4 жовтня у Колумбійському Університеті Нью-Йорка відбулася публічна зустріч Володимира Сорокіна та його перекладача Макса Лоутона (Max Lawton) зі студентами та шанувальниками творчості письменника. Тема зустрічі анонсувалася як «Перекладене та неперекладне» – що пов’язано з виданими у 2022 році перекладами книг «Теллурія» та «Серця чотирьох» – однак, публіку більше цікавило не неперекладне, а актуальне, тому майже всі розмови були про те, що відбувається в Росії, а також про те, чому це так схоже на похмурі книги метра.
Макс Лоутон – теж письменник; крім роботи з текстами Джонатана Літтелла і створення власної прози, він переклав чи не весь сорокинський каталог і в багатьох інтерв’ю прямо говорить, що Сорокін – це його «священний Грааль», яким він одержимий зі студентських років: спочатку він читав його французькою та у чужих англійських перекладах, але потім вирішив сам взятися за справу. Саме Лоутон переклав гучне есе Сорокіна в газеті Guardian, написане на самому початку війни – де він стверджує, що мета Путіна – не Україна, а вся західна цивілізація, згадує Толкієна та історію з кільцем всевладдя, і приходить до висновку, що влада в Росії – непорушна та незмінна піраміда, яку збудував ще Іван Грозний.
Модерував розмову Марк Липовецький, професор слов’янських мов у Колумбійському університеті – однак публіка відразу ж почала ставити запитання. Сорокін чесно відповідав на все – гранично ввічливо та уважно, наголосивши на парадоксальності факту, що саме зараз він змушений відповідати за деякі тексти, написані ще за радянських часів.
Макс Лоутон порівняв Сорокіна з Марселем Дюшаном – якщо раніше письменник, слідуючи концептуалістам, до яких він фактично і ставився, засновував свої практики на реально існуючих текстах соцреалізму, то пізніше він почав працювати з «неіснуючими російськими письменниками 19 століття», використовуючи у своїй особистій онт галереї «неіснуючі об’єкти». Але коли вже розмова зайшла про постмодерну, прозвучало неминуче питання про те, що Сорокін – «батько-засновник постмодернізму в Росії», а нинішня влада в РФ – це «постмодерний фашизм».
Суміш радянського та середньовічного стала знаком путінської епохи
Сорокін не підтвердив постмодерністську природу російського фашизму, але повторив свою тезу про те, що в Росії відбувається свого роду «рух назад», до середньовічних практик: «Суміш радянського та середньовічного стала знаком путінської епохи. Він побудував як би таку машину часу, яка поїхала назад, але зламалася і застрягла між часом. Було, наприклад, таке, що на Червоній Площі, наприклад, у 21 столітті приймали в піонери, прямо біля Мавзолею з Леніним, і ось після Мавзолею цих піонерів благословляв батюшка».
Повторив він і тезу про піраміду: «Піраміда влади не змінювалася в Росії з 16-го століття – на її верху завжди стояла одна людина, і від його психосоматики залежала вся держава. За результатами – як усього, що відбувалося у ці 20 років, так і того, що відбувається останні 8 місяців (війни), можна судити про динаміку деградації цієї психосоматики».
Неминучі питання, які, мабуть, ставлять Сорокіну все – про те, що і «Теллурія», і «День опричника» при своїй дистопічності наче описують нинішній стан справ: росіяни ніби потрапили до книги.
Сорокін у відповідь розповідає історію про собаку, який підштовхнув його до написання «Дня опричника».
«У мене був собака, левретка. Це така дуже витончена тварина. Ми жили за містом у Внуково, і я одного разу купив йому величезну криваву кістку – з шматками м’яса, звичайно… Я вирішив пожартувати з нього, щоб подивитися, що він робитиме. То був сонячний, морозний, яскравий день. Я кинув йому на сніг цю криваву кістку. Я хотів дізнатися: що собака робитиме? Це був такий жарт. А він раптом зробив навколо цієї кістки дивний танець – водночас витончений та загрозливий. У цьому було щось середньовічне. Наступного дня я почав писати “День Опричника”… Мабуть, у мені щось накопичилося, і кістка ніби прорвала ці накопичення. Є речі, які письменник може відчути, але не пояснити».
Після цього Сорокін подумав і раптом додав: «Критики мало що можуть пояснити». Більше він про критиків нічого не говорив.
Із зали, проте, прозвучало питання, що посилається на російських критиків, які не дуже тепло прийняли останню книгу Сорокіна – збірку оповідань про жінок, De Feminis. Пов’язано це було не в останню чергу з його гучним висловом про те, що жінка не зможе написати метафізичний роман («Жінка, яка пише метафізичні тексти, повинна попрощатися з власною жіночністю» – письменник сказав це на лекції в письменницькій магістратурі ВШЕ, де в тому числі були присутні жінки, що пишуть). Сорокіна запитали, чи може він через те, що присвятив жінкам цілу книжку, назвати жінок-художниць та письменниць, які його надихнули.
Письменник уточнив, що книга ця – насамперед про насильство: «Про те, як жіноча природа відповідає на різні форми насильства – державне та сімейне». Імен так і не назвав.
