Український документальний фільм Маріуполь. Невтрачена надія» показали у США. Прем’єрний показ відбувся у Нью-Йорку. Стрічка заснована на щоденниках маріупольської журналістки Надії Сухорукової. Є ще одним документальним свідченням про злочини Росії в Україні. Одним із головних запрошених гостей на прем’єрі став захисник Маріуполя, морський піхотинець ВМС України Роман Городенський – після тяжкого поранення, внаслідок якого втратив руки та ноги, а також після тортур у російському полоні, український військовий проходить реабілітацію у Сполучених Штатах.
Це нестерпно боляче дивитися, але дивитися потрібно. Прості слова мешканців українського Маріуполя сильніші за звіти та свідчення офіційних делегацій.
Документальну стрічку Маріуполь. Невтрачена надія» американці бачать уперше. Для прем’єрного показу у США організатори обрали Нью-Йорк. У кінозалі на Манхеттені жодного вільного місця. Прийшли політики, журналісти, волонтери міжнародних організацій, які допомагають Україні.
Джилліан Зелдін – лікар, три місяці працювала у центрах прийому біженців на українсько-польському кордоні та навчала військових України тактичної допомоги пораненим.
«Ця війна – абсолютно фашистський хід з боку Путіна, – каже Джилліан Зелдін. – Фашизм дуже дорого обходиться з людської точки зору, і я просто не хотіла залишатися осторонь».
Музикант Макс Покровський – один із активістів, чий голос (і музика) звучать на всіх нью-йоркських акціях на підтримку України. Ще один внесок – дві нові пісні.
«Пісня номер два готується до Нового року. – Каже Макс Покровський, – У неї поки немає готової назви, але це будуть вальс. І це буде найстрашніший вальс. Пісня номер один уже готова, ми робимо відеокліп. Буде такий рефрен, відоме слово – «Гойда, орки! Гойда, орки! Гойда, орки! Гойда-так!»
Серед гостей найбільше на увазі двадцятирічний морський піхотинець ВМС України Роман Городенський – один із тих військовослужбовців, що першими стали на захист Маріуполя на початку повномасштабного вторгнення Москви. Захищаючи місто, Роман був тяжко поранений, втратив руку і ногу, потрапив у російський полон – там катували і знущалися, – за обміном полоненими дивом він опинився на волі. Зараз Роман у США на протезуванні – тепер у нього «бігова» нога та біонічна рука.
«Зараз займаюся реабілітацією, повністю стану на ноги, навчуся нормально ходити, нормально працювати рукою і думаю, що далі повернуся до Збройних сил України, – каже Роман Городенський, – все буде добре. Ми ще повернемося до нашого Маріуполя».
В основі документальної стрічки Маріуполь. Невтрачена надія» – щоденники маріупольської журналістки Надії Сухорукової та розповіді ще кількох мешканців міста про перший місяць російського вторгнення. Втратили близьких і самих себе, щодня живуть війну і смерть підранки Маріуполя.
«Оскільки зараз дуже багато пропаганди на російському телебаченні, на російських ресурсах, наратив, який вони просувають у Європі про справедливість цієї війни, про причини, ми розуміли, що потрібне слово правди, яке протистоятиме цій брехні», – каже Макс Литвинов режисер фільму «Маріуполь. Невтрачена надія».
Автори стрічки – Об’єднання українських продюсерів – фіксували документальні кадри про те, що відбувається у Маріуполі, практично з самого початку вторгнення. Це фільм-правда, фільм-антидот від брехні про війну в Україні.
Вадим Бойченко, мер Маріуполя, в інтерв’ю Російській службі Голосу Америки зі скайпу з України каже:
«Для нас важливо, щоб почули голос мирних людей – моєї мами, моєї бабусі та десятків тисяч людей, які вижили у цій жахливій трагічній війні, і що трагедія у Маріуполі забрала більше – зараз у цій російсько-українській війні забрала більше людей, ніж за два роки фашистської окупації у Маріуполі. Ми мали можливість технічної можливості вивезти людей з міста Маріуполь. Ми визначали локації, ми оголошували евакуацію і, на жаль, на цей заклик прийшла моя мама, яка опинилася у драмтеатрі, який зруйнували 16-го числа. Вона була з 5 березня, прийшовши на мій заклик, до 15 березня в драмтеатрі і дивом вижила. З розривом шлунка вона вийшла, зараз прооперована, дякувати Богу, жива. І таких доль дуже багато».
Вадим Бойченко вважає – Росія готувалася до знищення Маріуполя вісім років. Зруйновані пологовий будинок, драмтеатр, житлові будинки, життєво важливі об’єкти – реванш за непокору 2014-го після двох місяців контролю за самопроголошеною ДНР.
«Це документальний фільм, який, я впевнений, ляже в основу кримінального суду та трибуналу у Гаазі. І я докладу максимум зусиль, щоби так і було», – каже Вадим Бойченко, мер Маріуполя.
Під час інтерв’ю він назвав трагедію Маріуполя геноцидом. Лунало це визначення і під час обговорення фільму після прем’єри. Однак, Девід Саймон, директор програм Єльського університету з вивчення геноциду, з формулюваннями обережний – вважає, потрібні ще дані, щоб міжнародні експертні органи могли зробити не емоційний, а юридичний висновок. Але, поза всяким сумнівом, скоєний має бути кваліфікований як злочин проти людяності та військовий злочин.
«Ніхто не може сумніватися у рішучості українського народу та його збройних сил. І я сподіваюся, що прихильники демократії та противники диктатури, авторитаризму та фашизму в усьому світі розділять цю рішучість і дадуть відсіч тим, хто чинить злочини», – каже Девід Саймон.
«Розповідайте правду про моє місто» – так закінчується фільм про Маріуполь. Фраза із щоденника Надії Сухорукової. І це вже про кожне українське місто, яке зараз обстоює своє право на життя.
