На Міжнародному фестивалі соціально значимого кіно (Socially Relevant Film Festival, NY), що завершився в Нью-Йорку, грузинський ігровий фільм «Від життя до життя» (From Life to Life) отримав дві нагороди – спеціальний приз журі та приз за найкраще виконання чоловічої ролі.
Засновниця фестивалю актриса та продюсер Нора Армані, уродженка Єгипту вірменського походження, у короткій бесіді з кореспондентом Російської служби «Голосу Америки» наголосила на актуальності тем, порушених у цій стрічці. “Глядачі співвідносять перипетії життя головного героя, жителя Тбілісі, зі своїми проблемами, – сказала вона, зокрема, – звідси і живий інтерес до фільму з малознайомої далекої реальності”.
Раніше “Від життя до життя” отримав нагороду як найкращий європейський фільм на міжнародному кінофестивалі в Чендлері (Арізона), його відзначило також журі міжнародного огляду “Бастау” в Алмати.
Режисером, продюсером та виконавцем головної ролі фільму «Від життя до життя» виступив Бека Сіхарулідзе, уродженець Тбілісі, який живе понад два десятки років у США. Він приїхав до Нью-Йорка, у фестивальний центр Cinema Village у Нижньому Манхеттені разом із дружиною, співпродюсером Майєю Гушарашвілі, та батьком, актором та письменником Гіві Сіхарулідзе, який прилетів на нью-йоркську прем’єру з Тбілісі.
Дія відбувається у Грузії на початку 90-х років. Головний герой фільму – стриманий та сумлінний хірург Лука, який користується симпатією та повагою колег за професією та пацієнтів. Комерціалізація медичних послуг, що стала складовою нової реальності «дикого капіталізму», йому глибоко несимпатична і він, попри вказівки начальства клініки, продовжує надавати допомогу тим пацієнтам, хто не має грошей оплатити операцію. Традиційна для Грузії опора на сім’ю та близьке коло друзів зазнає важкого випробування. Проблем безліч – у будинках та лікарнях холодно через перебої з електрикою, гострий дефіцит ліків, корупція, що проникла в усі пори суспільства. Але навіть за таких критичних умов солідарність простих людей творить дива.
Бека Сіхарулідзе народився 1978 року в Тбілісі. Виходець із артистичної родини. Його батько Гіві Сіхарулідзе – один із найвідоміших акторів, письменників та хореографів Грузії. Його мати, Русудан Сіхарулідзе, була доктором та моральною опорою всього сімейства. З ранніх років Бека товаришує з виконавськими мистецтвами та спортом. Він був одним із провідних танцівників у очолюваному його батьком Грузинському національному народному ансамблі танцю, з гастролями об’їздив півсвіту. Ще одним захопленням юнака став теніс. Він брав участь у турнірах у різних країнах. Завоював звання чемпіона Грузії серед юніорів у одиночному та парному розрядах. У 19 років отримав чорний пояс із контактного карату. У США заснував «Тенісну академію Бекі» та тренував низку провідних голлівудських зірок.
Вивчав кінорежисуру в Нью-Йоркській кіноакадемії та в Каліфорнійському університеті (UCLA). З 2004 року є членом американської Гільдії акторів кіно та ТБ. У 2014 році заснував у Тбілісі свою кіновиробничу компанію Beka Film Productions. У 2015 році поставив свою першу короткометражку «Дідусь боржник» (Grandpa’s Debtor), яка розповідає про долю його батька. Фільм отримав світову популярність, будучи показаним у 86 країнах. Його акторським проривом у Голлівуді можна вважати участь у кримінальному трилері Стівена Содерберга Кімі (Kimi, 2022), де він зіграв російського хакера.
Режисер та актор Бека Сіхарулідзе відповів на запитання кореспондента Російської служби «Голосу Америки» після оголошення підсумків кінофестивалю.
Олег Сулькін: Вітаю вас, Бека. Як ви відчуваєте себе як двічі лауреата?
Бека Сіхарулідзе: Дякую, Олеже. Дуже важкі були дні, дуже тішать, хвилюючі та нервові. Практично не спав.
О.С.: Часом дії ви обрали початок 90-х років. Важкий перехідний час відразу після розпаду Радянського Союзу. Зараз, я впевнений, Грузія виглядає зовсім інакше. Чим вас привабила та епоха?
Б.С.: На той час я був підлітком, теж складний перехідний вік. Покоління мого батька та діда пережили час ще складніше. На їхню частку випали сталінізм, табори, війна, багато несправедливості. Але для мого покоління 90-ті роки виявилися найважчим періодом.
О.С.: Лікар Лука, якого ви зіграли, це реальна особа?
Б.С.: Ні-ні, це збірний образ. Для мене були важливими два вихідні моменти. Повсюдна несправедливість, що роз’їдає суспільство, і придумана мною історія благородного та чесного лікаря. І я спробував їх поєднати.
О.С.: І все-таки, як народився головний герой, з його пристрасним бажанням жити по совісті та за законом, а не за поняттями корумпованого міжсобойчика. Чи знали ви таку конкретну особистість, чи, може, хтось із ваших друзів чи рідних вам розповідав схожу історію?
Б.С.: Я розумію, про що ви кажете. У моєму випадку цей персонаж – плід уяви, якась сукупність високоморальних якостей. Мені захотілося, щоб на екрані ожила людина, кришталево чесна, гідна, закохана у свою професію, непорушна у своїй прихильності до етичних норм клятви Гіппократа.
О.С.: Вам знайомий світ медицини?
