Американський фонд підтримав концептуальний проект уродженки Харкова
Головне, що вирізняє віртуальну презентацію молодих художниць України, організовану куратором Іриною Даниловою за підтримки фонду Franklin Furnace Archive, – гостре відчуття трагедії, що випала на частку українського народу через агресію Росії, що триває.
Загальний біль
Ірина Данилова – художник-концептуаліст та ад’юнкт-професор образотворчого мистецтва в Університеті міста Нью-Йорк (СUNY). Вона народилася, виросла та закінчила художній інститут у Харкові, жила та працювала у Москві, а на початку 90-х емігрувала до США, де закінчила аспірантуру в Інституті візуальних мистецтв (SVA) у Нью-Йорку. Живе у Брукліні.
Нью-Йоркська організація Franklin Furnace Archive з 1976 року надає підтримку незалежним художникам авангардного спрямування та виступає спонсором перформансів та інсталяцій. Данилова брала участь в одному з їхніх проектів у 1999 році під назвою «Майбутнє сьогодення».
Новий проект «Війна в Україні та мистецтво» у серії LOFT був доручений Даниловою і стане частиною художнього архіву Franklin Furnace, доступного в режимі онлайн всім, хто цікавиться.
«Коли почалася війна, – розповіла Ірина Данилова «Голосу Америки», – Марта Вілсон, засновник Franklin Furnace та його директор останні сорок років, та її наступник Харлі Спіллер, зателефонували мені. Вони знали, що я родом з України, і запропонували спочатку написати про війну для їхньої багатотисячної електронної розсилки, – це я зробила на початку березня, – і тоді ж запропонували організувати одну з їхніх щомісячних віртуальних виставок».
Для відбору робіт Ірина Данилова зв’язалася з колегами з Інституту проблем сучасного мистецтва у Києві та з Муніципальної галереї у Харкові, з якими була пов’язана з попередньої роботи. Вони познайомили її із художницями.
За її словами, всі відібрані учасниці демонструють дуже особисті та багато в чому несподівані підходи до теми війни.
«Творчі підходи у всіх різні, – каже вона. – Як, втім, і має бути в різних індивідуальностях. Поєднує те, що всі вони борються своїм мистецтвом. Це моє головне відчуття від програми – глибока причетність жорсткої реальності. Учасниці начебто ведуть дискусію щодо можливості творчості в умовах війни».
59 ступенів
Куратора проекту презентувала програмний директор Franklin Furnace Аранча Араужомексиканська художниця, яка тепло вітала Ірину Данилову та наголосила на значущості поняття рідної землі.
«Ми покликані весь час нагадувати про пріоритет індіанців, які споконвіку жили на території нинішніх США та Мексики та стали жертвами колоніальної експансії, – сказала, зокрема, Аранча Араужо. – За всіх відмінностей часу та обставин є щось спільне, що зближує боротьбу індіанських племен за свою землю та сьогоднішню війну, яку український народ веде за незалежність, суверенітет та демократію».
На початку презентації Ірина Данилова нагадала про дві класичні живописні роботи, свого роду знакові антивоєнні маніфести минулих епох – «Апофеоз війни» Василя Верещагіна та «Герніка» Пабло Пікассо. Потім вона продемонструвала відомі фотографії бомбардувань англійських міст нацистською авіацією у роки Другої світової війни. А за ними встик – сучасні кадри розбомблених російською авіацією та артилерією Харкова, Маріуполя, Чернігова, інших міст України.
У вступній частині Ірина коротко розповіла про враження від 59-ї бієнале у Венеції, яка відкрилася у квітні, коли вже почалася війна.
«Цифра 59, починаючи з 1995 року, – ключ мого концептуального підходу до дійсності та креативний імпульс до створення багатьох інсталяцій, – розповіла Ірина. – Ми з чоловіком планували поїхати на 59 бієнале давно, квитки були куплені задовго до війни. За допомогою італійської художниці Олени Дель Андреа ще у 2018 році було знайдено у Венеції міст із 59 сходинками, це найстародавніший, збудований у 1591-му році міст Ріальто. Але здійснювати легкі гумористичні ідеї за умов війни стало практично неможливо. Задуманий спочатку проект Тур 59 Сходів на Вершину Моста перетворився на проект 59 Сходів За Світ, на підтримку України».
«На бієнале російський павільйон вразив своєю порожньою присутністю, – продовжувала вона. – Рішення художників і кураторів не брати участь відобразило становище російської культури як заручника в руках влади. Водночас у Венеції проходила виставка української художниці Жанни Кадирової з інсталяцією «Поляниця», де буханці хліба перетворилися на камінь.
Ірина показала також приклади антивоєнного мистецтва у Москві, Петербурзі, Єкатеринбурзі та інших містах, де пройшли поодинокі акції у форматі перформансів. У Москві біля будівлі МЗС активістки провели антивоєнний перформанс «Нам не відмитися від крові». Дівчата у закривавлених білих сукнях висловили протест проти агресії Росії в Україні та вшанували пам’ять убитих мирних жителів. В умовах зростаючих в Росії репресій і задушення свободи слова участь у таких і подібних акціях може призвести до тривалого тюремного ув’язнення.
Скрижали гніву
Презентацію українських художниць Ірина Данилова розпочала з демонстрації робіт Алли Георгієвої («моя подруга дитинства», зауважила Ірина), яка народилася у Харкові і ось уже сорок років живе у Болгарії. Людина, що лежить у ліжку, заціпеніла від жаху, дивлячись як танки, подібно до тарганів, повзуть по ковдрі.
