У Нью-Йорку продовжується міжнародний кінофестиваль Трайбека, який завершиться 19 червня. У кількох конкурсних та неконкурсних програмах демонструються понад сто ігрових та десятки короткометражних та експериментальних фільмів з усього світу.
На тлі відсутності фільмів із Росії помітна увага програмних відбірників Трайбеки до кінематографу з країн колишнього Радянського Союзу.
Насамперед інтерес викликала повнометражна документальна стрічка «Зростання люті» (A Rising Fury), знята українським режисерським тандемом: Леся Калинська та Руслан Батицький. Фільм, що знімався понад вісім років, простежує еволюцію конфлікту в Україні з «революції гідності» на Майдані 2013-2014 років до повномасштабної війни. Кінокамера невідступно йде за Павло, молодим ідеалістом-патріотом із Донбасу, який записався до української армії, щоб захищати свою країну від агресорів. Все химерно переплелося в його житті, як усе переплелося в трагічному протистоянні близьких один до одного, історично та культурно, народів. Так, його друг і старший наставник Ігор, з якого Павло брав приклад, виявився сепаратистом, який тісно пов’язаний із ФСБ. Глядач побачить, як бійці «Айдару», який став першим батальйоном територіальної оборони України, рятують мирних жителів, вивозячи їх із небезпечної зони. Оператори фільму самі ризикували життям, знімаючи хід запеклої сутички безпосередньо на передовій.
У фільмі активно використовуються хронікальні флешбеки, що повертають до подій 2013-2014 років і створюють смислову арку, яка простежує диніміку конфлікту. Картну епохальних подій хіба що прорізає особистісна лінія. Ще на Майдані Павло зустрів Світлану, яка стане волонтером, і між ними спалахує почуття, на яке чекають важкі випробування.
Несподіваним фаворитом у конкурсній програмі світового ігрового кіно стала кінематографія Латвії. Загалом у цій секції демонструються десять фільмів, і два з них знято латвійськими режисерами.
Якби на фестивалі давали премію за найоригінальнішу жанрову конструкцію, то на неї насамперед претендувала б Сігне Баумане з її фільмом «Моя любовна історія з весіллям» (My Love Affair With Marriage), знятим спільно США, Латвією та Люксембургом) . Це переважно мальована анімація, заснована на мотивах біографії самого режисера та пронизана самоіронією. Історія формування особистості вразливої, розумної та вразливої дівчини, що відкриває світ кохання та сексу в епоху радянського застою, переплетена з науково-популярними ілюстрованими «міні-лекціями» з фізіології та статевих стосунків та пародійними моралі.
Режисер-аніматор та художник Сігне Баумане народилася у Латвії, закінчила філософський факультет МДУ, а в середині 90-х поїхала до США. Її повнометражний анімаційний дебют «Камені в моїх кишенях» (Rocks in My Pockets) вийшов на екрани у 2014 році та отримав кілька призів на фестивалях. Це історія життя жінок із сім’ї Сігне, сповнена поневірянь, відчаю та депресій.
Цікаво, що і «Січень» (January), друга ігрова латвійська стрічка у програмі Трайбеки (знята спільно з Литвою та Польщею, також багато в чому заснована на особистих спогадах режисера Вієстура Кайріша. Його сьома як і інші республіки Балтії, вступила в бій з радянським режимом, що йде, за здобуття незалежності.
“Це дуже своєчасна і змушує думати медитація на перехресті мистецтва, кохання та війни”, – пише на фестивальному сайті відбірник Трайбекі Карен Макмуллен.
Абсурдистку драму-антиутопію, що бере участь у тому ж конкурсі, «З тим самим успіхом ми могли бути мертвими» (We Might as Well Be Dead) зняла в Німеччині емігрантка з Росії Наталія Синельникова. Прем’єра її відбулася на початку року на Берліналі.
У шикарному багатоповерховому житловому будинку, що ретельно охороняється, на узліссі живуть, очевидно, заможні і важливі люди. Охоронниця будівлі, строга, занурена у свої думки Анна (румунська актриса Іоана Якоб, що знімалася у Раду Жуде) тримається особняком. Вона, схоже, єдина єврейка у суто німецькій громаді. У неї свій особистий потайний біль: її дочка-тінейджер Айріс (Пола Гейгер) замикається у ванній кімнаті, явно страждаючи на агорафобію, і відмовляється спілкуватися з матір’ю та зовнішнім світом. Дочка вважає, що в неї вселився злий дух, який її думки перетворює на реальність.
«Першокласний ігровий дебют режисера Наталії Синельникової, – пише в «Нью-Йорк таймс» рецензент Наталія Вінкелман, – ця безпристрасна комедія сприймається спорідненою роботам Йоргоса Лантимоса, абсурдиста, однаково уважного до того, як самотність. варварство».
Кореспондент Російської служби «Голосу Америки» поговорив із режисером Наталією Синельниковою з сервісу Zoom.
Олег Сулькін: Наталя, ви емігрували до Німеччини з Петербурга у 1996 році. Як це відбулося?
