В одному з інтерв’ю, опублікованому журналом Esquire у 2003 році, музикант, про якого йтиметься у цій статті, розповів, що люди нерідко називають його генієм. «Це приємна похвала, і я, безумовно, ціную, коли люди хвалять мою музику і те, що я з нею роблю, – сказав він. – Але я не обманюю себе. Я знаю, що я не геній. Генії – це хтось на зразок Арта Татума чи Чарлі Паркера. Я до них і близько не підібрався. Я просто хлопець, який робить багато дрібних речей, але робить їх добре».
Йому справді вдавалося багато – творити в різних жанрах і, незважаючи на численні труднощі, робити це з непохитним ентузіазмом. У новому випуску «Місяць афроамериканської музики» розповідаємо історію Рея Чарльза.
Рей Чарльз
Інтерес Рея Чарльза Робінсона до музики виявився рано – ще в трирічному віці він багато часу проводив перед піаніно, встановленим у місцевому кафе, поєднаному з бакалійною лавкою. Його власник, Віллі Пітман, і навчив майбутнього музиканта основ гри і неодноразово допомагав сім’ї в період фінансових проблем.
На жаль, ці проблеми стали невід’ємним атрибутом дитинства Рея. Він був повністю під опікою своєї матері Арети, яка бралася за будь-яку роботу, яку могла знайти в маленькому містечку Грінвіллі на півночі Флориди.
Батько хлопчика, Бейлі Робінсон, не тільки не допомагав їй у вихованні сина, а й став причиною дуже заплутаної сімейної історії: перебуваючи у шлюбі зі своєю першою дружиною Мері Джейн, він удочерив сироту Арету, яка після досягнення 15-річного віку від нього завагітніла. Щоб уникнути пересудів, дівчину відправили до родичів, але потім Арета вже разом з маленьким Реєм повернулася назад, до Бейлі та його першої дружини. Сама ж Мері Джейн, яка не мала дітей, не лише змирилася з подібною ситуацією, а й допомагала виховувати Рея. Батько, втім, пішов із сім’ї і цього разу: Бейлі покинув Грінвілл, після чого одружився з іншою жінкою.
Пітман з його кафе, де Рей проводив значну частину часу, хоч і не зміг замінити батька, зате зумів познайомити хлопчика зі світом музики. У закладі Пітмана, поруч із піаніно, стояв музичний автомат: іноді Мері Джейн давала Рею на купівлю цукерок монети, які найчастіше опинялися в музичному автоматі. У дні, коли він залишався без грошей, йому доводилося слухати, що ставили інші відвідувачі: бугі-вугі, блюз та джаз. Іншими джерелами музики стали радіоприймач і невід’ємна частина тогочасного життя – церква, в якій, на радість майбутньому музикантові, виконували госпел (докладніше про розвиток цього жанру ми розповідали в одному з попередніх випусків «Місяць афроамериканської музики»).
П’ятирічний вік для Рея запам’ятався не лише відкриттям інтересу до музики, а й особистою трагедією. У 1935 році на очах Рея загинув його брат Джордж: чотирирічний хлопчик потонув у балії, поки брат безуспішно намагався його врятувати. На цьому біди не закінчилися: загибель брата призвела до серйозного емоційного потрясіння, яке, за однією з версій, спричинило проблеми зі здоров’ям. Хлопчик став сліпнути і за кілька років повністю втратив зір.
Згодом лікарі припустили, що Чарльз втратив зір через ювенальну глаукому. Тим не менш, у численних інтерв’ю Рей говорив, що пам’ятає, як виглядають кольори та деякі предмети, і намагався ніколи не скаржитися на власну сліпоту. Арета Робінсон, розуміючи, що в маленькому Грінвіллі сліпий хлопчик не зможе отримати потрібних навичок, відправила сина до міста Сент-Огастін – де у місцевій школі для глухих та незрячих опинилося відділення, куди приймали афроамериканців.
Щоправда, відділення школи, до якого міг потрапити учень-афроамериканець, помітно відрізнялося від решти школи. У ньому навчалося набагато менше дітей, а освіта у ньому була більше орієнтована на ручну, фізичну працю – наприклад, виготовлення мітел. Втім, саме в Сент-Огастіні Рей освоїв усі ті навички, що проклали шлях до його кар’єри: він співав у хорі і посилено займався грою на фортепіано, вивчивши в результаті нотну абетку, записану шрифтом Брайля.
Викладачка не була в захваті від пристрастей учня до бугі-вуги і змушувала його вивчати класичні твори Моцарта та Баха. Не подобався викладачам також репертуар юного музиканта, який нерідко виступав перед однокласниками з непристойними – за південними консервативними мірками – композиціями.
Натомість від них були в захваті слухачі барів та ресторанів, у яких Рей, будучи на канікулах, мав шанс співати та грати у Грінвіллі, а також іншому флоридському місті Таллахассі, де виступи у складі місцевої групи і стали для тринадцятирічного музиканта першим професійним досвідом.
Він грав у всіх жанрах, що тоді існували в Америці; грав усюди, де міг – від шкільних концертів до міських чаювання; і, нарешті, він грав усім, чим міг, – на піаніно, саксофоні і кларнеті (цей інструмент він освоїв під впливом свого кумира – кларнетиста Арті Шоу).
