17 січня відзначався день смерті письменника Варлама Шаламова, який помер у 1982 році. Він відомий як автор циклу оповідань та нарисів «Колимські оповідання», які правдиво розповіли про життя ув’язнених у таборах ГУЛАГу в роки сталінських репресій, які забрали мільйони життів.
Народився Варлам Шаламов у 1907 році у Вологді. Через політичні погляди у 1929 році був заарештований і відбув три роки ув’язнення. Після повернення до Москви почав писати вірші та оповідання. 1937 року був заарештований вдруге, засуджений до п’яти років таборів за «антирадянську пропаганду». У таборі Шаламову додали новий термін, і загалом він провів на Колимі шістнадцять років. Після звільнення повернувся до Москви, та його розповіді не публікували. Він уперто писав «у стіл». Пізніше його розповіді стали публікуватися у країнах і циркулювати на батьківщині у самвидаві. Останні роки Шаламов, здоров’я якого сильно погіршилося, провів у московському будинку для людей похилого віку та інвалідів Літфонду. Після його смерті “Колимські оповідання” стали культовою книгою.
Метастази ГУЛАГу
У статті, вміщеній в американському онлайн-виданні Literary Hub, письменниця Олена Горохова (Elena Gorokhova) включила до списку заборонених за радянських часів книг, які «пережили їхні цензори», «Колимські оповідання» Варлама Шаламова, поряд з творами Ахматової, Мандельштама, , Набокова, Гроссмана. Вона згадує, як вона та її друзі за радянських часів таємно передруковували на друкарських машинках або копіювали від руки «бестселери» самвидаву.
Олена Горохова родом із Петербурга. Коли їй було 24 роки, вона вийшла заміж за американця та переїхала до США. Нині живе у Нью-Джерсі. Автор трьох книг: роману «Потяг до Москви» (A Train to Moscow) та двох мемуарів «Гора з крихт» (A Mountain of Crumbs) та «Російське татуювання» (Russian Tattoo. A Memoire).
«Можна вважати трагедією, що в сьогоднішній Росії цензура настільки швидко повернулася, – пише Олена Горохова. – а одночасно з нею повернулися обмеження свободи слова та мирних протестів. Залізна завіса знову опустилася, зробивши мільйони росіян заручниками нової версії тоталітарного режиму. За дуже короткий час Росія виявилася відкинуто в радянське минуле, у найтемніші дні комуністичної історії країни. Подумалося: коли жителям Росії доведеться, струсивши пил зі стареньких друкарських машинок, знову передруковувати заборонені книги, щоб передати їх друзям?»
«Оповідання Шаламова є не лише свідчення великомасштабних державних злочинів, – продовжує автор, – але також і спроби лікувати та зцілювати жахливо глибокі рани. Злочини сталінського режиму відбувалися щодо своїх громадян, і під час цього процесу кати ставали жертвами, а жертви, доносячи своїх рідних та друзів, ставали катами. У результаті аж до смерті Сталіна винних не знаходили, бо всі були винні».
Олена Горохова цитує розповідь Шаламова «Воскресіння модрини» (1966), в якому він закликає пам’ятати «про ті мільйони вбитих, закатованих, які складені в братські могили на північ від Магадана». Як далі пише Шаламов: «… модрина живе десь на Півночі, щоб бачити, щоб кричати, що нічого не змінилося в Росії – ні долі, ні людська злість, ні байдужість».
«Дуже сумно, що Росія сьогодні є трагічним підтвердженням істинності цього спостереження Шаламова», – зазначає Олена Горохова.
«На відміну від роману Гроссмана “Життя і доля”, розповіді Шаламова не дарують спокутування; в історіях виживання немає героїзму, – розмірковує вона. – Шаламов знає, що ГУЛАГ, як ракові метастази, проник у всі частини радянського суспільства. Все ним описане – шматки реального життя, вирвані з власного табірного досвіду, тому його розповіді вражають своєю правдивістю».
Тамвидав та цензура
Яша Клоц (Yasha Klots) – експерт з російської літератури, професор Хантер-коледжу (Hunter College) у Нью-Йорку. Декілька років тому він написав докладне дослідження «Варлам Шаламов між тамвидавом та Спілкою радянських письменників (1966—1978)», опубліковане на сайті Colta.ru до 50-річчя виходу «Колимських оповідань» на Занаді.
«Якщо в другій половині 1960-х сприйняття “Колимських оповідань” агентами літературного істеблішменту в Росії та в еміграції підпорядковувалося законам центральної симетрії, то починаючи з 1970-х, з приїздом на Захід “третьої хвилі”, ця динаміка стала нагадувати, скоріше, закон сполучених судин», – пише Яша Клоц.
У телефонному інтерв’ю Російській службі «Голосу Америки» Яша Клоц говорив про те, як літературна спадщина Варлама Шаламова виявилася актуалізованою в умовах стрімкої фашизації путінського режиму.
«Ви питаєте, чи можливе повернення ГУЛАГу? – сказав він. – Я думаю, що сам Шаламов не зміг би відповісти на це запитання. І, мабуть, ніхто не може. Показово, що Шаламов виявився затребуваним сьогодні набагато більшою мірою, ніж Солженіцин і Євгенія Гінзбург. Історія, як відомо, ніколи точно не повторюється. А повторюються міфи, якими живемо. Вони розвиваються не лінійно, а, по спіралі. І ми у їхніх витках шукаємо пояснень того, що відбувається зараз».
На думку Клоца, Солженіцин вже давно апропрійований офіційною владою, і навряд чи його книги становлять якусь небезпеку нинішньому режиму.
