На світанку 24 лютого 2022 року реальність була набагато похмурішою. Росія, друга військова сила світу, розпочала вторгнення в Україну, яка має в рази менший потенціал. Ні в кого не було сумнівів, що українці мужньо захищатимуться і завдадуть втрат агресору. Однак остаточний результат здавався приреченим. Різниця потенціалів мала бути занадто великою.
І все ж сьогодні пишуться тексти, які підсумовують шість місяців війни, і перемога Росії виглядає нереальною перспективою. Міф про Росію як другу військову силу світу було розгромлено, а разом з ним і одну з останніх опор наддержавних амбіцій Росії.
Росіяни були однозначно впевнені, що зможуть розвалити Україну практично за 24 години. Це мало бути щось на зразок вторгнення в Чехословаччину в 1968 році в поєднанні з американським вторгненням в Ірак в 2003 році. Операція “шок і жах” в російській редакції. Першим був завданий масований авіаційний і ракетний удар по цілях на всій території України, спрямований головним чином на знищення української авіації ще на землі. Другим ключовим елементом стала масштабна операція ВДВ в аеропорту Гостомель під Києвом. Десант мав подолати їх і разом із підкріпленням з боку кордону з Білоруссю протягом доби увійти до української столиці, завдавши диверсійними групами паралізуючого удару по центру країни. Це остаточно позбавило б Україну можливості чинити організований опір.
Тільки нічого не пішло за планом. Російський ракетно-авіаційний удар виявився карикатурою на аналогічні операції США та НАТО. Українська авіація, попереджена Заходом, завчасно втекла від удару, відправивши машини в повітря або на імпровізовані запасні аеропорти. Втрати від російських ракет були мінімальними, оскільки без хорошої розвідки та гнучкої системи управління росіяни не могли постійно виявляти станції українських літаків і перенаправляти на них свої ракети. Російські ракети не паралізували українську систему управління та ППО. Частково добре розсіяні, а частково заховані в радянських протирадіосховищах, яким не страшна звичайна зброя. Російська авіація не змогла взяти під контроль українське небо, і її дуже низька ефективність є однією з найбільших несподіванок цієї війни.
Посадка в Гостомелі спочатку пройшла успішно, оскільки аеропорт було взято під контроль. Проте українці швидко підтягнули артилерію, перекинули підкріплення у вертольотах, спрямували авіацію у відчайдушні нальоти та почали контратаку. Через неможливість домогтися контролю з повітря десант не міг отримати швидку підтримку, яка, за планом, швидше за все мала прибути на важких транспортних літаках. Наземне забезпечення від кордону з Білоруссю було затримано через опір українців і складний рельєф. У результаті українці заблокували аеропорт, а росіянам замість вирішального рейду до центру Києва довелося відчайдушно захищатися. Захист українців зміцнився після першого потрясіння, українське керівництво не втекло, і таким чином російське бачення триденної війни опинилося в кошику.
При цьому російські війська атакували майже всю протяжність кордону з Україною. Вони фактично не перетнули його лише на захід від Києва. Вони швидко прогресували в багатьох місцях. Особливо на півдні, покидаючи Крим, і взагалі на півночі. Найміцнішим горішком за перші 24 години виявився Харків, розташований всього за кілька десятків кілометрів від кордону. Українці затримали росіян на кордоні міста і ті більше не поступалися. Те саме сталося з Черніговом на північ від Києва.
Проте картина всюди була схожа. Росіяни намагалися прорватися вперед, вести рейди вглиб української території. Вони взагалі намагалися уникати точок опору. Результатом став швидкий прогрес, видимий на карті. Такий, якого вже не було. Проте фактичного контролю над величезними просторами України вони не дотримувалися. Позаду росіян скрізь стояли загони українців, які почали наступ на колони вантажівок із постачанням, намагаючись не відставати від механізованих фронтів.