У цей період він почав уперше створювати власну музику, що приносило йому особливе задоволення. Його музичний слух був на хорошому рахунку і в школі, яку, однак, йому довелося покинути в 1945 через чергову трагедію.
У віці 31 року померла Арета Робінсон. «Ніколи я не відчував більшого потрясіння, – згодом згадував Чарльз. – Ні в момент, коли потонув Джордж. Ні коли я сліпий. Ніколи».
Згодом у творчості Рея з’явиться не одна пісня, присвячена його матері – наприклад, Hard Times (No One Knows Better Than I), а спогади про Арету стануть невід’ємною частиною багатьох його інтерв’ю, в яких він любив розповідати, як вона вчила його покладатися на себе і намагатися бути незалежним, попри труднощі.
«Зрештою, я став розуміти, чого моя мати намагалася навчити мене, – згадував він в інтерв’ю. на шоу Еда Бернстайна 1999 року. – Що мені потрібно знайти мій шлях? […] І це можливо. Чому я так говорю? Тому що це мені вдалося».
І це справді так – з цього моменту, шляхом спроб та помилок, і почалася історія музиканта Рея Чарльза, якого вже через півтора десятиліття називатимуть «генієм».
Від барів Сіетла до перших хітів
Післявоєнна епоха виявилася не найкращим часом для музикантів, які лише намагалися намацати своє місце на сцені. Рей Чарльз безуспішно намагався знайти хоч якийсь заробіток тим, що умів найкраще – співати та грати на клавішах – у флоридських містах Джексонвілл (там жили друзі Мері Джейн), Орландо та Тампа, де він грав із місцевими групами, заробляючи мізерні гонорари, а то й зовсім залишаючись без засобів для існування на кілька днів.
Усвідомивши, що в містах Флориди йому не вдається досягти популярності, Чарльз прийняв рішення про переїзд до міста, ближче до великої сцени. Вибір ліг на протилежний край країни – місто Сіетл.
На той момент Сіетл не був відомий своєю музичною сценою (це пізніше він стане столицею гранжу і прославиться серед любителів альтернативного року), однак і тоді міг похвалитися вельми живою джазовою естрадою. Саме Сіетл кінця 1940-х став відправною точкою для кар’єри щонайменше трьох відомих музикантів.
Серед них – продюсер Роберт Блеквелл, який працював із Семом Куком та Літтл Річардом (ранні хіти Річарда, у тому числі легендарний Tutti Frutti – частково його заслуга). По-друге, це знаменитий Квінсі Джонс, який згодом збере, здається, всі музичні нагороди Америки. І, зрештою, сам Рей Чарльз.
Усі три музиканти встигли побувати колегами по сцені. Чарльза, Квінсі та Блеквелла пов’язувало співпрацю в джаз-бенді Blackwell Junior Band; а Квінсі і Чарльза – ще й багаторічна дружба, яка почалася саме з Сіетла, де 14-річний Квінсі вперше зустрів Рея Чарльза, що тільки приїхав з Флориди.
«Сіетл у 1940-х був як Новий Орлеан, – згодом згадував Квінсі Джонс. – Кожен клуб відкрито цілодобово. Ми працювали з семи до десятої у тенісному клубі “для білих”, потім їхали до центру міста, де грали бібоп до третьої години ранку».
Через джазову сцену Сіетла Рей Чарльз намагався знайти потрібні музичні знайомства, набратися досвіду комерційних виступів та, що важливо, намацати потрібне звучання. Перший успіх припав на 1949 рік: скромна група McSon Trio (що складалася з Чарльза і ще двох його друзів) випустила Confession Blues, який раптом обернувся хітом.
У цій нехитрій баладі з простою мелодією, але виразною грою на клавішах самого Чарльза можна дізнатися про звучання іншого музиканта, на якого Рей намагався дорівнювати – Нета Кінга Коула.
Це ім’я займає особливе місце на американській сцені – саме його м’який баритон став одним із перших голосів афроамериканців, які потрапили до мейнстрім-ротації.
Саме його легким джазовим баладам Рей Чарльз і намагався наслідувати – принаймні на початку своєї творчості.
Однак музикант ще мав знайти своє, власне звучання. У спробах створення нового хіта в 1950 Рей відправився в Лос-Анджелес, де продовжив пробувати себе на всіх можливих майданчиках і лейблах. На зміну Confession Blues прийшли два нових хіти та ім’я Рея Чарльза – саме так, замість «Р. Ч. Робінсон», тепер підписувався музикант – виявилося на слуху в музичному середовищі. Новими треками стали некваплива балада Baby, Let Me Hold Your Hand і завзята Kissa Me Baby.
Хоча всі три вищезгадані пісні й зайняли верхні рядки у R&B-чартах, до національного успіху вони не дотягували. У 1952 році Чарльз зацікавився швидко зростаючий лейбл Atlantic. Тоді він лише домагався статусу однієї з гігантів індустрії, але вже мав у своїй скарбничці кілька великих імен. Разом з Atlantic Чарльз записав успішну танцювальну композицію Mess Around, а через рік, в 1954 році, увірвався в чарти з піснею I’ve Got a Woman.
Народження соулу
Саме з цієї пісні, мабуть, і варто вести відлік історії Рея Чарльза як постаті, що посіла значне місце у музиці. Усі попередні хіти були лише спробою заявити про себе, заробити грошей та…