Б.С.: Так, звісно. Моя мати була лікарем, вона померла 25 років тому. Мій дід був відомим у Грузії професором медицини. Я присвятив фільм моїй мамі та всім лікарям, прихильним до своєї професії. На жаль, ми знаємо, що далеко не всі лікарі слідують лікарській клятві, вони дивляться на хворого як на джерело збагачення. А деякі неспроможні професійно. Одна моя знайома розповідала, що лікар її дочки протягом багатьох років прописував таблетки, які, як з’ясувалося, зовсім не підходили до лікування її хвороби. Я хотів стати лікарем, коли був дитиною. І хоча вибрав інший шлях у житті, зберіг глибоку симпатію до лікарської професії.
О.С.: Коли ви переїхали до США?
Б.С.: 1998 року. Ми прожили у Лос-Анджелесі приблизно двадцять років. Там багато плюсів, але нас останніми роками почали турбувати лісові пожежі та загроза землетрусів. Ми переїхали в Коннектикут, зовсім недалеко від Нью-Йорка. По-перше, це ближче до Грузії, де мешкає батько. По-друге, ми хочемо, щоб наші хлопчики розвивалися духовно, і Нью-Йорк з його бурхливим і багатим художнім життям представляє для цього чудові можливості. Двічі-тричі на рік ми їздимо до Італії, ідеальне місце для розширення культурних горизонтів.
О.С.: Як Вас зустрів Голлівуд? Важко було адаптуватись?
Б.С.: Дуже важко. Величезна конкуренція, в Лос-Анджелес приїжджають кінематографісти-початківці з усього світу. А тут ще через ковід довелося відкласти зйомки. Коли виникли труднощі з бюджетом цього фільму, ми продали наш будинок у Лос-Анджелесі.
О.С.: Неймовірно! Напевно, це було важке рішення.
Б.С.: Більш ніж! Цілком шалене рішення. Ми продали ще й кондомініум у Грузії. Я знаю, що такі випадки були і раніше, коли перед лицем фінансових труднощів люди йшли на відчайдушні вчинки, аби завершити виробництво фільму.
О.С.: У вашому фільмі Лука запитує, чи не збирається він емігрувати… Наскільки характерна тенденція до від’їзду за кордон представників грузинської інтелігенції та середнього класу?
Б.С.: Так, таких випадків чимало. Люди шукають кращого життя для себе та своїх дітей.
О.С.: Ви можете порівняти рівень медицини в Грузії та Америці?
Б.С.: Звичайно, лікарсько-технічне оснащення набагато вища в Америці. Але й у Грузії сьогодні є дуже добрі, талановиті лікарі. Але талантам треба допомагати, правда? Для мене це дуже болісна тема. Знаючі, порядні, високопрофесійні люди їдуть до Європи та Америки. Що дуже сумно, вони не вчать своїх дітей грузинською мовою. І зовсім не за злим наміром. У них на це немає часу – ви самі знаєте, як багато сил і наполегливості потрібно для вживання в інше життя, включаючи пошук гідної та перспективної роботи.
О.С.: У вас двоє дітей, хлопчики-підлітки. Як ви та ваша дружина, живучи в Америці, вирішуєте мовну проблему?
Б.С.: Ми з Майєю встановили жорстке правило: вдома і в машині розмовляємо лише грузинською. А в решту часу – англійською. Я дуже люблю Америку, поважаю та ціную цю країну. Але я помічаю, що багато молодих людей тут, навіть випускники елітарних університетів, без належної поваги розмовляють з людьми старшими за них. Англійська в цьому плані має відомий недолік. Звернення “you” може означати і “ти”, і “ви”. Ми з дружиною багато енергії витрачаємо на те, щоб прищепити нашим дітям звичку до ввічливості. Для мене це дуже важливо.
О.С.: Ви і продюсер, і режисер, і виконавець головної ролі. Ваша дружина – співпродюсер, а ваш тато грає одну з головних ролей. Як вам було керувати цим, по суті, сімейним підприємством?
Б.С.: Ти маєш бути реальним лідером, маєш бути впевненим у своїх рішеннях, повинен при цьому поважати всіх учасників зйомки. Скажімо, така начебто дрібниця – під час обідньої перерви на майданчику ми з дружиною завжди стояли у загальній черзі. Мені імпонує такий демократичний стиль. Я часто згадую легендарного полководця Олександра Суворова, який здобув величезну повагу до своїх солдатів, з якими їв з одного котла. Мені дуже допомагала тверда підтримка моєї дружини. Ми нерідко поверталися зі зйомок додому після 16 години роботи. Короткий сон і знову на зйомку. А дружина ще при цьому займалася малечею. Вона підтримувала мене і у важких фінансових рішеннях. Щодо батька, то це окрема історія.
О.С.: Розкажіть…
Б.С.: Спочатку Гіві не вірив у мій проект, вважав нас із дружиною абсолютно чокнутими. Батько – дивовижна особистість. Письменник, публіцист, актор, автор понад двадцять книг, танцівник, хореограф, спорстмен, громадський діяч. Знімався у кіно. Ми з ним зіграли в одному фільмі – «Спадщина» (L’Heritage) Темура та Гели Баблуані, який отримав спецприз журі на фестивалі Санденс у 2007 році. На Берлінському кінофестивалі 1993 року премію “Срібний ведмідь” отримав фільм Темура Баблуані “Сонце неспящих” (Sun of the Sleepless), в якому батько зіграв одну з головних ролей. Він мені розповідав, що зустрівся там із такими голлівудськими зірками як Денні ДеВіто, Мішель Пфайффер та Грегорі Пек.
О.С.: Як цікаво! Мені теж пощастило бути на Берліналі-93, я зустрічався і довго розмовляв із Темуром Баблуані, але з вашим батьком тоді не познайомився. Можу уявити, як вам складно було з Гіві конкурувати.
Б.С.: Про конкуренцію я й не думав. Були складнощі на самому початку. Мені потрібен був актор на роль батька головного героя, людини похилого віку, з характерними…
