2 вересня кінокомпанія Strand Releasing випускає нову драму Франсуа Озона «Петер фон Кант» (Peter von Kant) в американський прокат – спочатку в Центрі незалежного кіно IFC у Нью-Йорку, у кінотеатрі Laemmle Royal у Лос-Анджелесі, Чикаго, Сан-Франциско та Сіетлі, після чого її покажуть у інших містах США.
54-річний Франсуа Озон – один із найпомітніших майстрів кіно сучасної Франції. Творець таких глядацьких фаворитів, як «8 жінок», «Басейн», «Під піском», «З Божої волі», свою нову картину він присвятив пам’яті культового режисера Райнера Вернера Фассбіндера, одного з лідерів нового німецького кіно.
Фактично, це вільний ремейк камерної драми «Гіркі сльози Петри фон Кант» (The Bitter Tears of Petra von Kant), поставленої Фассбіндером у 1972 році. Його світова прем’єра відбулася на початку цього року на Берліналі, ставши фільмом відкриття фестивалю.
Покази присвячені 50-річчю фільму «Гіркі сльози Петри фон Кант». Фассбіндер вів безладний спосіб життя, спалював себе алкоголем та наркотиками та помер у 1982 році у віці 37 років. Будучи надзвичайно продуктивним художником, який фонтанував ідеями, він встиг зняти понад сорок фільмів.
Естетика та етика адаптації
Головна «фішка» ремейку – зміна гендерної приналежності майже всіх героїнь фільму Фассбіндера, насамперед основного протагоніста. У німецькому оригіналі Петра фон Кант, владна, імпульсивна дама, за професією дизайнер моди. У версії Озона героїня перетворилася на героя-чоловіка Петера фон Канта, він настільки ж владний та імпульсивний кінорежисер.
Так само, як і Фассбіндер, Озон не приховує своєї гомосексуальності. Майже в кожній його картині, в центрі сюжету або на периферії, знаходить втілення тема одностатевої любові.
Як і Фассбіндер, дія обмежена стінами просторої квартири-студії головного героя. Дизайн художника-постановника Каті Вішкопф, яка поселила головного героя та його слугу у витончений будинок у стилі 70-х років, також натхненний естетикою фільму Фассбіндера. Свого роду арт-шпалери у нього служили збільшені фотопринти європейського класичного живопису, де на перший план винесено оголені тіла, чоловічі та жіночі. У версії Озона найпомітніша постать на арт-шпалерах – святий Себастьян, християнський мученик, якого часто зображували на своїх полотнах європейські живописці. Геї вважають його своїм покровителем.
Інтерес до творчої спадщини Фассбіндера Озон виявляв і раніше. У 1999 він адаптував одну з його ніколи не поставлених театральних п’єс, яку Фассбіндер написав у віці 19 років. Так виник фільм «Краплі дощу на розпечених скелях» (Water Drops on Burning Rocks), історія складних взаємин бізнесмена середніх років та 20-річного юнака.
«Мене завжди займала творчість Фассбіндера, його філософія та бачення світу, – сказав Франсуа Озон в інтерв’ю для піар-кампанії фільму. – Його немислима творча енергія захоплює мене і служить прикладом, який я йду в моїй роботі. Я давно хотів адаптувати «Гіркі сльози Петри фон Кант», але побоювався торкатися культового фільму. Мене надихають роботи сучасних режисерів театру, таких як Томас Остермайєр, Кшиштоф Варліковскі та Крістоф Оноре. Вони дуже вільно поводяться з класичними п’єсами, наново їх прочитуючи, десакралізуючи та модернізуючи їх, сприскуючи в них особисте бачення. Я хотів створити портрет художника, якого я знаю вздовж і впоперек, тобто фактично автопортрет, і зробити версію «Гірких сліз…», з якою я б повністю ідентифікував себе. Тому я світ моди поміняв на світ кіно і змінив стать трьох головних персонажів, перетворивши жінок на чоловіків».
Галатії та Пігмаліон
Головного героя фільму Петера фон Канта грає 45-річний французький актор Дені Меноше. Звичайно, відразу впадає в око його зовнішня схожість із Фассбіндером. Він також, як і його прототип, вантажуватий, також багато п’є і курить, також закоханий, також схильний до раптових перепадів настрою. Це лише трохи завуальований портрет Фассбіндера, який переживає пристрасну закоханість.
Озон згадує, як вселяв Дені Меноше необхідність підкреслювати глибинну двоїстість його героя. «Він (Петер) має бути деміургом, але на глиняних ногах, – каже режисер. – Він має бути чудовиськом, лютим і, водночас, ніжним».
«Його (Фассбіндера) останній компаньйон, Джуліан Лоренц, якого я дізнався після роботи на «Краплях дощу на розпечених скелях», підтвердив мій здогад, – продовжує Озон. – В історії Петри фон Кант Фассбіндер перетворив нещасливу історію свого кохання до актора Гюнтера Кауфманна на лесбійську історію кохання між дизайнером моди Петрою фон Кант та її моделлю Карін. А характер слуги на ім’я Карл (у Фассбіндера не слуга, а служниця, яку називають Марлен) натхненний композитором Пером Рабеном, який писав музику для фільмів Фассбіндера, а також був його асистентом».
«Всі актори грають безпомилково у повній відповідності до яскравого бачення Озона, – вважає кінокритик Девід Руні, оглядач The Hollywood Reporter. – А воно, у свою чергу, природно пропущено через бачення Фассбіндера та Сірка (Дуглас Сірк – голлівудський кінорежисер 40-50-х років, майстер гламурної мелодрами)».
