Хоча джазову музику довгий час було представлено переважно чоловіками, уявити сьогодні цей жанр без жіночого вокалу дуже складно. У другій половині XX століття музичний світ остаточно усвідомив: джаз – це не лише сценічна енергетика Луї Армстронга, новаторство Майлза Девіса чи звучання оркестру Дюка Еллінгтона. Це ще й вокал Сари Вон, Біллі Холідей, Ніни Саймон та десятків інших жінок, чиї голоси стали невіддільною частиною джазової культури. Проте цілком особливе місце у цьому списку посідає голос тієї, яку музичні критики із щирим захопленням називали «першою леді пісні» та «королевою джазою».
Новий випуск «Місяць афроамериканської музики» присвячений Еллі Фіцджеральд.
Елла Фіцджеральд
Хоча знамениті американські джазмени є вихідцями з різних частин країни, дитинство, проведене в одній з джазових столиць Америки, явно не пройде безслідно для кар’єри майбутнього музиканта. Так, батьківщина джазу, місто Новий Орлеан подарувало світу Луї Армстронга та Бадді Болдена; у Чикаго – ще одній джазовій меке – народилися Курт Елінг, Хербі Хенкок та Квінсі Джонс.
А ще в одній джазовій столиці – Нью-Йорку – провела своє дитинство Елла Фіцджеральд, спочатку уродженка штату Вірджинія. Майбутня «перша леді пісні» жила разом із матір’ю та вітчимом у Йонкерс, північній околиці Нью-Йорка, на той час населеною представниками, здається, всіх діаспор, які існували в Америці. Незважаючи на те, що сім’я жила дуже бідно, Нью-Йорк дозволив Еллі бути дуже активною дитиною: дівчинка грала в бейсбол із місцевими хлопцями (деякі біографи описують її як «пацанку»), тікала на танці (і танцювала чудово!), підробляла помічницею у місцевому гральному будинку і, звичайно, шукала можливість доторкнутися до світу музики.
«Моя мати найняла людину, щоб та навчила мене грі на фортепіано, – згадувала Фіцджеральд. – Уроки стояли п’ять доларів, а ми були бідні. Я була така зачарована його повчаннями та його грою, що навряд чи вивчила хоч щось».
Набагато доступнішим задоволенням для Елли стала методистська церква, де вона вперше дізналася про жанр госпелу, а також рідкісні платівки, які її матері вдавалося дістати.
Найулюбленішими і, можливо, ключовими в її житті стали записи Коні Босвелл – джазової вокалістки, відомої участю у вокальному тріо разом зі своїми сестрами.
Для Елли вокал Босвелл став орієнтиром у її власних – поки що дуже боязких – спробах усвідомити свій власний талант. Фіцджеральд переймала від Босвелла все: манеру виконання, стиль і репертуар, намагаючись все більше бути схожим на свого кумира.
І, можливо, саме постать Босвелла виявилася доленосною для кар’єри Фіцджеральд, відлік якої можна розпочати з одного з листопадових вечорів 1934 року.
Вечір в «Аполло»
Одним із головних елементів культурного життя Гарлема 1930-х були вечори аматорської творчості на місцевих сценах. Серед них був і театр «Аполло», який щотижня збирав сотні глядачів, які бажали відволіктися від суворих трудових буднів. А суворими вони були для багатьох: на початку 1930-х США насилу відновлювалися після наслідків Великої депресії, що залишила мільйони людей без засобів для існування.
Жителі бідних кварталів відчули наслідки кризи найгостріше: це стосується і резидентів Гарлема, більшу частину якого складали афроамериканці. Вони ж і були основними глядачами театру «Аполло», виступи в якому стали не лише способом провести дозвілля, а й для деяких одним із небагатьох способів збудувати кар’єру на сцені. Деяким це справді вдавалося: через три десятиліття, на одному з вечорів в «Аполло» у творчому конкурсі посів перше місце майбутня рок-легенда Джиммі Хендрікс.
У листопаді 1934 року однією з конкурсанток була Елла Фіцджеральд. Виступ до «Аполло» став для 16-річної дівчини найбільшим на той час творчим дебютом, до якого Фіцджеральд привела низку випадковостей. За однією з версій, її виступ у театрі став предметом суперечки: Фіцджеральд, розмірковуючи з двома подругами, хто ж піде на конкурс, витягла коротку соломинку – і мала виступити з танцем. Показати на конкурсі Еллі було що – у колі друзів усі знали про її безперечні танцювальні таланти. Але й тут у плани Фіцджеральда втрутився випадок.
Вона неодноразово згадувала того вечора: перед її виходом на сцену свій номер виконали сестри Едвардс, які зірвали в залі бурхливі овації. Фіцджеральд впала у ступор: за її спогадами, її буквально виволокли на сцену, але вона не змогла зрушити з місця, навіть коли заграла музика. “Роби вже щось!”, – Промовив ведучий. Але її ноги не слухалися; розпочати танець вона так і не змогла. Їй потрібно було терміново вигадати щось ще – і в ці доленосні секунди Елла Фіцджеральд прийняла рішення, яке фактично визначило її кар’єру.
Несподівано на допомогу Еллі прийшла її кумир Коні Босвелл. Точніше, її пісня Object of My Affection – її вирішила виконати конкурсантка. Коли Фіцджеральд закінчила співати, зал, що затих під час виступу, вибухнув в оваціях. Того вечора Елла отримала приз у 25 доларів – за її спогадами, «найважчі гроші» у її житті. Але з грошовим призом вона отримала щось набагато важливіше – розуміння, чим вона справді хоче займатися. «Стоячи тоді на сцені, я відчувала, що публіка прийняла мене і що я їй подобаюся, – розповідала співачка. – Я зрозуміла, що хочу виступати на сцені все своє життя».