Наталія Синельникова: Я народилася 1989 року в Петербурзі. Коли мені було 7 років, моя сім’я переїхала до Німеччини за квотою для єврейських біженців. Моя мама – вчителька німецької мови. Коли ми переїхали, я не говорила німецькою, все здавалося чужим. Врятувало мене те, що я дивилася фільми, багато фільмів. У кінозалі я відчувала себе в безпеці і в той же час це було чимось на зразок пригоди. Якоїсь миті я вирішила сама займатися кіно.
О.С.: «З тим самим успіхом ми могли бути мертвими» – ваш дебют в ігровому кіно. А до нього щось ви знімали?
Н.С.: Я зняла кілька короткометражних фільмів. У 2012 році вступила до кіношколи у Бабельсберзі. У новій картині я постаралася врахувати помилки, які робила у коротких фільмах. Мені здається, у мене тут вийшло те, що раніше не виходило.
О.С.: Тема, яку ви обрали, незвичайна. Елітним будинком керують самі мешканці. Щось схоже на кооператив, тільки набагато суворіше, з військовою дисципліною. Ви у житті таке бачили?
Н.С.: У Петербурзі я жила у висотному будинку. Коли ми переїхали до Німеччини, я теж мешкала у висотному будинку. Люди живуть близько один до одного, але атмосфера анонімна. Мені було цікаво спостерігати, як люди поводяться в ліфтах і стикаючись на сходах. Мені це допомогло, коли я знімала фільм.
О.С.: Ваша головна героїня – єврейка. Здається, це єдина єврейська сім’я у суто німецькому анклаві. Це не відлуння вашої власної біографії?
Н.С.: Мені захотілося розібратися у відчуттях єврейської емігрантки у Німеччині. Чи можна повністю адаптуватися до іншого життя, чи ти назавжди там залишаєшся чужим? Коли ми писали сценарій з моїм співавтором Віктором Галланді, ми багато в чому спиралися на власний досвід. Зрозуміло, що прямих аналогій немає, історія цілком вигадана. Мені хотілося, щоб емігрантська тема мала універсальний характер і виявилася цікавою різним людям. Звичайно, єврейська тема залишається болісною для Німеччини і сьогодні, через історичний досвід. Відчувається, що німці переживають свою провину. Багато хто хотів би залишити це в минулому. Але у суспільстві спостерігаються і тривожні тенденції. Наростає вплив правих сил і, відповідно, є побоювання, що повертається антисемітизм.
О.С.: Жанр фільму можна визначити як абсурдистську антиутопію. Ви робили ставку на чорний гумор, сатиру та гротеск уже в процесі написання сценарію?
Н.С.: Спасибі за питання. Я дуже люблю про це казати. Чорний гумор та сатира для мене це можливість розповісти історію так, як я її бачу. Я не хотіла робити соціальної драми. Спотворена реальність може змусити глядача порівнювати своє життя з тим, що ми показуємо. Через гумор та гротеск легше показувати правду. Мені здається, історія не спрацювала б, якби ми робили кіно в жанрі реалістичної соціальної драми.
О.С.: Головну героїню грає румунська акторка Іоанна Якоб. Чому ви її обрали на цю роль?
Н.С.: Це було непросто. Ми довго шукали акторку у Німеччині. Залишався тиждень до кінця кастингу, і мені запропонували Іону Якоб. Я з нею зустрілася і одразу відчула – так, це вона! Звісно, люди дивувалися: як це я обрала румунську акторку на роль польської єврейки. Але вона ідеально підійшла на роль. Іона відмінно говорить німецькою мовою з легким акцентом. Акцент нам нагоді для епізоду, де мешканці-німці дивляться на неї, слухають її і в їхніх очах читається: вона тут чужа.
О.С.: В огляді програми Трайбекі кінооглядач “Нью-Йорк таймс” порівняла вашу картину з фільмами Йоргоса Лантімоса, зокрема, з “Лобстером”. Ви погоджуєтеся з цим порівнянням? Воно має вам якийсь сенс?
Н.С.: Я приймаю це порівняння як комплімент. Коли ми писали сценарій, звичайно, поверталися в пам’яті до фільмів Лантімоса та тих майстрів, які впливали на нього – насамперед Ханеке, Кустуріці, Бунюеля.
О.С.: У сьогоднішньому світі відбуваються жахливі речі. Багато хто впадає в депресію, чекає настання хаосу і кінця світу. Мені здається, що ваша картина додає тривожні фарби. У благополучному будинку люди живуть у постійному страху, не вірять один одному, бачать у сусіді ворога. Зниклий у одного з мешканців собака викликає загальний переполох. Відчуття страху у фільмі перегукується із настроями у сьогоднішньому світі.
Н.С.: Для нас це було головне питання – як страх працює у суспільстві, як він впливає на розвиток соціуму? Ми хотіли глибше увійти до цієї теми. Пропадає собака, і достатньо одного цього інциденту, щоб практично всі мешканці в будинку радикалізувалися, впали в параної і стали робити шокуючі вчинки.
