Зараз, коли антиамериканські настрої в Росії, що підживлюються офіційною пропагандою, зашкалюють, вже важко уявити, що нещодавно, на початку 1990-х, виникали і успішно розвивалися унікальні спільні культурні та освітні проекти. Одним із найпомітніших починань епохи перебудови, що об’єднав акторів, художників, драматургів, кінематографістів, телевізійників та продюсерів Росії та США, став проект «Вулиця Сезам», який подарував російським дітям радість спілкування з ляльками маппетс.
Цій захоплюючій і повчальній сторінці американо-російського культурного співробітництва присвячена книга Наташі Ленс Рогофф (Natasha Lance Rogoff), що нещодавно вийшла, «Маппетс у Москві: Несподівана, шалена і правдива історія про те, як створювалася в Росії «Вулиця Сезам» (Muppets in Moscow: The Unexpected Crazy True Story of Making Sesame Street в Росії). Вона випущена у світ видавництвом Rowman & Littlefield Publishers.
Телевізійний продюсер і режисер Наташа Ленс Рогофф із документальною точністю та з живими подробицями реконструює один із найнезвичайніших спільних російсько-американських проектів 90-х років – створення російськомовної версії найпопулярнішого американського ТВ-шоу для дітей «Вулиця Сезам». Мільйони дітей у Росії та інших колишніх радянських республіках полюбили смішних і веселих ляльок маппетс. Автор книги знайомить із виробничою кухнею російського телебачення 1990-х років, яке виявилося сферою заплутаних інтриг у коридорах влади та бандитських розбірок.
Міжнародну дитячу телевізійну програму «Вулиця Сезам» вперше було показано на каналі PBS у 1969 році. З 2016 виходить на каналі HBO, а з 2019 – на стрімінговому сервісі HBO Max. У ній поєднуються ляльки, анімація, живі сценки з акторами та документальні відеосюжети. Дія відбувається на студійному майданчику з оригінальними декораціями, що відображають культурні особливості та естетику країни, де знімається шоу. Головна мета програми – просвітницька, а дивляться на неї більш ніж у 140 країнах. Ляльки маппетс, які з’являються у всіх спільних міжнародних програмах, створені видатним американським лялькарем Джимом Хенсоном та його компанією Джим Хенсон продакшнз. Ця ж компанія створила ляльок для маппетс-шоу.
Діти у різних країнах полюбили Великого Птаха, Коржика, Елмо та ще багатьох кумедних і зворушливих персонажів. Для російської версії російські та американські художники створили оригінальних героїв – Зелібобу, Бусинку та Кубика.
У Росії “Вулиця Сезам” виходила з 1996 по 2007 рік на кількох телеканалах. Оригінальні сюжети, які поєднувалися з матеріалами з американської версії «Вулиці Сезам», були зняті в студії в Москві, а решта матеріалу була модифікована і дубльована російськомовними акторами. Виробництвом послідовно займалися кілька російських компаній, а зйомки здійснювалися на кіностудії ім. Горького та «Мосфільмі». Декілька сотень телевізійних професіоналів чотири місяці знімали сюжети у найбільшій студії Останкіно. Шоу транслювалось на 11 часові пояси. Фінансову підтримку проекту надали американський уряд та низка спонсорів.
Наташа Ленс Рогофф – режисер, продюсер та сценарист, працює на телебаченні понад 25 років. Як виконавчий продюсер вона працювала на проекті «Вулиця Сезам» у Росії і як продюсер на мексиканській версії Plaza Sesamo. Навчалася в Ленінградському державному університеті, багато писала про культуру радянського андерграунду. Газета San Francisco Chronicle опублікувала її сенсаційну статтю, одну з перших про переслідування у Росії представників ЛГБТ-громади. У програмі 20/20 каналу ABC було показано фільм «Рок навколо Кремля» (Rock Around the Kremlin), спродюсований нею та її американським колегою у 1985 році.
Для свого фільму Росія на продаж. Вибоїста дорога до капіталізму »(Russia for Sale: The Rough Road to Capitalism), показаного в програмі ABC Nightline з Тедом Коппелом в день путчу 1991 року в Москві, вона знімала протестні ходи і брала інтерв’ю у ультраправих комуністів. Ленс Рогофф тісно пов’язана з відділенням мистецтв, кіно та візуальних досліджень Гарвардського університету. Живе в Кембриджі (Массачусетс) та Нью-Йорку.
Авторка книги Наташа Ленс Рогофф відповіла телефоном на запитання кореспондента Російської служби «Голосу Америки».
Олег Сулькін: Наталя, неминуче питання: те, що відбувається зараз, – я маю на увазі війну Росії проти України, – чи змінило ваше ставлення до того відрізку історії, коли ви наводили культурні мости з Росією?
Наташа Ленс Рогофф: Я впевнена: те, що ми тоді зробили, було величезним досягненням, особливо у світлі перешкод, що виникли перед нами. Створене нами шоу «Вулиця Сезам» стало великим хітом і показувалося на російському ТБ протягом десяти років, захопивши й неабияк шматок путінської ери. Воно вплинув багатьох людей у Росії. І не лише у Росії. Під час поїздок світом я зустрічаю вихідців з Росії, Вірменії, Грузії та інших колишніх радянських республік.
