«Не думала, що скажу це, але “Майстер та Маргарита” краще, ніж книга. Дивіться швидше, доки не заборонили».
«…якщо ви хотіли подивитися фільм “Майстер і Маргарита”, то йдіть вже. Висока ймовірність, що його заборонять. Виявилося, режисер Локшин чекає на перемогу України та краху московського імперіалізму, а ще він у сам фільм вставив безліч знущальних натяків на російські реалії».
«Як зазвичай, булгаківському роману не пощастило. В черговий раз. Наразі цей “Голлівуд для бідних” особливо показово поганий. Незважаючи на бюджет в 1200000000 руб ».
«Чому треба 800 млн. бюджетних грошей давати американцю для екранізації російського роману? На ці гроші могли б тоді одразу Ді Капріо покликати. У нього бабуся російська, він неодноразово говорив, що мріє знятися в екранізації російської класики».
«…пекло, що розверзлося у провоєнних каналах з приводу фільму “Майстер і Маргарита” пов’язаний не тільки з тим, що режисер Локшин недостатньо підтримав своїх… Злить сама матерія».
Це лише мала частина тих висловлювань, які з’явилися в російськомовному сегменті інтернету після 25 січня, коли в Росії та низці інших країн СНД (наприклад – у Казахстані), відбулася прем’єра чергової екранізації роману Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита». І бурхлива реакція на цей фільм навіть затьмарила дебати, спричинені недавнім показом міні-серіалу «Слово пацана» (https://www.golosameriki.com/a/russian-cinema-interpretations-experts/7401727.html).
Кореспондент Російської служби «Голосу Америки» спробувала розібратися у причинах цього ажіотажу.
«У художній творчості все залежить від поглядів, смаків і від того, що тобі подобається»
Режисером нового фільму за мотивами роману Михайла Булгакова став Михайло (Майкл) Локшин, якого в батьки 1986 року привезли зі США до ранньо-перебудовного, «горбачовського» СРСР. Потім, коли хлопчик підріс, він поїхав навчатися у Велику Британію. Втім, донедавна ці перипетії долі Михайла-Майкла нікого не цікавили – ні коли він зняв у Росії свій перший художній фільм «Срібні ковзани», ні коли підписав контракт на екранізацію «Майстра та Маргарити», ні коли три роки тому виїхав до Америки , а згодом засудив російську агресію проти України. Все це йому пригадали «заднім числом» після успішної російської прем’єри другого фільму.
Кінокритик Антон Долін побачив тут паралелі з долею булгаковського роману: «Він заборонявся, не друкувався, скорочувався тільки через те, що сам художній задум був надто зухвалим для свого часу, і надто “антирадянським”. Так і зараз».
У розмові з кореспондентом Російської служби «Голосу Америки» Антон Долін зазначив, що в Росії критики нової екранізації роману побачили його антитоталітарну спрямованість, і особливо їх розлютило те, що наприкінці фільму згоряє сталінська Москва. «Хоча в ньому жодного разу не згадано ім’я Сталіна, він за своєю спрямованістю антисталіністський: там показані і лікарі, які займаються каральною психіатрією, і енковедівники, і цензори театральні та літературні, як частини єдиної системи. І це саме собою переноситься на сьогодні», – вважає кінокритик.
І додає, що ні режисер, ні сценарист, швидше за все, не мали завдання проводити паралелі з нинішньою Росією, але, за його словами, «путінізм викриває сам себе».
Більшість рецензентів фільму Михайла Локшина порівнюють його з двома попередніми російськими екранізаціями – Юрієм Карою та Володимиром Бортком. При цьому мало хто згадує про знятий у ФРН телефільм Анджея Вайди «Пілат та інші», основою якого є лише «євангельські сцени» роману. І вже зовсім забуті в російських пабликах югославсько-італійський фільм режисера Олександра Петровича, знятий у 1972 році, який завершував кінофестиваль того ж року в Пулі і незабаром був удостоєний розгромної рецензії в журналі «Радянський екран». І польський міні-серіал 1990 року “Mistrz i Malgorzata”, що з’явився в Росії на початку 90-х років на відеокасетах.
“Справа в тому, що всі ці фільми “не прозвучали”, і навіть фільм Вайди виявився “прохідним”, незважаючи на прекрасний акторський склад (роль Левія Матвія там зіграв Даніель Ольбрихський – А.П.) і на булгаківський текст”, – пояснює Антон Долін.
І додає: «Хоча, югославський режисер Олександр Петрович кумедно передбачав і передбачив багато речей, які зараз зробили Локшин і Кантор (Роман Кантор – співавтор сценарію – А.П.). Наприклад, він теж зробив Майстра драматургом, дав йому ім’я героя “Театрального роману”, як ми всі знаємо – автобіографічного, незавершеного. І це схоже на те, як зливають у єдину тканину біографію самого Булгакова та біографію Майстра автори нового фільму».