Нью-йоркські дебюти
На момент виступу в «Аполло» Елла вже переїхала ближче до центру Нью-Йорка, на північ Манхеттена. Привід для переїзду, однак, був трагічним: 1932 року померла її мати. П’ятнадцятирічна дівчинка вирушила до Гарлема до своєї тітки, але незабаром влада визначила її в інтернат у Бронксі. Про роки, що послідували за смертю матері, відомо не дуже багато, проте можна з упевненістю сказати, що це був нелегкий період у її житті: вона пройшла через роботу доглядачкою у борделі, навчання у школі для неблагополучних підлітків та фактично виживання на нью-йоркських вулицях .
У цей важкий період опорою, продюсером і фактично опікуном для співачки-початківця став музикант Чик Вебб.
Обидва вони мало підходили для стандартів музичної сцени тих років, що склалися. Елла була відома як незграбна, боязка виконавиця, до того ж чия зовнішність сильно відрізнялася від образів джазових див тієї епохи. Те саме можна було сказати і про Вебба, який отримав своє прізвисько «Малютка» через невеликий зріст – 130 сантиметрів. Вебб, який керував оркестром, спочатку скептично поставився до співпраці до невідомої виконавиці, але все ж таки дав їй шанс і в 1935 році запросив до свого оркестру.
Оркестр Вебба, який спеціалізувався на свінгу, був на слуху в джазових нью-йоркських клубах. Він брав участь у музичних змаганнях разом з іншими іменитими джазменами – наприклад, оркестрами Бенні Гудмена чи Дюка Еллінгтона – і навіть виходив із них переможцем.
Оркестр став для Елли Фіцджеральд першою справжньою школою музики: граючи з музикантами Вебба, вона отримала перший професійний досвід і саме тоді записала свої перші пісні. Однією з найвідоміших ранніх пісень стала You’ll Have to Swing It, яка здобула певний успіх, який, однак, і близько не наблизився до її першого хіта, записаного в 1938 році.
Невигадлива пісня A-tisket, A-tasket, записана на лейблі Decca Records, була джазовою адаптацією дитячої лічилочки. Пісня раптово перетворилася на хіт, миттєво звернувши увагу публіки до імен Чіка Вебба та раніше невідомої Елли Фіцджеральд. Вебб, на жаль, не зміг довго насолоджуватися успіхом, – музикант помер через рік через загострення туберкульозу.
Проте тепер співачка була не одна. З нею залишився оркестр Вебба, який був перейменований на честь Фіцджеральда – Ella and Her Famous Orchestra, «Елла і її знаменитий оркестр». Не менш важливо, що тепер співачка мала досвід і чітке розуміння своїх здібностей, проте на її рахунку ще не було великих хітів, підтримки великих лейблів та впливових музикантів, які – на кшталт Чика Вебба – змогли б ввести співачку у світ великого джазу.
Пошук свого стилю
У період 1940-х, що став ключовим для становлення кар’єри Фіцджеральда, активно змінювався і сам джаз. На початку десятиліття, тобто в період співпраці Фіцджеральд з Веббом, балом у прямому та переносному значенні правили біг-бенди – великі оркестри, які продовжували грати головну американську музику 1930-х років – свінг.
Хоча Елла чудово справлялася з роботою в біг-бендах, цей формат мав великий недолік – вокаліст часто перебував у тіні інших музикантів, а ключовою фігурою найчастіше виявлявся бенд-лідер. Для розкриття таланту Елли Фіцджеральд такий стан справ був непробачним, але, на щастя, сам жанр джазу пішов їй назустріч.
У 1940-х у джазових клубах Нью-Йорка почав зароджуватися зовсім інший стиль. В основі нового жанру бібоп лежало бажання музикантів-афроамериканців потіснити білих джазменів та непрофесійних музикантів, граючи на сцені швидшу, різкішу та складнішу у виконанні музику. Хоча спочатку бібоп позиціонувався як елітарний жанр «для своїх», згодом і він перетворився на джазовий мейнстрім.
Біля витоків бібопа стояли, окрім інших, знаменитий саксофоніст Чарлі Паркер, піаніст Телоніус Монк, трубач Майлз Девіс (докладніше про нього та про стилі джазу ми розповідали в минулому випуску «Місяць афроамериканської музики»), а також музикант Діззі Гіллеспі, разом з яким вдалося попрацювати і Еллі Фіцджеральд. Гіллеспі та його оркестр стали для Фіцджеральда провідниками у світ бібопа і, як наслідок, нових вокальних експериментів.
«Слухаючи Дізі, мені захотілося зробити так, щоб мій голос був схожий на звук труби», – згадувала Фіцджеральд, описуючи, як прийшла до однієї зі своїх «візитних карток» – скету. Ця музична практика, що є уривчастим вокалізом з використанням окремих слів або звуків, чудово лягала на різке звучання бібопа.
Фіцджеральд була далеко не єдиною джазовою виконавицею, яка використовувала скет (цей прийом любив, наприклад, Луї Армстронг), але саме її вокальні імітації джазових інструментів найчастіше згадують, коли йдеться про скету. Послухайте, наприклад, композицію Flying Home – один із типових прикладів скелю у виконанні Елли Фіцджеральд.
На скеті експерименти Фіцджеральд із власним голосом не закінчилися. Її талант імпровізації допомагав їй майстерно переробляти…