Коли я згадую в розмовах з ними “Вулицю Сезам”, відповіддю зазвичай буває широка посмішка. Мої співрозмовники, а іноді й їхні маленькі діти, називають імена Зелібоби, Кубика та Бусинки – улюблених ляльок із спільного телешоу. Це вселяє в мене гордість за те, що зробила наша команда з обох боків Атлантики. З іншого боку, дуже важко об’єктивно оцінювати те, що сталося тридцять років тому і те, що відбувається зараз. За цей час було розчавлено незалежні медіа, а прості люди позбавлені права на вільне висловлювання.
Я з болем про це говорю, як людина, яка більшу частину свого дорослого життя присвятила висвітленню Росії в пресі та створенню фільмів про Росію, Україну та інші країни, які раніше складали Радянський Союз. І, звичайно, не може не жахати нинішня війна, в ході якої величезна кількість людей втрачають своє життя.
О.С.: Історики, аналітики запитують: а чи могла Росія піти за іншим сценарієм? Що ви думаєте?
Н.Р.: Ви знаєте, я теж багато думала про це, виходячи зі свого досвіду. Скажімо, чи внесли маппетс якийсь внесок у зміну Росії на краще? Знаю точно – сотні та сотні людей творчості в Росії, яких ми залучили до участі у цьому проекті, не могли не змінитись, увібравши повітря свободи.
Вони пожертвували багатьом, вони вклали всю свою пристрасть у нашу спільну роботу, перетворення Росії – поставте ці слова в лапки – в «нормальну країну». Вони створили уявний світ ляльок, альтернативний реальному світу. Емоції, пристрасті, які відчувалися у 90-ті роки, були справжніми. Вони надихали.
Це був складний час, коли прагнення свободи та надія на створення нового суспільства супроводжувалися зростанням насильства, хаосом, розбродом, конфліктами та війнами в колишніх радянських республіках. Західні країни, що ідолізували ринкову економіку та свободу самовираження, мали наївні очікування, що перехід до нової моделі в Росії, від комунізму до вільного суспільства, буде швидким, як за клацанням пальця. Але це так не працює. Америці знадобилося 200 років, щоб сформувалися інститути демократії. Тож наші очікування були нереалістичними.
О.С.: Ви вважаєте, що російські реформатори і Захід, що їх підтримував, недооцінили виклики, що стояли перед Росією?
Н.Р.: Я думаю, що багато іноземців, які на той час працювали в Росії, не розуміли її культуру і менталітет. Це, до речі, одна із причин, чому я написала цю книгу. Зараз Росія на всіх радарах – через її війну проти України. Тоді, у 90-х, ми, можна сказати, глибоко пірнули в Росію.
І нехай це звучить дещо наївно, саме завдяки мапетсам ми стали краще розуміти російську духовність та російську культуру, чи стосувалося справа оформлення знімального майданчика чи моральних цінностей, які вселялися дітям через наші шоу. Для нас це був гарний спосіб розуміння іншого суспільства, іншого світопорядку.
О.С.: В одній із радянських газет стверджувалося, що «Вулиця Сезам» – останній приклад культурного імперіалізму США». Ми сьогодні чуємо відлуння давньої риторики, наполегливі заклики знову встановити «залізну завісу». Вам не здається, що історія повторюється?
Н.Р.: Цікаво, що така критика нашого шоу звучала на стадії його виробництва. Коли ж шоу вийшло у російський ефір, критика практично припинилася. Усі переконалися, що це дуже російське шоу. Так, головний персонаж Зелібоба був заснований на образі домового з російських казок. І треба зауважити, ці характери ляльок були навмисно абстрактні, особливо порівняно з дуже конкретними характерами американських маппетсів. Місця дії наших шоу ми надали суто російського колориту, в якому вгадувалися дореволюційні мотиви, естетика недавнього радянського минулого і якась соціальна утопія, щось із майбутнього. Сусіди живуть у мирі та злагоді. Батько сімейства безкоштовно ремонтує велосипеди сусідам. Як сумно пожартував один мій російський колега, насправді сусіди писали один на одного доноси до КДБ. Шоу було феноменально успішним у всіх 11 часових поясах Росії. Все змінилося у 2010-х роках, коли режим Путіна почав добивати залишки опозиції і без того знекровлену незалежну пресу, коли на наше шоу, американське за своїм походженням, почали дивитися з підозрою.
О.С.: Ви можете уявити ваше шоу в сьогоднішній реальності Росії?
Н.Р.: Ні, це було б зовсім інше шоу. Ми вселяли дітям ідеї толерантності, свободи слова, прищеплювали смак до самостійної творчості, сміливого експерименту. Наскільки я розумію, все це протилежно тому, чому навчають дітей у сьогоднішній Росії. Це трагічно, якщо уявити собі, через які страшні випробування проходять сьогодні діти в Україні.
О.С.: Ви пишете, що востаннє побували у Росії у січні 2020 року. Ваші враження?
Н.Р.: Так, я встигла з’їздити до Москви безпосередньо перед початком пандемії ковіда. Атмосфера чимось нагадала мені 1980-ті роки, напередодні гласності. У готелі, де зупинилася, я зупинялася і в попередні приїзди. Я спитала двох співробітниць на стійці реєстрації, чи знають вони «Вулицю Сезам». Вони посміхнулися, одна заспівала популярну пісеньку із шоу. І я відчула себе дуже старою (сміється). Вони поставилися до мене як до знаменитості.
Я зустрілася з багатьма своїми друзями та колегами. Враження досить гнітюче. На телебаченні запроваджені суворі цензурні обмеження, тому багато тем для можливих шоу не можна торкатися. Люди у тривозі за майбутнє своїх дітей. Але багато хто не може або не хоче виїжджати з країни. Антиросійські санкції вже відчувалися, і це також додавало…