Ця робота, «Кошмарний сон», написана у 2016 році, після окупації Донбасу та Криму, передає відчуття жаху війни та наголошує на небезпеці військової агресії для мирного населення. На інших її роботах криваве «Колесо» з буквою Z котиться умовним містом, спалюючи і руйнуючи все на своєму шляху, а берізки, канонічний символ Росії, перетворилися з білих на криваво-червоні.
Як сказала Ірина, решта художниць, включених нею у презентацію, відносяться до молодого покоління України.
Берiя Прошковська народилася та жила у Києві, зараз живе у Львові. Робила проекти за кордоном – в Італії, планується новий проект у Великій Британії. На своїй персональній виставці у Києві «Посттравматичний (Herbarium)» Маріа склала композиції із рослин, зібраних у зоні чорнобильської поразки радіацією.
На відео «Макогон» вона терпляче вручну виточує унікальну зброю зі ступи та українських монет. Запис зроблено під Києвом, за 62 години до початку повномасштабної війни.
Художниця каже: «Звичайно, я не могла знати, що це станеться, але відчувала гнів, спустошення та невизначеність. І я спрямувала свій гнів на ворога від імені мільйонів українських жінок, які служили в армії, залишили свої будинки і стали добровольцями. Я пишаюсь вами. Я як ви. Повторно цей перформанс було здійснено у бібліотеці у Болоньї, у будівлі колишнього монастиря, місцевому центрі боротьби жінок за свої права.
Оля Федорова народилася, жила та працювала у Харкові. Зараз знаходиться у Граці (Австрія). У її речах відчутний зовні стриманий максималізм та любов до парадоксів. «Чекаючи на дощ»: фотографія жінки в дощовику і з розкритою парасолькою, що стоїть по коліно в морі. Навколо тиша та гладь, але ми здогадуємося, що незабаром гряне буря. Мистецтві виживання в умовах тотального кошмару присвячено іншу фотоінсталяцію, де художниця робить йогу в мертвому, спаленому лісі.
Маніфестом Федоровою можна вважати “Скрижалі гніву”, які вона накреслила на шматку білої матерії та адресувала російським солдатам-окупантам.
«Кусай мене – скрушиш зуби,
Рви мене – виточеш пазурі,
Бий мене – себе в коржик.
А я стою. І стоятиму.
А ти давай деру
поки що можеш».
Авторську копію цієї роботи виставлено у «Фрідман-гелері» у Нью-Йорку.
Вибухова хвиля
Берiя Куликовська має у послужному списку перформанси, акції, скульптурні проекти та відеоінсталяції. Вона народилася і жила в Керчі, планувала залишатися там, але все змінив 2014, анексія Криму. Вона стала офіційною біженкою номер 254. Жила у Києві, а під час війни поїхала з немовлям до Австрії. Відома тим, що у 2014 році, коли у Петербурзі проходила Маніфесту-10 (європейське бієнале сучасного мистецтва), вона, закутавшись в український прапор, лягла на сходинки Ермітажу. Того ж року у Донецьку Марія виставила скульптурні виливки власного тіла. Проросійські сепаратисти використовували її скульптури як мішені та влаштували по них стрілянину. Пізніше Маріа повторила те, що сталося вже як перформативну інсталяцію. Голі відлиті постаті покритий виразками страшними ранами від розривних куль. Цей дуже ємний образ насильства та розлюднення використаний в ігровому фільмі українського режисера Дарії Онищенко «Забуті» (The Forgotten), знятий разом зі Швейцарією.
У драмі про стосунки 30-річної вчительки та 17-річного хлопця, які живуть в окупованому сепаратистами Луганську, Марія грає журналістку пропагандистського російського каналу та розстрілює власні скульптури. “Той перформанс дав мені можливість зрозуміти, що тільки я одна можу по-справжньому бути господаркою власного тіла та власного життя”, – сказала вона в інтерв’ю.
На запитання, чому героїв фільму можна назвати «забутими», художниця відповіла, що «за роздільною лінією фронту опинилися люди, про яких ніби забули, чи вони забули, що вони люди».
У своїх роботах Наталія Лісова втілює чуттєвий, тактильний зв’язок українців зі своєю землею. Вона народилася у Вінницькій області, мешкає у Києві. З початку війни здійснює перформативні заняття з дітьми біженців у різних містах західної України. У роботі «ARBOR AMOR» вона обіймає стовбур дерева, причому її самої не видно. «Безособливі» обійми узагальнюють цей жест підтримки та любові до розмірів країни, світу, планети.
Дар’я Кольцова народилася у Харкові, жила 8 років у Києві, останні два роки прожила в Одесі. Зараз мандрує між Берліном та Лондоном. Вона веде облік дитячим життям, відібраним путінською армією у народу України. Щодня війни змінює статистику: 70, 92, 118, 218, 351…
Проект Дар’ї із заклеюванням вікон від вибухової хвилі перетворився на флешмоб. А найпронизливіший перформанс «Колискова», що рве душу, – реквієм за загиблими дітьми. Під сумну колискову вона ліпить зворушливі стилізовані голівки з умовними рисами немовляти – за кількістю убитих дітей. «Це мій уклін кожного втраченого маленького життя, – каже Дар’я, – мій спосіб матеріалізації горя».
Пошуки ідентичності
Після презентації куратор проекту Ірина Данилова відповіла на запитання кореспондента Російської служби Голосу Америки.
Олегу…