«Щодо Шаламова, – продовжував співрозмовник, – то він завжди перебував у тіні Солженіцина. Його, на мою думку, недостатньо глибоко вивчали і в Росії, і на Заході, де не дуже розуміли, як його правильно читати та трактувати. Його твори не підпадають під визначення класичного роману. Це також не традиційна мемуаристика, як, наприклад, “Крутий маршрут” Гінзбург. У Шаламова дія дробиться, він завжди має кілька автобіографічних героїв. І тільки зараз ми починаємо розуміти, що саме у такий спосіб можна адекватно описувати табірну реальність, у якій жив Шаламов. Цим він небезпечний владі сьогодні, коли реальність знову дробиться на шматки. Через тексти Шаламова краще зрозуміти, що відбувається».
У розповідях Шаламова червоною ниткою проходить думка про неправильність героїзації жертв ГУЛАГу, багато з яких у якийсь момент самі ставали катами, писали доноси на рідних та друзів, тоді як їхні кати ставали жертвами.
«Це найчесніша позиція, – сказав Клоц. – Її дотримувався, наприклад, Прімо Леві. Виживати в Освенцимі та інших таборах вдавалося тим, хто співпрацював з адміністрацією, тобто колаборантам, мешканцям сірої зони. Приблизно про це пише в «Колимських оповіданнях» і Шаламов, жодною мірою не засуджуючи тих, хто керувався інстинктом виживання.
Говорячи про посилення цензури в сьогоднішній Росії, Клоц зауважив, що вона насамперед позначилася на забороні ЛГБТ-тематики та українських тем, але поки що не так явно виявилася щодо іншої літератури та книговидання.
«Звичайно, сильний удар по історичній науці, свободі слова завдало закриття російського «Меморіалу», – зазначив він. – Складно говорити, що буде далі, і як, наприклад, путінський «держвидав» віднесеться до нових публікацій творів Шаламова. Ми знаємо, що канон російської опозиційної літератури 20-го століття був багато в чому збережений завдяки зусиллям західних видавців, тобто «тамвидаву». Це може повторитися, якщо в Росії посилюватиметься цензура. Щоправда, загальний контекст зовсім інший, ніж за часів Солженіцина та Шаламова. Тоді, звичайно, були і Будапешт, і Прага, але велика війна, що йде сьогодні, затьмарює колишні пріоритети. Насамперед, академічні та видавничі кола Заходу мають перейматися публікацією українських авторів, яких, звичайно ж, Росія друкувати не буде. Саме ознайомленням російськомовних читачів з українськими авторами і покликаний насамперед зайнятися новий «тамвидав».
На іншому березі
Доля та творчість Варлама Шаламова стали одним із головних імпульсів для відомого скульптора Михайла Шемякіна, коли він на рубежі 80-90-х років почав працювати над проектом Пам’ятника жертвам політичних репресій у Петербурзі.
Відкритий у 1995 році пам’ятник розташований на Воскресенській набережній Неви, що відокремлює його від в’язниці «Хрести», в якій утримувалися багато політичних в’язнів. Центральним елементом пам’ятника є пара скульптур “метафізичних сфінксів”, особи яких поділені на дві половини. До житлових будинків на набережній сфінкси звернені профілями жіночих осіб, а до в’язниці «Хрести» на протилежному березі — черепами, що оголилися. По периметру розташовані таблички з текстами письменників та дисидентів, присвячених репресіям. Один із цих текстів належить Варламу Шаламову. Це цитата з уже процитованої вище оповідання «Воскресіння модрини».
«Складна була робота над пам’ятником, – розповів по телефону Михайло Шемякін кореспондентові Російської служби «Голосу Америки». – Це було замовлення Анатолія Собчака, з яким ми товаришували. На жаль, не змогли зібрати грошей на великий формат. Там і досі стоять невеликі моделі сфінксів. Був задум поставити там же дві постаті – Миколу Гумільова у білогвардійській формі та «Людину з рушницею» як символу більшовизму. Такий виразний символ розколу країни. Але далі ідеї справа не пішла».
«Що стосується цитати з Шаламова, то це одна з найважливіших фраз, якою я надихався, – продовжував Шемякін. – По-перше, його трагічною долею, його неосяжним талантом. Доля, що викликає біль, жах, розпач та гнів. Те, про що він писав, має залишитися у свідомості кожної людини. Таке не повинно повторитись. Але, схоже, повторюється, оскільки пам’ять людська закоротка».
В останні роки пам’ятник став центром протестної активності, чи то прихильників ЛГБТ-громади, Олексія Навального, жінок-політв’язнів, арештованих лідерів інгушського протесту та багатьох інших маніфестантів.
«Це нормально, це добре, – зауважив скульптор. – Звичайно, протести є проблемою для влади, яка має легку схильність до контролю та диктатури. Нагадуванням про можливі наслідки для протестувальників може бути вид в’язниці на іншому березі. Дивіться, що відбувається у Росії, – стукотство, доноси, доноси. Що таке донесення? Це підлість. До влади в Росії на всіх рівнях прийшли негідники. У ЧК заправляли мародери та садисти. Найкращих людей цькували. Хто викинув мене із Росії? Мені загрожувала 64 стаття – розстріл. Я провів у вигнанні багато років. Росія ніколи не стане нормальною країною, якщо в ній не дотримуватимуться законів. Хотілося б, щоби шаламівські оповідання нарешті стали історією. Але те, що в них описано, може повторитись, і це страшно».