Швидко стало очевидно, що російські військові переконані, що вони проводять якусь поліцейську операцію, а не починають нормальну війну з рішучим супротивником. Результатом стали катастрофічні й безглузді втрати, як-от добре задокументоване вбивство кількох десятків дуже цінних солдатів-розвідників Спецназу, яких відправили на легких броньованих машинах у глиб Харкова. Ніби катаючись, вони зіткнулися з набагато більшим українським підрозділом, озброєним гранатометами та кулеметами. Подібні сцени відбувалися по всій країні. Росіяни рушили вперед, не усвідомлюючи, що насправді відбувається, і з подивом виявили, що українці готові захищатися. Особливо великих втрат зазнала Росгвардія, тобто внутрішні війська, призначені головним чином для вгамування демонстрацій. Озброєні легким озброєнням і пересуваються на легкоброньованій техніці. У багатьох місцях їх висилали наперед, оскільки потреба втихомирити виступи була більш очікуваною, ніж зламати точки опору українських механізованих частин.
Проте, зазнавши таких важких і зовсім дурних втрат, росіяни зуміли силою інерції дійти до Київщини із заходу і сходу. Очевидно, їхнім наміром було оточення міста, але неодноразові спроби наступу зустріли запеклий український опір і навіть контратаки. Те саме сталося в Харківській області та на колишній лінії припинення вогню на Донбасі. Росіяни значно просунулися лише на півдні та на сході країни, де українці практично не чинили опору. Атака з Криму зустріла опір, але дуже слабкий (тепер українці припускають, що була якась зрада місцевих служб і чиновників, які саботували підготовку до оборони). Росіяни захопили Херсон і оточили Маріуполь. Проте в районі Миколаєва вони зустріли сильний опір і спробу наступу на ключовий український порт Одесу було зупинено.
Після місяця війни стало очевидно, що росіяни опинилися в скрутному становищі. Майже скрізь вони вже не могли просуватися вперед, а особливо на півночі України вони також не могли забезпечити свій тил, щоб ефективно захищати вже окуповану територію. Тоді, на жаль, Кремль погодився на розумне рішення, тобто великий відступ. До кінця березня російська армія залишила міцно зайняті завоювання на півночі України й відійшла за кордон. Таким чином, російські фантазії про коротку і легку війну нарешті закінчилися. Водночас швидке виведення не дозволило знищити сліди та виявило масштаби злочину проти мирного населення.
У середині квітня розпочався другий етап війни, який явно відрізнявся від першого. На Донбасі росіяни зосередили більшість наявних сил. На зміну ризикованим рейдам прийшла тактика родом із Першої світової війни: масове застосування артилерії на невеликому просторі та повільне планомірне просування фронту після нищівного обстрілу. Однак невдовзі виявилося, що будь-які великі плани оточення донбаського угруповання української армії були лише марною мрією. Росіяни, незважаючи на значну концентрацію сил, ніде не змогли зламати українську оборону. Так, їхня артилерія діяла масовано, але неточно, тому її ефективність була і залишається обмеженою. Лише наприкінці травня росіянам вдалося прорвати один із ключових рубежів оборони України в місті Попасна. Проте знадобилося більше місяця нищівних боїв, перш ніж вони захопили два головні міста на східному Донбасі під контролем України: Сєвєродонецьк і Лисичанськ. Проте оточення українських військ та їх знищення не було. Українцям вдалося якісно відійти на нову лінію оборони, на якій вони перебувають сьогодні. Другий етап війни фактично завершився на початку липня, після взяття двох згаданих міст. Виснажені своїми успіхами росіяни більше не мали змоги продовжувати таку діяльність.
Те, що зробили українці на півдні своєї країни, відіграло важливу роль у початку третього етапу, який зараз тривав. Хоча з початку квітня хід лінії фронту там трохи змінився, ситуація змінилася суттєво. На рубежі травня-червня українці почали посилювати тиск на порівняно слабкі російські війська, які обороняли раніше захоплену ділянку в районі Херсона. Наприкінці червня становище росіян істотно ускладнилося появою на фронті американських ракетних установок HIMARS з їх точно наведеними ракетами GMLRS. Легкими мішенями стали всі склади боєприпасів, командні пункти та пункти ППО, розташовані приблизно до 80 кілометрів від лінії фронту. Так само і з мостами через Дніпро, які необхідні для постачання сил на Херсонщині. Відчуваючи посилення українського тиску, підкріплюваного частими пропозиціями про підготовку великого контрнаступу на півдні країни, росіяни вирішили значно посилити оборону в цьому регіоні. Таким чином вони вивели значну частину своїх сил з Донбасу, значно зменшивши тиск на українців там.