67-річна Ізабель Аджані грає музу Петера актрису Сідонію, яка прославилася завдяки участі у його фільмах і, відповідно, прославила самого Петера як режисера. Сидонія знайомить його з Аміром (Халіль Гарбіа), 23-річним арабом, красенем із хвилястою шевелюрою. Петер закохується в гостя з першого погляду, пропонує йому дах і обіцяє зробити з нього кінозірку.
Озон наполягає на важливості правдивості у показі стосунків героїв, його не зовсім влаштовує «маленький театр ляльок» Фассбіндера, йому потрібні герої із плоті та крові. Він вважає принциповим моментом, що першою зустріччю Петера та Аміра стала сесія кастингу, коли перший ставить запитання, а другий відповідає, і вся розмова записується на плівку.
«Цей запис як би відкриває Аміра заново, – каже Озон. – Відкриває не лише для Петера, а й для глядачів. У цей момент Петер виявляє креативну пристрасть схожу на ту, яку відчуває Пігмаліон до Галатеї. Сидонія – також своєрідна варіація теми музи Пігмаліона. Петер любить Сидонію і водночас ненавидить. Він часто говорить про неможливість жити вдвох, парою, адже повсякденна рутина обертається боротьбою самолюбства, брехнею, зрадами».
Чималих праць, за визнанням Озона, варто йому знайти актора на роль Аміра. Йому потрібен був актор із Північної Африки у віці 25–35 років. За його словами, деякі актори, ознайомившись зі сценарієм, відмовлялися, побоюючись, що персонаж-гей у послужному списку зашкодить подальшій кар’єрі. Режисер помітив Халіля Гарбія у шведській короткометражці «Нічний поїзд» режисера Джеррі Карлсона. Там він не говорить жодного слова, але його погляд висловлює цілу гаму емоцій.
«Мені він сподобався, – зауважив Озон, – у ньому є іскра, є й двоїстість. Він незаймано наївний і в той же час здатний бути нахабним, що виразно проявляється у другій частині історії. І головне, він не відчував дискомфорту, коли в сценах з Дені (Меноше) від нього були потрібні прояви чуттєвості».
Порятунок у творчості
«Я завжди мріяв попрацювати з Ізабель Аджані, але не вірив, що ця мрія здійсниться, – каже Озон. – Вона приголомшлива актриса, чуйна як скрипка Страдіварі. Потрібно тільки сказати їй: трохи більше, або трохи менше, або додати емоцій, і вона все це робить чудовим чином. З нашим костюмером Паскалін Шаванн ми намагалися для героїні Ізабель відтворити стиль таких зірок, як Марлен Дітріх та Елізабет Тейлор. І, звичайно, мені дуже хотілося, щоби у фільмі вона заспівала німецьку пісню. Ми вибрали Each Man Kills The Thing He Loves, текст якої взято з поеми Оскара Уайльда, яку співає Жанна Моро у сцені в кабарі у фільмі «Керель» (останній, найскандальніший фільм Фассбіндера). До речі, мати Ізабель – німкеня, що служить ще однією ниточкою, яка зв’язує її з Фассбіндером.
Уклін німецькому майстру включає і запрошення Озоном 78-річної Ханни Шигулли. У німецькому оригіналі молода Ханна зіграла примхливу і безпутну Карін, коханку Петри, що стала причиною її нервового зриву. У французькому ремейку Шигулла грає Розмарі, матір Петера.
«Ми продуктивно попрацювали з Ханною на Все пройшло добре» (Everything Went Fine), і я був щасливий, коли вона погодилася зіграти мати Петера, – каже режисер. – У Фассбіндера вона постала в образі Карін, об’єкта бажання головної героїні Петри. Ханна добре знала мати Фассбіндера, і розповідала мені про їхні складні стосунки. У п’єсі та фільмі Фассбіндера мати Петри марнославна та жорстока. Мені хотілося ускладнити її образ, особливо в сцені, де Розмарі ніч безперервно сидить поруч із сином, що страждає на безсоння. Ханна-Розмарі співає Петеру німецьку колискову, вона сама це запропонувала. Це було круто! Жінка, яка співала «Лілі Марлен» у Фассбіндера, співає у моєму фільмі!»
«У мене були можливості обговорювати концепт нашого фільму з Ханною, – продовжує Озон. – Вона вважає, що Фассбіндер шукав чисте кохання, але дуже страждав, зустрічаючи маніпуляцію, таємні мотиви та біль. Любов холодніша за смерть, вважав він. Це була трагедія його життя, і я думаю, це його вбило в якомусь сенсі. Його переповнювали емоції, він тонув у них. Він весь складався із надмірностей, включаючи алкоголь та наркотики. Моє завдання було театралізувати образ Петера, не позбавляючи його щирості».
«Можливо, з роками та досвідом я краще розумію Фассбіндера, – розмірковує Озон, – те, як він бачить світ, бачить різні сторони кохання, аж до її наймонструозніших аспектів. Приємним режисером Фассбіндера не назвеш. Його фільми теж можуть бути неприємними… Він зняв «Гіркі сльози…» 1972 року, коли йому було лише 25 років. Він тільки недавно відкрив для себе голлівудські мелодрами Дугласа Сірка і почав використовувати його прийоми, щоб показати емоційну залежність героїв та неможливість кохання на рівних. У моїй адаптації я стиснув текст і спростив часом дуже літературні діалоги, щоб історія рухалася швидше і характери одразу ставали б пізнаваними. Я використовував театральні прийоми, суто французькі, майже бульварні за стилем. У Фассбіндера елементи бульварності присутні, але він таки більше брехтіанець, більш відчужений художник».
«Мій фільм – освідчення в коханні кінематографу, – каже Озон. – Він оптимістичніший, ніж фільм Фассбіндера. Хоча Петер залишається до фіналу зовсім один, його очі розплющені, вони вбирають світ, кіно, фантазії. Його страждання недаремні. Творчість – ось що…