Щодо двох російських фільмів, то вони, на думку кінознавця, згадуються тому, що не були обтяжені цензурою, у них є місце і еротичним мотивам, і політиці, і «сатанізму». «Але на мій погляд, і Кара, і Бортко не зробили успішно те, що тут вдалося Локшину. У випадку з Карою це був фільм із хорошими акторами та деякими хорошими ідеями, але дуже ілюстративний та бідний з погляду бюджету, спецефектів та всієї візуальності, яка важлива для такої фантасмагоричної речі. А фільм Бортко, який був багатшим і щедрішим на спецефекти, він дуже похмурий, докладний, буквалістський і позбавлений того гумору та блискучості, які є в першоджерелі», – вважає співрозмовник «Голосу Америки».
На його думку, «Майстер і Маргарита» – найпопулярніший роман ХХ століття, написаний російською мовою. «Хіба його примушували когось читати? Так, його внести до шкільної. програму з літератури, але це порівняно недавня подія, а взагалі, люди читали її добровільно, тому що в ньому чудове поєднання якостей захоплюючого бестселера та глибокого, складного, філософського роману. Ніхто так більше не писав ні до, ні після», – вважає Долін, відповідаючи деяким критикам і Булгакова, і Локшина, які вважають роман «переоціненим», а його свіжу екранізацію «перехваленою». “Це – нормально, у художній творчості так і буває, все залежить від поглядів, смаків, і від того, що тобі подобається, а що – ні», – знизує плечима Антон Долін, який вважає знятий Михайлом Локшиним фільм найкращою екранізацією роману Булгакова.
«Фільм, на жаль, не вдався»
Принципово іншої точки зору дотримується кінорежисер та продюсер Григорій Амнуель. У розмові з кореспондентом Російської служби «Голосу Америки» він висловив думку, що випуск нового варіанту «Майстра та Маргарити» у період виборчої президентської кампанії в Росії – дуже грамотний перебіг продюсерів картини.
«Я не впевнений, що всі, хто зараз пише про цей фільм, читали роман, і не впевнений, що всі його однаково розуміють, але так і не має бути. А ось те, що “чортовщина”, що творилася, умовно кажучи і в романі, і в 20-ті – початку 30-х років у Радянському Союзі, сильно аналогічна тому, що твориться сьогодні, багатьом, очевидно, це підказує внутрішнє почуття», – ділиться він міркуваннями.
Григорій Амнуель добре знайомий і з усіма існуючими на сьогоднішній день екранізаціями роману Михайла Булгакова, і знає про деякі нездійснені проекти. У тому числі, за його словами, у роки горбачовської перебудови до Москви приїжджав польський кінорежисер Єжи Сколимовскі, який у 70-ті – 80-ті роки успішно працював на Заході. І серед знятих ним фільмів є екранізації російської класики, у тому числі – «Король, дама, валет» за романом Володимира Набокова та «Весняні води» за повістями Тургенєва. «Пан Єжи вів переговори в Москві якраз про цей фільм, і в мене зберігається папір, підписаний Арменом Медведєвим (1987—1989 роках він був першим заступником голови Держкіно СРСР А.П), але фільму немає. Ну так сталося – зняти таку в Радянському Союзі навіть під час перебудови було явно нереально», – свідчить режисер.
До речі, у нотатках деяких кіноманів, які встигли подивитися фільм Михайла Локшина, зазначається, що його естетика, побудова кадрів, костюма та грим акторів, антураж та декорації нагадують інші фільми останнього часу, дія яких розгортається приблизно сто років тому. Причому, не лише у сталінському СРСР, а й у Німеччині часів Веймарської республіки. Найчастіше у зв’язку з цим згадується німецький серіал «Вавилон Берлін», звідки сцени вечірок місцевої богеми, здається, перенесені в інтер’єр ресторану «Грибоєдів».
Григорій Амнуель із цим згоден: «Безумовно, є така перекличка. При тому, що я не побачив нічого, що виправдовує, що на роль Воланда, Пілата і Ієшуа були запрошені іноземні актори. З таким самим успіхом можна було запросити будь-кого. Актору, який грає Воланда (Август Діль – А.П.), здається, було дано завдання максимально копіювати манеру гри Клауса Кінскі, який грав інфернальних лиходіїв у величезній кількості фільмів. Але тут грати нема чого й іншим артистам, у тому числі – чи не “головному патріоту” російського кіно Олексію Гуськову (у фільмі – барон Майгель – А.П), і західницько налаштованим артистам, які виконують головні ролі (Юлія Снігір – “Маргарита”) та Євген Циганов – “Майстер” не підтримали так звану “СВО”, так само, як і Міхал Локшин – А.П.). У тому й головне лихо».
Що ж до бурхливої реакції на фільм з боку тих, кого останнім часом називають Z-патріотами, то Григорій Амнуель нагадує: «Є фільми, які, можливо, й обговорювалися не так багато, а вони увійшли до історії світової кінематографії. Обговорення фільму – це не показник його якості. У романі Булгакова є багато не дуже приємних конотацій із сьогоденням. Псевдопатріотів образ Христа може не дуже влаштовувати, а також фрази про “Кримський рай”, або ще щось. Але фільм, на жаль, не вдався і захоплення з приводу головних акторів у мене викликає просто шок. Я кілька років не дивився російські фільми, але якщо це – шедевр, як хтось наважується називати, то, мабуть, все інше просто не можна випускати на екрани ні під яким соусом», – розводить руками Григорій Амнуель.
