини ми знайшли у модельній школі. Це був для Вести Матуліті перший день занять у школі. Їй було тоді 12 років. Щодо Марії, то я побачила рекламу модельного агентства на Інстаграмі, і на ній фото Єви Рупейкайте та напис: хочете стати моделлю? І я зрозуміла: Марія це вона. Єва спочатку відмовлялася від нашої пропозиції, але її переконали батьки.
О.С.: Декілька слів про виробництво фільму. Як ви отримали фінансування?
С.Б.: Фінансування мого дебюту на 95 відсотків здійснено державою від імені Литовського кіноцентру. Мої колеги, які зняли свої перші фільми, також отримали майже повне державне фінансування. Інша річ, що це дуже маленькі гроші, які не можна порівняти з субсидіями квропейських фондів. Дебютантам у Литві йдуть назустріч, дають знижки, розуміючи складність нашої ситуації. А ось другий чи третій фільм передбачає іншу, складнішу структуру фінансування, коли основний шматок дає Литовський кіноцентр, а решту витрат беруть на себе європейські партнери. Те, що центр допомагає дебютантам, дуже важливе. Ми не конкуруємо з досвідченішими режисерами, оскільки фінансування дебютів відбувається за окремою статтею витрат центру. Цього немає, скажімо, у сусідній Латвії і тамтешнім дебютантам доводиться нелегко.