Говорячи про те, чому він пише так, як пише, письменник зазначив, що «сучасний світ і в тому числі Росію неможливо зараз описати лінеарною прозою. Я намагаюся вибирати різні ракурси, в тому числі з минулого і майбутнього, щоб побудувати нову оптику для розгляду об’єкта – і відповідно виходять різні книги, але їх об’єднує одне – спроба розглянути наш світ, що дробиться і розпадається». Тим не менш, головний секрет Сорокинської прози – у тому числі любов до описуваного.
«Письменник, якщо він описує щось – він має полюбити це на час роману. Якщо спочатку це ненавидіти, вийде досить пласка картина. Тому треба вміти ототожнюватись із персонажами, з героями. Це досить складний процес. Це знають усі письменники: треба віддатись темі, яку ти описуєш».
«Що ж буде?», – Запитують читачі, очевидно, сподіваючись, що успішно передбачивши найжахливіше, письменник зможе передбачити і якийсь «хепі-енд».
Розквіт української культури неминучий
«Якщо говорити про війну цю – я думаю, що вона закінчиться, безумовно, – відповів Сорокін. – І закінчиться вона добре для України та погано для Росії». На його думку, ситуація і для російської культури буде плачевною: «Розквіт української культури неминучий, а російська культура так само неминуче скотиться в депресію».
Із зали також прозвучало питання від письменника та журналіста Олександра Геніса – посилаючись на давнє інтерв’ю з Сорокіним, він нагадав йому його ж слова: «Проблема в тому, що якось ви, Володимире, мені сказали, що ваші книги користуються популярністю в тих країнах, де Існує тоталітарний досвід: Японія, Австрія, Німеччина, навіть Мексика. В Америці начебто – до Трампа, принаймні – не було тоталітарного досвіду. Як ви вважаєте, яке сприйняття вашої музи в Америці, країні, яка абсолютно відрізняється від того, що ви перерахували?»
Сорокін відповів ухильно, але адресно: «Наша розмова, Сашко, була досить давно все-таки – світ змінився за ці десятиліття. І, власне, у мене з’явилися інші книги, інші стильові та сюжетні практики. Ну от “Теллурія” була написана десять років тому – і я сказав би, що це не про Росію взагалі, це швидше про Європу. Це швидше про наш сучасний світ. Тому, на відміну від речей, які ніби під знаком соц-арту, це вже не прив’язано до радянського контексту. Тому не лише держави з тоталітарним минулим це розуміють – зараз, принаймні, як на мене».
Макс Лоутон переклав «радянському контексту» як «російському контексту» і одразу додав – уже від себе – що тоталітаризм у книгах Сорокіна апелює не лише до впізнавання читачем тоталітарного контексту, але й застосуємо до будь-яких естетичних ракурсів.
Прозвучало закономірне питання і про слово «Гойда» – нагадаємо, актор Іван Охлобистін використав цей клич під час свого виступу на Червоній Площі, який став мемом: багато хто ідентифікував це як цитату з «Дня Опричника», запозичену путінським режимом. Насправді, безумовно, це вигадав не Сорокін, і навіть не Ейзенштейн, якого теж згадала публіка (фільм «Іван Грозний») – цей бойовий клич реально існував у опричників, про що письменник і сказав: «Якщо в Росії все розгортається в стилі нового середньовіччя, то природно, що вони згадали це слово… Це бойовий клич опричників, він був описаний раніше. Зараз час кричати «Гойда!» на Червоній Площі це загалом такий знак, тому що сили вже немає у цих опричників… Це вже чистий симулякр».
«Симулякр Гойди?» – запитали із зали.
“Симулякр сили”, – зітхнув письменник.
Відповідаючи на запитання про масову еміграцію росіян, Сорокін зазначив, що новим центром культурного життя для російськомовних емігрантів цілком може стати Берлін, де письменник зараз і мешкає: «Якщо ви пам’ятаєте один із наслідків, які супроводжують Середньовіччя – це велике переселення народів. І це нове переселення – хай не велике – викликало сильну хвилю, сильний відцентровий рух із Росії, але де саме будуть нові центри культури – ніхто не знає. Можу припустити, що Берлін буде одним із цих центрів».
Це час жорсткої публіцистики. Романи про війну зазвичай писалися вже після війни
Однак, як він вважає, зараз не до культури і тим більше не до літератури: «Під час війн література тримає паузу. Це не час письменників – час журналістів, публіцистів, репортерів, політоглядачів. Це час жорсткої публіцистики. Романи про війну зазвичай писалися вже після війни – згадайте “Війну та мир” або “Ногі та мертві” (Нормана Мейлера). Тому це нормально, що журналістика зараз збирає більшу аудиторію, ніж я – це, природно, в такий час. Мине час, і люди знову потягнуться до прози – і писати її, і читати. Тому що захочеться описати пережите та прочитати це. Нині не час літератури».
На думку Сорокіна, найближчими роками «мінятиметься не лише Росія, а й Європа теж».
«Ми живемо у трагічний, але дуже цікавий час», – резюмував він. Відповідаючи на запитання, чи може він уявити собі, як повертається в Росію і живе в ній, він відповів буквально такою фразою – металінгвістичною, неперекладною та всім беззастережно зрозумілою:
«It’s a metaphysical question. Я повернуся, коли рухне путінський режим. Very easy answer».