Сьогодні триває третій етап. Найбільше сил і уваги зараз зосереджено на півдні України, хоча великих наступальних дій обидві сторони поки що не здійснюють. Українці задовольняються нападом на російську глибинку, включно з Кримом. Росіяни, схоже, чекають і, можливо, відновлюють виснажені війська на Донбасі. Питання в тому, хто і як порушить цей відносний спокій.
З перспективи шести місяців видно, наскільки українці досягли величезного успіху. Від хаосу, невизначеності та приреченості світом на провал за кілька днів, до витіснення росіян з половини окупованих територій, завдаючи їм великих втрат і намагаючись взяти ініціативу, змусивши їх зосередити свої сили на півдні України. Звісно, це було пов’язано з великими втратами й для українців. В останніх офіційних звітах йдеться про дев’ять тисяч загиблих бійців, хоча незрозуміло, чи входять це бійці територіальної оборони та інших служб. З урахуванням поранених і зниклих безвісти можна сміливо говорити про втрати в десятки тисяч людей. Крім того, близько 20 відсотків території країни під окупацією, на піку кілька мільйонів біженців (наразі близько половини цієї кількості) та економіка в стані катастрофи, що підтримується лише західними грошима. Але, незважаючи на це, Україна існує, функціонує і вже півроку успішно захищається у боротьбі з теоретично другою військовою силою світу.
Оглядаючись назад, очевидно, що росіяни зробили дві катастрофічні помилки. Такий, проти якого застерігають усі військові теоретики. Вони недооцінили суперника і переоцінили власні сили. Ефекти можна побачити. Очевидно, що російське керівництво на чолі з Володимиром Путіним захворіло на хворобу, характерну для авторитарних держав. Відірвані від суспільства, не піддані реальній критиці та закриті у власній бульбашці. Вони повірили у власну пропаганду про слабку Україну, яка впаде після першого удару. Про українців, які тільки й чекають визволення від ярма узурпаторів у Києві. Про гнилий і слабкий Захід, який перед кризою сховається в куток. І про власну військову міць, яка так ефектно представлена на парадах і так результативно проводить великі навчання та маневри.
Зіткнення з реальністю є болісним, хоча Кремль, схоже, не сприймає цього, принаймні поки що. Якщо зможе. Сила і авторитет були і є опорами влади Путіна і опорами сучасної Росії. Обидва ці ресурси в Україні стрімко руйнуються. Сценарію швидкого завершення війни не видно. Обидві сторони в цьому поки що не зацікавлені. Українці набираються сил і найближчими місяцями обов’язково спробують здійснити якийсь великий контрнаступ. Бити росіян і змусити їх відступити необхідно не тільки з суто військових міркувань, а й для підтримки оптимізму в суспільстві (переважна більшість українців зараз вірить у перемогу) і для того, щоб утримати увагу західних суспільств, для яких війна вже відійшли на задній план. Успішний український контрнаступ також ще більше підірвав би авторитет Кремля.
Однак Росію поки що не варто класти в могилу. Російська армія все ще має значну силу в Україні. На Донбасі місцями ще просуваються. У нього ще значно більші запаси зброї та боєприпасів. Українцям, йдучи в наступ, доведеться зважати на набагато більші проблеми і втрати, ніж під час оборони. Росія також може розраховувати на дестабілізацію західних країн, спричинену економічною та енергетичною кризою на горизонті.
Але найголовніше те, що немає сценарію, за яким Росія справді могла б вийти переможцем із цієї ситуації. Немає шансів захопити всю Україну, навіть половину. Українці як ніколи стали антиросійськими і втрачені для Москви як нація. Відносини із Заходом були зруйновані. Фінляндія та Швеція вступили до НАТО. Російська економіка піддається жорстким санкціям, які, можливо, не призвели до миттєвого колапсу, але істотно підірвали її розвиток. Російська армія зазнала і зазнає великих втрат, які доведеться відновлювати роками. В обмін на що? Зруйновано 20 відсотків території України і ще один заморожений конфлікт у кращому випадку? Вилучення не є варіантом з престижних причин. Велика мобілізація і буквальне затоплення України хвилею людей, озброєних старовинною технікою, теж непридатні, оскільки Кремль, очевидно, вважає це політично неможливим. Якби він був готовий прийняти таке рішення, він мав прийняти це кілька місяців тому. Отже, Росія в пастці. Не вистачає сил рухатися вперед. Немає бажання повертатися.
